ЧИ ПОТРІБНІ НАМ ЗЕМЛЯЦТВА?

Під час останньої поїздки на Чернігівщину «намотав» на велосипеді з півтори сотні кілометрів. Які враження? Хороші від природи. Ці краї завжди були мальовничими, а тепер матінка-природа бере «реванш» за свій тисячолітній відступ. Тоді наступала людина, тепер – природа… За інших обставин порадів би, але тепер сумую. Бо надто вже дорогу ціну платить український народ за нові гектари лісів… Адже виникають вони на місці колишніх ланів, сінокосів, ба, навіть хуторів і сіл.

Назавжди зникло з лиця землі село Ількуча – звідти родом моя прабабуся… Немає Слободи Загребельної… Зникли Мостки, Товкачі; лише старі люди залишилися в Безуглівці… Яким буде Щорський район через десять років? Залишиться районне містечко та ще сім-вісім населених пунктів уздовж доріг? Але забиті хати стоять вже і обабіч асфальтованих трас… Зрозуміло, що Чернігівщина вимирає; зникає специфічна поліська говірка, неповторна місцева культура…
В інших областях України цей процес не настільки помітний, тому й не зашкодять екскурсії на Чернігівське Полісся чиновникам з Вінниччини, Тернопільщини, Полтавщини… Адже десь можна й пригальмувати депопуляцію, особливо якщо дбати про це заздалегідь.

Пригадую свою минулорічну ромову з відомою співачкою Ніною Матвієнко. Вона радила організовувати українські земляцтва в Криму: сумське, волинське, чернігівське, житомирське… Зберігалося б щось із культури; діти, народжені в Криму, могли б ознайомитись зі зразками вишивок, почути пісні рідного краю, місцеву говірку… Якби все це робилося з любов’ю, то була б неабияка користь для української справи. Ідея добра, згоден, але якби це було легко зробити, то щось подібне в Криму уже існувало б! Натомість – повний штиль… І все ж, не будемо відкидати ідею народної співачки. Бо навіть дорога в тисячу миль починається з першого кроку. Це хтось із великих китайців сказав. Мабуть, Конфуцій… Добре, що його батьківщині депопуляція не загрожує!

* * *
Не міг не поговорити на цю тему з чернігівським поетом Станіславом Реп’яхом. Він є «оголеним нервом» древнього сіверського краю, – мало що може змінити у даний момент, але всі проблеми пропускає через своє серце… Тому і говорить про все зі знанням справи, уміє переконувати. Саме від нього я дізнався про Чернігівське земляцтво у нашій столиці. Виявляється, воно найбільше з-поміж інших земляцтв, а головне – найактивніше! Спочатку подумав, що тут є доля випадковості. За інших обставин найактивнішим могло б бути закарпатське земляцтво… Або тернопільське… Але, як слід помізкувавши, вирішив, що чернігівське в авангарді недаремно. Де ж концентруватися найосвіченішим, найактивнішим вихідцям із чернігівської «глибинки» як не в столиці?
А закарпатці і тернопільці своїх сіл масово не покидають, тому тягатися їм із сіверянами важко. Для останніх же Київська область є сусідньою, всі дороги до Києва ведуть! Тому й мають чернігівці певний «бонус».

* * *
Подумалося і про таке. Припустимо, чернігівське земляцтво у Криму організувалося б. Тоді його завданням було б збереження частинки духовної спадщини Чернігівщини. І не лише для себе, – щоб не рвати коріння, не позбавляти дітей витоків… Але й для всіх українців! Адже при нинішніх темпах депопуляції щось може втрачатися безповоротно. І якщо не збережуть «свого» ніжинці чи новгород-сіверці, то, може, підмога прийде із Севастополя або з Керчі?
Не думайте, що я говорю якісь нісенітниці. Як багато українського збереглося свого часу в Канаді! А хіба частинку «свого» не зберігають кримські татари, які опинилися в Туреччині?

