День 139.СТО.

Мені снився сон, в якому летіли ракети. І сон наче був не страшний, але виття сирени о пів на п'яту ранку, яке на ці ракети наклалося, сильно перелякало - я вирішила, що нас знову обстрілюють. Знадобилося кілька хвилин, щоб прокинутись, усвідомити реальність і зрозуміти, що вибухів не чути, лише сирену. Заповзла у ванну, посиділа там трохи і повернулася в ліжко. Вже тиждень не виходить виспатись(.

Півдня бігала у справах: купила їжу людям і котеняті, футболку на подарунок Віті, в якого вчора був день народження (ще й встигла написати на ній "Доброго вечора, ми з України!"), а тоді мене забрали у село. По дорозі довелося заїхати на СТО. Пішов дощ, заховалися всередину. Я втупилася в телефон і по сторонах не дивилася, тільки зауважила, що приміщення якесь дивне. Аж Вітя каже: дивись, який тут прильот був. Підняла нарешті очі - і офігіла. В стелі - величезна дірка, з якої звисає залізна арматура, поруч теліпається працююча лампа. Зверху дірку закрили залізом, щоб дощ не лив, і сміття прибрали.

Видно, тут був офіс, сполучений з магазином, бо стояли комп'ютери, офісні стільці і лежав товар купками біля стелажів. Все в розводах - пил бетонний витирали.

Поряд бачила ще дві будівлі, в які прилетіло.
Таке воно, звичайне чернігівське СТО. Стіни є - і добре, працюємо.

Бажаю усім цілого даху.
Обіймаю!

Тетяна КУЗИК