Десять хатин Купріянівни
У своєму селі вісімдесятирічну Купріянівну по-доброму не розуміють і називають «маньячкою». Прагматичним селянам і досі дуже важко збагнути логіку дій односельчанки, яка економить на одежині, ходить у такому-сякому халаті, а вже скупила понад 10 хат-пусток. Ось і цього року за 5000 гривень ( у 2006 р. це було десь1000 доларів. – Авт) вона придбала пристойне обійстя. Дізнавшись про незвичну жінку, я вирішив завітати до неї у гості. Щоправда, мене попередили: знайти її буде нелегко. Адже куплених хат багато. Не знати, де вона зараз порядкує. Та мені пощастило.
Марія Купріянівна Коньок саме йшла з магазину. Ми сіли на лавочку, і я увімкнув свій диктофон.
– От знайшли передовичку на виставку в Москву… – коментувала-жартувала. – Я стара баба: сьогодні ходжу, а завтра вмру.
– Е, ще рано. Он стільки нерухомості тепер за вами…
– Та скільки там її, – прибіднялася по-сільському. – Там хата без сараю, на другому подвір’ї нема погреба. У іншому місці колодязя нема.
Сусід, який зацікавився нашою розмовою, на пальцях порахував куплені хати Купріянівни. Виходило десь за 10 на різних кутках. Зауважив:
– Тільки ж би оформила їх на себе! Так на цьому гроші економить. Воно-то й правда – дорого це все коштує оформлення у БТІ, нотаріуса.
– Для чого вам стільки? – дивуюся.
– Сину буде, онукам.
– Та хто з них схоче сюди переїжджати?
– Може, й захочуть!
– Так уже ж виходить по три хати на кожного… Це ви, мабуть, десь почули, що найкраще гроші вкладати у нерухомість?
Бабуся весело-хитрувато зблиснула очима, і я зрозумів, що, мабуть, потрапив у ціль. Тільки ж не зізнається у своєму секреті ! Еге, це ж хтось може її випередити!
Коли мова заходить про хати – переводить її на щось інше. Як за три місяці у Німеччині вивчила мову, коли під час війни потрапила туди на роботи. Як після жила на Кубані, народила там двоє діток, але життя з чоловіком не склалося. А вдома теж її не дуже з радістю зустріли, мачуха попросила з хати. Отож вона довго мандрувала-бідувала по чужих кутках, поки не склала копійчину на власну стареньку хатинку. Але мріяла про добрий дім. Лише тепер її мрії збуваються!
Євро, які отримала як компенсацію за роботу в Німеччині, жінка вкладає у придбання дешевих сільських будинків.
–Та й з пенсії я гривень 60 трачу на харчі , – зізнається. – Що мені, старій, треба? Буханець хліба на тиждень, шматок сала…
– Живність яку тримаєте?
– Одну козу худу, як я, – сміється. – Дві курочки-рябуночки.
– Це ж городів у вас стільки!
– А я тільки один пораю.
Щоб переконався, що вона все-таки вирощує власну картоплю, приводить на обійстя, де нині мешкає. Гордо показала справді доглянуті грядки з бульбами, огірками. Довго розповідала, яка їй хата дісталася:
– Якби ви знали, скільки я тут сміття всякого повиносила!
Проїхали з нею і до ще одного обійстя, що за два кілометри від попереднього. Куплене теж недавно.
Викошені бур’яни. Вікна, двері – забиті дошками.
– Це онук мені викосив, – хвалиться. – А забила двері, вікна, бо вже у деяких хатах вікна злодюги повибивали.
Жінка-дивачка не переселяється на кращі садиби. Порядкує у досить старій будівлі. Так їй зручніше, бо город родючий.
… Якби Дягова була під Києвом, Купріянівну хвалили б за підприємливість. Але її село навіть за 70 кілометрів від обласного центру. Ніякого тут ажіотажу з нерухомістю. Добротні будинки важко продати навіть за 3000-5000 гривень.
А може, це лише сьогодні така ситуація? А завтра Марія Купріянівна буде на коні? І нарешті її нерухомість дасть справжню віддачу для онуків? Усе може бути. А поки що по-дягівському хитра Марія Купріянівна ( « У кожного Додіка , – сипле власними приказками, –своя методіка», «Ніхто не винуватий, що сам дурнуватий») складає копійчину до копійчини – так за рік і придбає ще одну сільську хатину.
5.09. 2006 р.