Можна навести безліч інших прикладів. Скажімо, саме львів’янин Володимир Сиротинко написав чудове есе «Повість про останнього Лицаря». Йшлося у ньому про Олександра М’язя, голову колгоспу з мого рідного села Тур’ї, що на Чернігівщині. Точніше, рідного для батька й діда, бо я туди приїздив лише на канікулах… Але Олександра Олексійовича я добре памятаю, це був чудовий агроном, видатний організатор, дивовижно добра і порядна людина! Про нього і десятитомник можна було б написати, цей “Прометей” колгоспного ладу заслужив на таку пам’ять… Але я за браком місця скажу коротше: якби Христову любов до людства сконцентрувати в одній-єдиній людині і дозволити їй реалізуватися не інакше, як покращуючи життя підлеглих у одному окремо взятому колгоспі, то й вийшов би М’язь.

До речі, свій твір Сиротенко написав до 100-річчя з дня народження М’язя. Він надрукований у багатьох газетах, навіть в інтернет-виданнях. А якби Володимира Сиротенка не було? Хто згадав би турянського голову колгоспу? Не згадали ж ніде – ні в Щорсі, ні в Чернігові, ні в Києві…

А чому згадав Володимир Васильович? Та тому, що випадково актуалізувалася ця тема у наших з ним розмовах. Олександра М’язя він перевіряв свого часу як працівник Держнагляду. Тоді й переконався, що це унікальний господарник… Був Сиротенко чернігівцем, став львів’янином. Написав одну чи дві статті до «Кримської світлиці», так ми з ним і познайомились. А потім розшукали колишнього оперного співака Миколу Григоровича Шубіна, ще кількох людей. Так і утворилося маленьке чернігівське земляцтво у Львові… Це я стосовно механізмів функціонування земляцького руху. І механізмів збереження історичної спадщини. Не варто легковажити людьми, далеко не всі вони є «гвинтиками»! Часом, покинувши рідний край, активна й окрилена синівською любов’ю людина зробить для нього у десять разів більше, ніж зробила б удома! А інколи і дрібнички багато важать. Пригадую, як ми сфотографувалися утрьох з… альбомом картин чернігівського художника Володимира Ємця, а потім вислали йому це фото. І для нас його чернігівські пейзажі, як ковток свіжого повітря, і для нього отримане фото – радість. Адже пам’ятають про нього земляки і творчість цінують! Отже, місце проживання земляків не має суттєвого значення, головне – стан душі, об’єднуюча ідея.

Де б не були ми,
Де б не жили ми –
В дальніх чи ближніх краях,
Всі ми ходили
Дітьми малими
По сіверянських стежках…
Так починається Гімн товариства «Чернігівське земляцтво». Написав ці рядки Станіслав Реп’ях. Тому й кажу, що без нього мало яка подія обходиться, принаймні, в гуманітарній сфері.

* * *
Їдучи з Чернігова до Києва, читав у дорозі книжечку-статтю Олега Ольжича «Дух руїни». Хоч йшлося у ній про традиційні українські міжусобиці (тому й назва така), але у мене перед очима стояли знищені, поруйновані чернігівські села… Звичайно, своїми думками я був ще там. Адже бачив руїну справжню, а не якесь там теоретизування.
Але згодом твір захоплював усе більше, доречною була і талановита післямова Івана Дзюби. Академік мудро виділяв головне. Зацитував він і Сімону Вейль, авторку славетної праці «Укорінення».
«Укорінення – це, мабуть, найважливіша і найменш визначна потреба людської душі, одна з тих, які найважче піддаються означенню. Людина має коріння через реальну, активну та природну участь в існуванні спільноти, яка зберігає живими деякі скарби минулого й деякі передчуття майбутнього».

