День 70.Крок за кроком.

Давно хотіла потрапити на майстер-клас із скандинавської ходьби. У Чернігові не вийшло, зате вийшло тут.
Півдня провела з мамою, погуляли, тоді передала її родичам - і гайда.

Трохи заблукала і запізнилася - ішла пішки через усе місто до стадіону (забула головне правило: час на дорогу, який вказують місцеві, треба помножувати у півтора рази).

В групі переважно школярі різного віку. Поки робили розминку, діти коментували вправи. При імітації греблі на байдарці посипалися жарти про руський воєнний корабель. Також із розмов зрозуміла, що у класи додалися діти вимушених переселенців.

Подумала, який це стрес для дітей. Вибухи, підвали, перелякані батьки, улюблені речі, які треба кидати, нова домівка, відсутність друзів. Або навіть нова країна, інша мова, зруйнований дім, поранення чи загибель близьких... Тут у дорослих дах їде, а що тоді про дітей казати. І я певна, що вони цього не забудуть.
Моєму поколінню і старшим, що жили у совку, вбили у голови ідею про братські народи. Тому, власне, і сприймалася ця війна ще з самого початку як страшне зрадництво. Але ці діти бачать правду на власні очі.
Немає братських народів - є просто вигідні території з чорноземами, портами і населенням, яке можна захопити і вивезти, щоб влити свіжу кров у свої депресивні регіони. Це вже не раз було - і відбувається знову.

А скандинавська ходьба мені сподобалась. Головне - упіймати темп. Природно і нескладно. І краще не думати, чи все вірно я роблю, бо тоді - як у тій притчі про сороконіжку, можна заплутатися у власних ногах)).
Крок за кроком. Вижити і перемогти.
Обіймаю!

Тетяна КУЗИК