Цвях
Він продавав стару родинну хату в гірському селі. Забаглося щось залишити від неї на пам’ять. Бодай якусь дещицю. З трухлявої стіни випирав старовинний гранчастий цвях. У дитинстві, бавлячись, вони кидали на нього дужки дірявих сит. Тепер він розхитав його, витягнув і поклав на стіл. Увечері скликав родичів і сусідів, щоб пригостити їх на прощання. Чийсь погляд упав на цвях, і дядько, найстаріший із гостей, розповів, що в родині зберігався переказ, буцімто це привіз прадід із війська. А служив він за Австро-Угорщини в цісарській кавалерії, воював по європах. Касарні їхні стояли в самому Відні. Згодом на цей цвях прадід вішав у церкві свій капелюх, а коли комуністи храм споганили, син забрав цвях додому…
«Та ні, – перебив його брат. – Це уламок багнета, який дідо Юра привіз із Другої світової».
«А мені здається, – хтось устряв, – що це долото, яким вуйко Олекса лагодив кросна».
«Не сперечайтеся, – озвалася тітка. – Коваль Петро кував зі зламаних підків шворні, аби на них чіпляти пасма конопель».
«А я пам’ятаю, що це поржавіла бабка, на якій мантачили косу», – докинув ще хтось.
«Та ні, уламок спиці з колеса».
«Стертий напилок без ручки».
«Штир, який розпікали і значили ним худобу».
«Зуб із борони».
«Та просто клинець, до якого баба прив’язувала мотузок із випраною білизною…»
Дорогою назад він дивувався: просте залізко, а скільки в нього служб! І скільки людей ним послужилося! Вдома цвяхові місця не знайшлося, дружила застромила його в горщик із квіткою, прив’язала кволе стебельце. А потім віддала синові разом із іншим непотребом, коли в школі збирали металобрухт.
…Якось він сидів над своїми паперами і одним вухом слухав телевізор. Ішов документальний фільм, показували святі реліквії – цвяхи з хреста Господнього. Вони зберігаються в храмах, монастирях і музеях Відня, Парижа, Мілана, Рима, Кельна, Бурже... Начебто свого часу хрестоносці привезли з Єрусалима п’ятнадцять цвяхів, але один пропав у лихоліттях воєн і революцій. Дотепер не знайшли…
Він аж підхопився на ноги з несподіванки. Прикипів до екрана. То були цвяхи такої ж кованої форми, такої ж конфігурації та величини, як і той, що зберігся після його прадіда. Але порівняти, звірити не було вже з чим…
Мирослав Дочинець. Із книги "Світло семи днів. Маленькі історії для душі".
«Та ні, – перебив його брат. – Це уламок багнета, який дідо Юра привіз із Другої світової».
«А мені здається, – хтось устряв, – що це долото, яким вуйко Олекса лагодив кросна».
«Не сперечайтеся, – озвалася тітка. – Коваль Петро кував зі зламаних підків шворні, аби на них чіпляти пасма конопель».
«А я пам’ятаю, що це поржавіла бабка, на якій мантачили косу», – докинув ще хтось.
«Та ні, уламок спиці з колеса».
«Стертий напилок без ручки».
«Штир, який розпікали і значили ним худобу».
«Зуб із борони».
«Та просто клинець, до якого баба прив’язувала мотузок із випраною білизною…»
Дорогою назад він дивувався: просте залізко, а скільки в нього служб! І скільки людей ним послужилося! Вдома цвяхові місця не знайшлося, дружила застромила його в горщик із квіткою, прив’язала кволе стебельце. А потім віддала синові разом із іншим непотребом, коли в школі збирали металобрухт.
…Якось він сидів над своїми паперами і одним вухом слухав телевізор. Ішов документальний фільм, показували святі реліквії – цвяхи з хреста Господнього. Вони зберігаються в храмах, монастирях і музеях Відня, Парижа, Мілана, Рима, Кельна, Бурже... Начебто свого часу хрестоносці привезли з Єрусалима п’ятнадцять цвяхів, але один пропав у лихоліттях воєн і революцій. Дотепер не знайшли…
Він аж підхопився на ноги з несподіванки. Прикипів до екрана. То були цвяхи такої ж кованої форми, такої ж конфігурації та величини, як і той, що зберігся після його прадіда. Але порівняти, звірити не було вже з чим…
Мирослав Дочинець. Із книги "Світло семи днів. Маленькі історії для душі".
Читайте також |
Коментарі (0) |