Складне визначення, але щось у цьому є… Виходить, що Володимир Сиротинко більш укорінений в історію Чернігівщини, адже зберіг більше «скарбів минулого». І про М’язя чомусь написав саме він, а не я, хоча він у Тур’ї побував раз чи два, а я жив там щоліта. Значить, саме про таких писав Іван Дзюба: «Така укорінена людина – основа нації. Але в історії поряд з природним і соціальним процесами укорінення людей відбувається і протилежний – антисоціальний і протиприродний – процес розкорінення, втрати коріння. Він ніколи не буває добровільним, хоч і може таким здаватися…».

Зрозуміло, що «розкорінення» кримських татар відбувалося насильно. Те ж відбувалося і з українцями Криму. Адже їм не давали вивчати рідну мову. Хоча тут насильство було і не таке помітне, адже їхали в Крим ніби добровільно. А ось чи добровільно покидають чернігівці рідні хутори і села та їдуть до великих міст? Може, поспішили ми з розпуском колгоспів? Чи не краще мати село «прорадянське», але живе, ніж «проєвропейське», але мертве?
І якщо село відімре, то що збережеться в містах? Чи не виявиться «розкорінення» фатальним для деяких регіонів?

Дорога з Чернігова до Києва не така вже й довга, особливо, коли є що читати. А ось першим моїм співрозмовником у столиці став відомий композитор Олександр Злотник. Дідька лисого ми б з ним отак просто зустрічались, якби не одна обставина: обидва родом з Таращі. А яка творча людина не шанує земляків? Щоправда, у Таращі Сашко Злотник жив не так вже й довго, до школи пішов у Білій Церкві… Та і я «розривався» між Чернігівщиною та Київщиною. Буває і така подвійна «вкоріненість»… Головне, щоб пам’ятався запах чебрецю та місцевих суниць. Олександр Злотник пам’ятає! Тому й не могли ми обійти стороною тему земляцтв, «стежок дитинства», плекання традицій:
– Прикро, що мало хто з таращанців пам’ятає, що і я з цього міста, – каже Олександр Йосипович. – Боюся, що людей просто не цікавить, чи є у них відомі земляки, чи їх немає… А якщо є, то чим займаються, покинувши Таращу? Саме з цієї зацікавленості рідним і починається Людина. Якщо цього немає, то про що тоді можна говорити?
Зате галичани вважають мене «своїм», вони чомусь вирішили, що я – з Буковини, як і Назарій Яремчук.
І знають, до речі, кожен мій твір! Коли я був у Новояворівську під Львовом, то там мали відкривати газ у селі. Попросили, щоб саме я запалив першу конфорку. Мовляв, потім своїм онукам розповідатимуть про цей день! Коли мене побачив місцевий священик, – для нього це була така радість! І тоді я вирішив заспівати свої пісні… З приємністю переконався, що і старі, і малі, і люди середнього віку знають слова кожної пісні і можуть співати разом зі мною. А пісня «Родина» для них – фактично другий гімн після офіційного! Ось що значить любов до свого, народного! Саме таким підтримуючим, теплим, надихаючим і повинно бути ставлення до земляків. Хоча в даному випадку милі галичани помилилися щодо моєї малої Батьківщини… Але бути їхнім земляком було б приємно.
А в Таращі лише один дідусь пригадав, що і наш рід звідси… Він і батька мого добре знав, і діда пам’ятав… це було приблизно на початку 1980-х, ми тоді приїхали разом з Назарієм Яремчуком. Отже, в цьому плані таращанці від галичан відстають…

* * *
Торкнулися ми з Маестро і теми вимираючих чернігівських сіл. Він також пов’язує це з «укоріненням». Пам’ятаєте у Сімони Вейль: «Людина має коріння через реальну, активну та природну участь в існуванні спільноти…»? Якби чернігівські селяни були активнішими і дбали не лише про свої родини, але й про всю спільноту, то села так швидко не вимирали б. На тих же ґрунтах, у тих же кліматичних умовах німці, фіни, корейці, в’єтнамці знайшли б спосіб жити достойніше, мали б кращі дороги, кращих представників у владі, які б не допустили такого раптового обезлюднення.

