Церква має бути соборною!
Не всім сподобалося, що Синод розкритикував самочинну діяльність одного з впливових архієреїв. Іншим ця критика навпаки видається цілком виправданою. Між тим, це прекрасний привід задуматися над соборністю і братською взаємодією в соборі єпископів та ширше - в Церкві. І також прекрасний привід задуматися над змістом всієї діяльності – соборної та несоборної, архієрейської та неархієрейської. І тут у мене кілька сумних суб’єктивних спостережень.
По-моєму, в постановах Синоду прекрасним є посилання на 34 апостольське правило, згідно з яким будь-яких єпископ помісної церкви має все робити разом з Предстоятелем. Нагадаємо, що згідно з цим правилом Предстоятель також все має робити разом з єпископами, і брак цієї взаємодії – це те, що відчуває єпископат, хоча й боїться про це говорити.
Як раз перевага митрополита Епіфанія як кандидата на Предстоятеля трохи більше 6 років тому – це було вміння працювати з командами, вміння не лише дружити з єпископами, а й вміння робити величезні проєкти разом з священиками і мирянами. Це все відмічалося у діяльності митрополита Епіфанія і як другої людини в УПЦ КП і як ректора КПБА, але все це не у повній мірі проявляється сьогодні. Практично всі єпископи, священики і миряни відчувають дистанцію між собою і Предстоятелем та його найближчими помічниками, всі жаліють за командним духом минулих років і усі бояться почати про це говорити.
Сьогодні очевидно, що єпископи, священики і миряни хочуть відчувати свою важливість для помісної церкви і потрібно організовувати загальноцерковні рухи, підтримувати всіх здібних людей в ПЦУ, показувати, що керівництво ПЦУ відкрите до людей та їх думок, а не все знає заздалегідь. ПЦУ повинно зберегти самовідчуття себе як спільноти і розвинути життя цієї спільноти так, щоб всі її члени відчували загальний рух. Лише діяльна участь в живій спільноті, яка цінує кожного, хто у неї входить та служить всьому суспільству і людству великими практичними справами зараз у добу постмодерну спонукає до релігійної активності простих священників і мирян.
Не відчуваючи долученості, люди опускають руки і часом це стосується навіть дуже високопоставлених діячів помісної церкви.
Особливо важливо долучати до загальноцерковних рухів тих єпископів, священиків та мирян, які «з характером» і які у межах своєї області влади далекі від соборноправності. Адже прості люди опустять руки і нічого не робитимуть. Чи ж зроблять все самі, що можливо зробити. А ось люди «з характером» можуть перевернути гори, якщо їх підтримувати і зруйнувати все навколо, якщо їх пригнічувати. Тим більше, що люди з характером діють чи хоча б намагаються діяти в часи коли інші просто несуться за течією.
Отже, згідно з рішеннями Синоду єпископи мають більше орієнтуватися на норму «все робимо разом з Предстоятелем». Але Предстоятель та його невелике оточення, які фактично керують ПЦУ і впевнені, що краще за всіх розуміють куди і як потрібно рухатися кожної хвилини – чи вони готові до більшої взаємодії з єпископами, до того, щоб нічого не робити без єпископів?
І головне питання, яке турбує всіх: а чим наповнена вся ця діяльність єпископату сьогодні? Чи гідно ведуть себе архіреї та священники в ці часи випробувань? Церковним лідерам необхідно повернутися до відчуття власної історичної відповідальності. Церковні лідери дискутують про те, якими можуть бути зображення меценатів і якими вони не можуть бути. Священники і миряни розмірковують над тим, а як зображають церковних та світських лідерів на нових іконах і наскільки це доречно чи крінжово виглядає. Але якби у церковних лідерів була історична відповідальність ніхто б під час війни взагалі не розписував би собори! Ніхто б не замовляв нові богослужбові шати, ніхто б не дарував би панагій та хрестів. Служити ближньому який є у потребі – зараз безліч приводів щодня є перед нашими очима. ПЦУ виглядає на фоні УПЦ як самарянин, якого дійсно турбують рани суспільства, але в цілому все ще привід задуматися над пріоритетами. Хоч ПЦУ виглядає як самарянин, але ще не має вигляду апостола Петра чи апостола Павла. Особливо війна мала б примусити задуматися тих, хто мав би бути подібним до апостолів або хоча б до патріарха Сербського Павла – а саме цього чекає суспільство.
Чи дійсно потрібне все це храмове благолепіє в цілому? Чи бажає Христос допомоги своєму народу, що зараз у пікселі чи Він бажає правильних фресок? Чи Він бажає більшої участі єпископів у служінні народу, який страждає чи Він бажає турбути про царське благолепіє на богослужінні?
