Чому російські історики бояться "Велесової книги"?

Після публікації текстів Влескниги, у березні 1957 року, російськомовним часописом «Жар-птица», що видавався у Сан-Франциско (США), серед істориків здійнялася буря.

І якщо серед західних славістів були як супротивники, так і прибічники книги, то в Радянському Союзі їй винесли однозначний вирок - підробка. Проти неї виступили відомі академіки Б.Рибаков та Д.Ліхачов. Особливо старався принизити значення стародавніх текстів О.Творогов. Мало того, Велесову книгу заборонили друкувати, а митники вилучали її на кордоні нарівні з антирадянською літературою. Вперше в СРСР повний текст книги був опублікований 1990 року в кількості лише 3 тисячі примірників.

Чому ж радянські історики так категорично і вкрай негативно поставилися до книги? Чого вони боялися? Справа в тому, що саме наприкінці 50-х років радянською історичною наукою, що базувалася на карамзінсько-погодінських підвалинах, була висунута теорія походження трьох братніх східнослов’янських народів - українців, росіян і білорусів. Тексти ж Велесової книги не тільки не залишали від цієї теорії каменю на камені, але й ставили під сумнів багато постулатів історії Давньої Русі, введених православно орієнтованими вченими, стверджували право українців-русів на власну історію.

Під час московського панування в Україні нищення книг дохристиянського періоду було поставлене на державну основу. 1718 року агенти Петра I влаштували пожежу у сховищі давньоруських літописів Києво-Печерської лаври. Впродовж 200 років у Росії був заборонений будь-який переклад чи передрук стародавніх книг. Навіть у наш час, 1964 року, агент КДБ Погружальський влаштував пожежу у відділі україністики бібліотеки Академії наук УРСР, розклавши між книжками фосфор. Як же в тому вирі подій збереглася Велесова книга? Можливо останній новгородський жрець Богомил, передав книгу греку Іоакіму, який потім став новгородським єпископом. Цю гіпотезу підтверджує наявність витягів iз Велесової книги в Іоакімовому літописі.

У наші часикнига, ймовірно, вперше з’явилася на початку XIX ст. у колекції Олександра Сулакадзева. Тоді, нагадаємо, діяла сувора заборона на переклад будь- яких стародавніх книг, тому навіть зберігання Велесової книги потребувало неабиякої громадянської мужності. Більшість експонатів із колекції рукописів Сулакадзева було втрачено. Від нього книга могла потрапити до родини Неклюдових. Княгиня Донець-Захаржевська, яка 1919 року загинула під час погрому червоногвардійцями садиби Великий Бурлюк, мала дівоче прізвище Неклюдова.

«...Матірсва б’є крилами о боки свої з обох сторін, які вогненим сяють світом до нас...» «І та все птиця говорить, як вогонь жару поносячи на нас, і головою порушує, та то гребінь її», «А Перун, її видячи, гримить у сварзі ясній». «Себто дивіться всюди, щоб мали птицю тую на чолі вашім, а та поведе вас до перемоги, ся ж бо єсми сини її, і там нею трималися, і тут красується перед нами, а летить світами до нас».

Ці рядки - підтвердження версії про те, що прадавній язичницький знак тризуб, наш національний герб - символ давньослов’янської Богині перемоги Матері Слави, атакуючий вогняний птах, який кличе в переможний бій, символ матері слов’ян, в яку втілюються душі загиблих героїв. Сама назва «слов’яни» пішла ще з часів матріархату, від головної на той час Богині - Матері Слави. І слов’янські воїни, і козаки, і січові стрільці, й воїни УПА йшли у бій з вигуком «Слава!». Цей бойовий клич зберігався понад дві тисячі років.Отож Велесова книга - це видатна пам’ятка давньослов’янської писемності, джерело інформації про історію слов’ян, єдина священна книга на теренах Європи, що дійшла до нас з дохристиянських часів.