На прощання я попросив Олександра Йосиповича сказати нашим читачам щось тепле, оптимістичне. Аби легше було пережити кризу… Композитор на мить задумався, а потім сказав:
– Я завжди був прихильником того, щоб життя родини, роду, села ґрунтувалося на традиціях. Якщо їх плекати, то все буде добре. А з місцевих традицій складаються традиції країни. Чим стійкіші традиції, тим міцніша країна! Тільки коли по-справжньому любиш рідне, можна долучатися до вивчення інших мов і культур. З цього починається Людина, її духовність, світогляд. Може, це й аксіома, але так влаштовано світ…

Тепер вже задумався я. Просив земляка сказати щось оптимістичне, а він мені про традиції… Ну, що ж, якраз по темі. Може, дійсно, в цьому ключ до оптимізму?

* * *
Тоді годилося б закріпити успіх. Залишалося ще зайти до Палацу спорту, де працює директором Віктор Ткаченко, голова Чернігівського земляцтва у столиці. З його координатами також допоміг Станіслав Реп’ях. Зателефонував я Віктору Вікторовичу, і він запропонував зустрітися… завтра рано. Бажано о 7.40, тоді нам ніхто не заважатиме… Добре. Заради цієї обставини я був готовий встати і о п’ятій ранку. Реп’ях дав Віктору Ткаченку високу оцінку, а безпідставно він нікого не похвалить. Задумано – зроблено. У призначений час був на місці і виклав суть питання. Не забув сказати і про ідею Ніни Матвієнко – утворювати земляцтва у Криму. Чи реально це?

