День 141.Сум.

Сумно мені сьогодні.
Річниця смерті тата.

Вінниця. Фото з перекинутим дитячим візочком, накритим тканиною. Поряд - заблюрена частина ноги.
Знову розмови про те, що путін таки застосує ядерну зброю.

Накрило відчуттям суму і приреченості. Так, наче ми ще живі, щось робимо, про щось мріємо, але все це вже марно і ні для чого.

А тоді взяла себе за шкірку: Тетянко, померти можна будь-коли від купи різних речей. Але це все - припущення ще менш точні, ніж моя кавова гуща. А огірки тим часом самі себе не зберуть! Зібрала: "Наталко, в тебе на завтра два відра огірків, розважайся як хочеш!" Наталка хитає головою: "Капець. Я дуже рада".

Далі помідори підв'язувала.
Шовковицю їла.
Комарів на гойдалці годувала.

Притчу згадала про людину, що впала у безодню, зачепилася за корінь і в останні хвилини життя тягнеться по ягоду суниці. Раніше думала, що вона про насолоду життям, а зараз здається - про те, як людина с усіх сил намагається ігнорувати безодню.

Міцної опори вам і солодкої суниці.
Обіймаю.

Тетяна КУЗИК