День 134 .Газоносарка.

Що й казати - люди у селі неліниві і невтомні. Сусід як узявся зранку за газонокосарку - так до п'ятої вечора і не випускав з рук. Я розписую стінку на терасі в будинку на підвищенні, вниз амфітеатром - город і молоді дерева. Сусід теж унизу. Ефект сцени абсолютний. Концерт однієї газонокосарки.

Звук повільно висвердлює мені мозок. Я спочатку намагаюсь ігнорувати, потім - забити хрипким радіоприймачем чи медитацією в навушниках. Але звук домінує. Посилаю цій працелюбній людині промінчики добра: ти ж втомився, відпочинь! Але косарка продовжує деренчати, і скоро я уявляю, як запихаю ту косарку чоловікові в горлянку аж до дупи... Врешті-решт не витримую - і йду з двору погуляти і поїсти шовковиці. Коли повертаюсь - настає тиша.

Навіть не знаю, про що ця історія. Про терпіння? Про те, що деякі речі зникають, варто лише забрати з них увагу? Чи про те, що завжди є вибір, де бути і як реагувати?

Солов'їного співу вам у вуха).
Обіймаю!

Тетяна КУЗИК