Чи писали б ми зараз доноси?
Івана Микитенка (1897-1937), для якого цей рік ювілейний, - 125 років від дня народження і 85 років від часу трагічної смерти, - ми вчили в школі, зокрема його оповідання "Брати". Не пригадую, що я ще читав, можливо його п'єсу "Диктатура". Оця книжечка, яка вийшла 1956 року, одразу після реабілітації письменника, знищеного у часи розгулу сталінських репресій. Його знайшли вбитим у Голосіївському лісі, приписавши самогубство. У книжку увійшла повість "Гавриїл Кириченко - школяр" і " Вуркагани". Обидві написані 1927, а через рік були надруковані. Повісті дуже добре виписані.
У моєму селі жив чоловік, якому наприкінці 40-х або на початку 50-х дали 10 років тюрми лише за те, що в нього знайшли роман Микитенка "Ранок".
Але нині Микитенко під ярликом радянським, а ще звинувачений в гоніннях на неокласиків. Забувають, що 1929-1937, початок репресій і їхній пік, були так зрежисовані НКВД, що українські митці одні одних поливали брудом і одні на одних доносили. Вже не пригадують, що Зеров виступав на процесі СВУ; що Курбас не терпів Садовського і Єфремова; що Фітільов оспівував большевицький рай, а Куліш, котрий Микола, залишався вірним сином КП(б)У ..
Коли я дивлюся на долю шістдесятників, а вони повторили долю Розстріляного Відродження, лиш не розстрілювали їх, а змушували співпрацювати з КҐБ, то там та ж історія. Коли я згадую т.зв. літературні свари 90-х, і там та ж сама історія, лише час дав можливість не писати доносів і не виступати на судових процесах, як у 30-х чи 1965 і 1972. Пригадую, як 1997 на виставці івано-франківського художника сказав одному класіку-феноменцю: "Якби повторився 1937, ми б так само писали доноси один на одного. Невже це не можна припинити?" І відповідь мого опонента тоді вразила: "Ну і що? Це нормально. Так би й робили".
Тому маємо в розмовах про літературу ставити критерій естетичний, а контекст біографічний не викидати чи забувати, а коментувати. І він не має стати причиною замовчування чи викидання творчості письменника з історії літератури. Це не навчить нікого, але, принаймні, будемо чесні перед собою. Бо мистецтво завжди живиться світоглядним та естетичним протистоянням, лише влада або використовує його у своїх потребах, або іґнорує. Але завжди страждає національна культура...
Євген БАРАН
У моєму селі жив чоловік, якому наприкінці 40-х або на початку 50-х дали 10 років тюрми лише за те, що в нього знайшли роман Микитенка "Ранок".
Але нині Микитенко під ярликом радянським, а ще звинувачений в гоніннях на неокласиків. Забувають, що 1929-1937, початок репресій і їхній пік, були так зрежисовані НКВД, що українські митці одні одних поливали брудом і одні на одних доносили. Вже не пригадують, що Зеров виступав на процесі СВУ; що Курбас не терпів Садовського і Єфремова; що Фітільов оспівував большевицький рай, а Куліш, котрий Микола, залишався вірним сином КП(б)У ..
Коли я дивлюся на долю шістдесятників, а вони повторили долю Розстріляного Відродження, лиш не розстрілювали їх, а змушували співпрацювати з КҐБ, то там та ж історія. Коли я згадую т.зв. літературні свари 90-х, і там та ж сама історія, лише час дав можливість не писати доносів і не виступати на судових процесах, як у 30-х чи 1965 і 1972. Пригадую, як 1997 на виставці івано-франківського художника сказав одному класіку-феноменцю: "Якби повторився 1937, ми б так само писали доноси один на одного. Невже це не можна припинити?" І відповідь мого опонента тоді вразила: "Ну і що? Це нормально. Так би й робили".
Тому маємо в розмовах про літературу ставити критерій естетичний, а контекст біографічний не викидати чи забувати, а коментувати. І він не має стати причиною замовчування чи викидання творчості письменника з історії літератури. Це не навчить нікого, але, принаймні, будемо чесні перед собою. Бо мистецтво завжди живиться світоглядним та естетичним протистоянням, лише влада або використовує його у своїх потребах, або іґнорує. Але завжди страждає національна культура...
Євген БАРАН
| Читайте також |
| Коментарі (0) |