– «Земляцький» рух і нинішня система земляцтв беруть свій початок у середині 1990 років. На сьогоднішній день земляцтва є в усіх регіонах України. У Чернігівському земляцтві я працюю на громадських засадах. Лише декілька чоловік працюють на постійній основі: виконавчий директор, секретар, бухгалтер і редакційна колегія нашої щомісячної газети «Отчий поріг». А щоб платити людям зарплату, треба десь ці гроші взяти! Це вже моя проблема, мій головний біль… Донедавна «Отчий поріг» поширювався безкоштовно, але щоб трохи дисциплінувати людей, ми вирішили продавати газету за третину ціни.
– А який тираж газети?
– Був 3000 примірників, за кількістю членів земляцтва. Тепер дещо знизився, адже за газету треба платити…
– Газету я бачив, мені показував її Станіслав Реп’ях. Вона – україномовна, патріотична. А як спілкуються члени земляцтва між собою?
– Мовне питання ніколи не порушувалося спеціально, але якось так склалося, що спілкуємося переважно українською. І на засіданнях Ради керівників регіональних відділень і на будь-якій іншій зустрічі… Особисто я визначився з мовою у 1993 році. До того був російськомовним.
– У вас є регіональні відділення?
– Зараз їх 22. Спочатку цього поділу не було, збиралися всі разом. Але років сім чи вісім тому я помітив, що постійно збираються люди, які не знають одне одного… Адже Чернігівщина велика – де той Щорс, а де Ічня? Тому виникла ідея реорганізувати земляцтво в плані районування. Тепер кожне відділення має свого керівника, якого самі ж люди і обрали. І є відповідно Рада земляцтва, до якої входять усі керівники відділень, а ще головний редактор газети «Отчий поріг», виконавчий директор, його заступник і ще декілька дуже активних людей.
– «Мотор» організації? Активні люди – це запорука успіху! Для нас важливо, щоб вони знайшлися і в Криму.
– Люди багато що визначають. Свого часу у нас був і кримський філіал – кілька офіцерів Збройних Сил, але потім їх кудись перевели і… на тому все скінчилося. Переважно членами нашого земляцтва є чернігівці, які живуть в Києві, але є ще філії у Білій Церкві, Яготині… А ось лист з Томського відділення. Це вже Російська Федерація, але там також живуть наші земляки…
Щоб земляцтво вважалося «всеукраїнським», треба, щоб воно мало філії у 14 областях. Ми до цього і не прагнули, бо формальна сторона справи нас мало хвилює, а неформально ми й так непогано працюємо.
А стосовно земляцтв у Криму, то скажу так: якщо вирішувати все на офіційному рівні, то відразу виникають деякі питання. Скажімо, для реєстрації земляцтва як громадської організації треба, як мінімум, мати бухгалтера і керівника. А потім треба щомісяця здавати звіти в податкову інспекцію. Хоч це і неприбуткова організація, але звіти, все одно, треба здавати! І треба якийсь Статутний фонд утворити, тобто треба десь узяти ці гроші. А хто буде здавати звіти? І чи будуть люди це робити безплатно? Офіс теж доведеться оплачувати, а ще потрібні якісь ручки, папір, телефон, факс, печатка…
– А по-іншому не можна? Можна ж просто збиратися разом, обговорювати якісь актуальні теми, знаходити і збирати докупи цікавих, небайдужих людей… Це можна робити і неформально.
– Тоді потрібна ідея – для чого збирати? Звичайно, у багатьох людей є якась ностальгія за отчим краєм, рідною говіркою, знайомою природою… Коли поруч земляки, ця ностальгія легше переноситься. Як було в Армії за часів СРСР? Зустрів когось з України, то це вже земляк… А якщо з рідного міста чи з району, то це взагалі родич! Разом легше долати труднощі – і на службі, і в цивільному житті.
Можна збиратися і неформально, але все одно потрібні ентузіасти! Люди, які постійно підтримували б якісь контакти, мали адреси і телефони інших земляків… А координати людей з часом можуть змінюватися, тому збиратися треба частенько, а не вряди-годи, треба мати усталену програму зустрічей… Якщо дотримуватися цих вимог, то, звичайно, можна і не реєструвати офіційно, громада все одно буде жити. У кримських умовах, очевидно, так і краще було б зробити…
Але у столиці зовсім по-іншому. Земляцтва, які знаходяться в Києві, цікавлять обласні адміністрації: і волинську, і чернігівську, і полтавську. Адже в земляцтвах збираються дуже авторитетні люди: письменники, художники, громадські діячі, часом навіть банкіри… Домогосподарки не йдуть, вони не є такими колективістками, у них інші інтереси. А оці важливі люди, якщо вони в Києві, часто можуть вирішувати питання більш глобально, ніж їх можна вирішити з Чернігова, Сум чи Луганська.
Тому й наше чернігівське земляцтво сьогодні має підписані договори про співпрацю не тільки з Чернігівською обласною адміністрацією, але й на районному рівні. Прилуцьке регіональне відділення має постійний зв’язок з прилуцькою регіональною владою, ічнянське – з ічнянською, сосницьке – із сосницькою… Останнє, скажімо, допомагає вирішувати всі питання по Довженку. Такий підхід є дуже зручним.
– Чув я від багатьох людей, що Чернігівське земляцтво є одним із найпотужніших у столиці. Кажуть, що свого часу його становленню дуже допоміг президент Кучма. Та й Плющ родом з Чернігівщини, Потебенько…
– Наше земляцтво, дійсно, є дуже активним. Але названі люди тут ні до чого. Кучма добре ставився до земляків і до земляцького руху. Він, дійсно, дуже любить Чернігівщину. Але нам він ніколи не допомагав, ми робили все власними силами. Чому ми найпотужніше земляцтво? Очевидно, тут збіг деяких факторів. У кожного земляцтва є свої проблеми, і у нас їх не менше. Просто… люди підібралися хороші. Мабуть, це головне.
– На вашому робочому столі я бачу Довідник Ради земляцтв України. Можна я перегляну його?
– Звичайно. Я навіть дам один примірник із собою. Якщо ви цікавитеся цією темою, то там знайдете багато корисної інформації.
– Тут дуже чітко викладено те, що усі ми підсвідомо розуміємо… Ось, я зацитую: «Завдяки тісним зв’язкам зі своєю малою батьківщиною земляцтва володіють об’єктивною неупередженою інформацією щодо ситуації в областях, районах, містах, селах… Важливу консолідуючу роль земляцтв через можливість залучати для участі в роботі товариств увесь соціальний спектр суспільства, здатність до співпраці з іншими організаціями, формування громадської думки, значною мірою використовує і Київська міська влада. Це знаходить своє відображення в Угодах про співробітництво… У цьому вбачається збагачення духовного життя столиці з використанням творчого та інтелектуального потенціалу земляцтв України, досягнення соціальної злагоди у місті Києві…».
На таку програму варто орієнтуватися і кримчанам, адже соціальна, міжнаціональна злагода потрібні і в АРК. Кримчани київського, чернігівського, полтавського, сумського та іншого походження повинні активніше робити свій внесок…
– Згоден. Бажаю вам успіхів! І контактуйте з нами, адже у вас також чернігівське коріння!