Найбільше мене різонуло за цю війну – це слова одного з єпископів про необхідність оновити йому цілком нове авто, звернені до спонсорів. І тут задумуєшся – а чи потрібна соборноправність таким єпископам? Що вони можуть допомогти Предстоятелю чи своїм співбратам? Навіщо вся їхня бурхлива діяльність якщо немає морального відчуття що є доречним, а що є зовсім недоречним тут і зараз?
Отже, потрібна більша горизонтальна взаємодія у Церкві – і всі відчувають в цьому потребу як мінімум із середини 2019го року. А від кожного єпископа та Церкви в цілому потрібне сьогодні зовсім інше відчуття власної історичної відповідальності – щоб міркування були не про правильність чи неправильність зображень, а про те, як взагалі можна під час такої війни думати про фрески, панагії, облачення і машини? Бо якщо це буде найкраще вибудована соборність безвідповідальних лідерів – яка з цього буде користь для Церкви і України? І так само якщо ядро керівництва помісної церкви буде робити все правильно, але без братнього долучення всіх єпископів, священиків і мирян - то чи це, чого бажав Христос?
Отже, коли ми бажаємо більшої свободи, то маємо задатися питанням – а чим наповнена ця свобода? Свобода – це як вміння піаніста імпровізувати. Коли ми ще малі діти у Христі, то наша свобода дуже обмежена через те, що ми мало що зробили, малою є наша відповідальність та наші навички, які є чеснотами. Коли ми підростаємо до стану підлітків ми вже не хочемо діяти у певних межах, але шукаємо свободи без відповідальності. Але коли ми дорослі, то там необхідна свобода для здійснення великих цілей. І що ж за цілі ми вибираємо, стаючи досвідченими лідерами? Класик казав: великого бажайте! Але на що велике спрямовані прагнення Першого серед єпископів та всіх єпископів? Рівно 5 років тому митрополит Епіфаній розповідав у своїй доповіді на річницю інтронізації про те, що буде оновлена церква, відкрита церква, будуть досягнуті великі цілі. Це було прекрасно, але, за моїми спостереженнями, єпископи цієї промови скоріше злякалися. І за 5 років ПЦУ все на тому ж самому порозі великих справ.
Бути єпископатом помісної церкви – це велике покликання. Бути першим поколінням єпископату визнаної помісної церкви – це величезна історична відповідальність. І Предстоятелю та його оточенню необхідно ставити великі цілі, згадавши хоча б промову на першу річницю інтронізації. Необхідно відновити сильні сторони керівництва, які у формуванні спільнот, досягненні цілей, у соборності під час функціонування цих спільнот. А єпископату, священству, мирянам необхідно не просто бажати бачити Церкву як оновлену та дійсно християнську, як втілення цінностей відкритого православ’я та ідеалів київського християнства. Потрібно щомиті бути більш гідними свого історичного покликання.
Ну, хто відчуває себе дорослим і відповідальним за Україну – донатимо на допомогу найкращим снайперам!
Донатимо і репостимо, особливо - донатимо!!!
Приват 4731219647256100
https://send.monobank.ua/jar/7uwhtDGmiD
моно 4441111400318691
Юрій ЧОРНОМОРЕЦЬ
По-моєму, в постановах Синоду прекрасним є посилання на 34 апостольське правило, згідно з яким будь-яких єпископ помісної церкви має все робити разом з Предстоятелем. Нагадаємо, що згідно з цим правилом Предстоятель також все має робити разом з єпископами, і брак цієї взаємодії – це те, що відчуває єпископат, хоча й боїться про це говорити.
Як раз перевага митрополита Епіфанія як кандидата на Предстоятеля трохи більше 6 років тому – це було вміння працювати з командами, вміння не лише дружити з єпископами, а й вміння робити величезні проєкти разом з священиками і мирянами. Це все відмічалося у діяльності митрополита Епіфанія і як другої людини в УПЦ КП і як ректора КПБА, але все це не у повній мірі проявляється сьогодні. Практично всі єпископи, священики і миряни відчувають дистанцію між собою і Предстоятелем та його найближчими помічниками, всі жаліють за командним духом минулих років і усі бояться почати про це говорити.
Сьогодні очевидно, що єпископи, священики і миряни хочуть відчувати свою важливість для помісної церкви і потрібно організовувати загальноцерковні рухи, підтримувати всіх здібних людей в ПЦУ, показувати, що керівництво ПЦУ відкрите до людей та їх думок, а не все знає заздалегідь. ПЦУ повинно зберегти самовідчуття себе як спільноти і розвинути життя цієї спільноти так, щоб всі її члени відчували загальний рух. Лише діяльна участь в живій спільноті, яка цінує кожного, хто у неї входить та служить всьому суспільству і людству великими практичними справами зараз у добу постмодерну спонукає до релігійної активності простих священників і мирян.
Не відчуваючи долученості, люди опускають руки і часом це стосується навіть дуже високопоставлених діячів помісної церкви.