P.S. Немає вже Марії Купріянівни… Проте її позитивна енергія не залишити пустки без господаря нагадує і досі нам про важливу сільську проблему…
Сергій Павленко
Хата1
На знімках: Купріянівна біля помешкання, де живе;
Хата-2
цю хатинку жінка придбала за 2500 гривень;
Хата-3
ось такий «замок» для непроханих гостей
Марія Купріянівна Коньок саме йшла з магазину. Ми сіли на лавочку, і я увімкнув свій диктофон.
– От знайшли передовичку на виставку в Москву… – коментувала-жартувала. – Я стара баба: сьогодні ходжу, а завтра вмру.
– Е, ще рано. Он стільки нерухомості тепер за вами…
– Та скільки там її, – прибіднялася по-сільському. – Там хата без сараю, на другому подвір’ї нема погреба. У іншому місці колодязя нема.
Сусід, який зацікавився нашою розмовою, на пальцях порахував куплені хати Купріянівни. Виходило десь за 10 на різних кутках. Зауважив:
– Тільки ж би оформила їх на себе! Так на цьому гроші економить. Воно-то й правда – дорого це все коштує оформлення у БТІ, нотаріуса.
– Для чого вам стільки? – дивуюся.
– Сину буде, онукам.
– Та хто з них схоче сюди переїжджати?
– Може, й захочуть!
– Так уже ж виходить по три хати на кожного… Це ви, мабуть, десь почули, що найкраще гроші вкладати у нерухомість?
Бабуся весело-хитрувато зблиснула очима, і я зрозумів, що, мабуть, потрапив у ціль. Тільки ж не зізнається у своєму секреті ! Еге, це ж хтось може її випередити!
Коли мова заходить про хати – переводить її на щось інше. Як за три місяці у Німеччині вивчила мову, коли під час війни потрапила туди на роботи. Як після жила на Кубані, народила там двоє діток, але життя з чоловіком не склалося. А вдома теж її не дуже з радістю зустріли, мачуха попросила з хати. Отож вона довго мандрувала-бідувала по чужих кутках, поки не склала копійчину на власну стареньку хатинку. Але мріяла про добрий дім. Лише тепер її мрії збуваються!
Євро, які отримала як компенсацію за роботу в Німеччині, жінка вкладає у придбання дешевих сільських будинків.
–Та й з пенсії я гривень 60 трачу на харчі , – зізнається. – Що мені, старій, треба? Буханець хліба на тиждень, шматок сала…
– Живність яку тримаєте?
– Одну козу худу, як я, – сміється. – Дві курочки-рябуночки.
– Це ж городів у вас стільки!
– А я тільки один пораю.
Щоб переконався, що вона все-таки вирощує власну картоплю, приводить на обійстя, де нині мешкає. Гордо показала справді доглянуті грядки з бульбами, огірками. Довго розповідала, яка їй хата дісталася:
– Якби ви знали, скільки я тут сміття всякого повиносила!
Проїхали з нею і до ще одного обійстя, що за два кілометри від попереднього. Куплене теж недавно.
Викошені бур’яни. Вікна, двері – забиті дошками.
– Це онук мені викосив, – хвалиться. – А забила двері, вікна, бо вже у деяких хатах вікна злодюги повибивали.
Жінка-дивачка не переселяється на кращі садиби. Порядкує у досить старій будівлі. Так їй зручніше, бо город родючий.
… Якби Дягова була під Києвом, Купріянівну хвалили б за підприємливість. Але її село навіть за 70 кілометрів від обласного центру. Ніякого тут ажіотажу з нерухомістю. Добротні будинки важко продати навіть за 3000-5000 гривень.
А може, це лише сьогодні така ситуація? А завтра Марія Купріянівна буде на коні? І нарешті її нерухомість дасть справжню віддачу для онуків? Усе може бути. А поки що по-дягівському хитра Марія Купріянівна ( « У кожного Додіка , – сипле власними приказками, –своя методіка», «Ніхто не винуватий, що сам дурнуватий») складає копійчину до копійчини – так за рік і придбає ще одну сільську хатину.
5.09. 2006 р.
P.S. Немає вже Марії Купріянівни… Проте її позитивна енергія не залишити пустки без господаря нагадує і досі нам про важливу сільську проблему…
Сергій Павленко
Хата1
На знімках: Купріянівна біля помешкання, де живе;
Хата-2
цю хатинку жінка придбала за 2500 гривень;
Хата-3
ось такий «замок» для непроханих гостей
| Читайте також |
| Коментарі (0) |