* * *
Додому я віз не лише «Довідник Ради земляцтв», але й чудовий альбом «Чернігівське земляцтво. Кроки становлення», а також дві великі книги: «Собори наших душ. Десять років Чернігівському земляцтву» і календар «Чернігівщина – земля козацька». Це доробок сіверян, і цими безцінними подарунками Віктор Ткаченко свідомо чи несвідомо «прив’язував» мене до святої справи…

Звичайно, з такої «аури» зразу не хочеться і виходити. Вдома почав гортати альбом з пейзажами Володимира Ємця: «Туман над річкою Снов», «Травень у лісах», «Жито колишеться», «Хата мого дитинства», «Літо на берегах Десни»… Припадеш очима до пейзажу і… ніби повертаєшся в далеке дитинство.
Ось такий він чарівник – Володимир Ємець. І портретист блискучий! Тут і «Портрет матері», і «Син Олег», і «Чабан», і «Поет Станіслав Реп’ях», і «Геолог Юрій Арсірій», і «Професор Володимир Коваленко»… Кожна робота виконана з любов’ю, адже земляків писав, не кого-небудь!

Пригадую як років три тому застав його над створенням портрета колишнього політв’язня Левка Лук’яненка. Тоді ж і сфотографував Володимира Володимировича під час короткого перепочинку… Художник охоче ділився своїми творчими планами, і я зрозумів наскільки міцно він приріс до цієї землі!
До речі, у Львові живе його племінник Сергій Казимір. Після поїздок до Чернігівщини завжди йому телефоную, ділюся враженнями. А цього разу Сергій Віталійович зробив мені сюрприз. Сказав, що незабаром на Форум видавців приїде з презентацією своєї нової книги білоруський поет і перекладач Валерій Стрілко. Ну, білорус він за місцем проживання, а так – українець, чернігівець. Мало того – близький родич і Володимира Ємця, і Сергія Казиміра… Родич? Валерій Стрілко – родич? Та я ж про нього вже два рази писав у «Кримській світлиці»! Я ж з ним зустрічався у Мінську, і це саме він познайомив мене з внучкою Якуба Коласа! Господи, наскільки ж тісний цей світ…

От вам і наочний приклад того, що згромадження людей у земляцтва дає великий інформаційний виграш. Чим тісніше контактуєш, тим більше знаєш! Це ще один аргумент на користь того, щоб почати реалізовувати ідею Ніни Матвієнко в Криму.
Не цураймося, признаваймося,
Бо багацько нас є!

Сергій ЛАЩЕНКО.
Чернігів – Київ – Львів.

Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=7771