Особливо важливо долучати до загальноцерковних рухів тих єпископів, священиків та мирян, які «з характером» і які у межах своєї області влади далекі від соборноправності. Адже прості люди опустять руки і нічого не робитимуть. Чи ж зроблять все самі, що можливо зробити. А ось люди «з характером» можуть перевернути гори, якщо їх підтримувати і зруйнувати все навколо, якщо їх пригнічувати. Тим більше, що люди з характером діють чи хоча б намагаються діяти в часи коли інші просто несуться за течією.
Отже, згідно з рішеннями Синоду єпископи мають більше орієнтуватися на норму «все робимо разом з Предстоятелем». Але Предстоятель та його невелике оточення, які фактично керують ПЦУ і впевнені, що краще за всіх розуміють куди і як потрібно рухатися кожної хвилини – чи вони готові до більшої взаємодії з єпископами, до того, щоб нічого не робити без єпископів?
І головне питання, яке турбує всіх: а чим наповнена вся ця діяльність єпископату сьогодні? Чи гідно ведуть себе архіреї та священники в ці часи випробувань? Церковним лідерам необхідно повернутися до відчуття власної історичної відповідальності. Церковні лідери дискутують про те, якими можуть бути зображення меценатів і якими вони не можуть бути. Священники і миряни розмірковують над тим, а як зображають церковних та світських лідерів на нових іконах і наскільки це доречно чи крінжово виглядає. Але якби у церковних лідерів була історична відповідальність ніхто б під час війни взагалі не розписував би собори! Ніхто б не замовляв нові богослужбові шати, ніхто б не дарував би панагій та хрестів. Служити ближньому який є у потребі – зараз безліч приводів щодня є перед нашими очима. ПЦУ виглядає на фоні УПЦ як самарянин, якого дійсно турбують рани суспільства, але в цілому все ще привід задуматися над пріоритетами. Хоч ПЦУ виглядає як самарянин, але ще не має вигляду апостола Петра чи апостола Павла. Особливо війна мала б примусити задуматися тих, хто мав би бути подібним до апостолів або хоча б до патріарха Сербського Павла – а саме цього чекає суспільство.
Чи дійсно потрібне все це храмове благолепіє в цілому? Чи бажає Христос допомоги своєму народу, що зараз у пікселі чи Він бажає правильних фресок? Чи Він бажає більшої участі єпископів у служінні народу, який страждає чи Він бажає турбути про царське благолепіє на богослужінні?
Найбільше мене різонуло за цю війну – це слова одного з єпископів про необхідність оновити йому цілком нове авто, звернені до спонсорів. І тут задумуєшся – а чи потрібна соборноправність таким єпископам? Що вони можуть допомогти Предстоятелю чи своїм співбратам? Навіщо вся їхня бурхлива діяльність якщо немає морального відчуття що є доречним, а що є зовсім недоречним тут і зараз?
Отже, потрібна більша горизонтальна взаємодія у Церкві – і всі відчувають в цьому потребу як мінімум із середини 2019го року. А від кожного єпископа та Церкви в цілому потрібне сьогодні зовсім інше відчуття власної історичної відповідальності – щоб міркування були не про правильність чи неправильність зображень, а про те, як взагалі можна під час такої війни думати про фрески, панагії, облачення і машини? Бо якщо це буде найкраще вибудована соборність безвідповідальних лідерів – яка з цього буде користь для Церкви і України? І так само якщо ядро керівництва помісної церкви буде робити все правильно, але без братнього долучення всіх єпископів, священиків і мирян - то чи це, чого бажав Христос?
Отже, коли ми бажаємо більшої свободи, то маємо задатися питанням – а чим наповнена ця свобода? Свобода – це як вміння піаніста імпровізувати. Коли ми ще малі діти у Христі, то наша свобода дуже обмежена через те, що ми мало що зробили, малою є наша відповідальність та наші навички, які є чеснотами. Коли ми підростаємо до стану підлітків ми вже не хочемо діяти у певних межах, але шукаємо свободи без відповідальності. Але коли ми дорослі, то там необхідна свобода для здійснення великих цілей. І що ж за цілі ми вибираємо, стаючи досвідченими лідерами? Класик казав: великого бажайте! Але на що велике спрямовані прагнення Першого серед єпископів та всіх єпископів? Рівно 5 років тому митрополит Епіфаній розповідав у своїй доповіді на річницю інтронізації про те, що буде оновлена церква, відкрита церква, будуть досягнуті великі цілі. Це було прекрасно, але, за моїми спостереженнями, єпископи цієї промови скоріше злякалися. І за 5 років ПЦУ все на тому ж самому порозі великих справ.
Бути єпископатом помісної церкви – це велике покликання. Бути першим поколінням єпископату визнаної помісної церкви – це величезна історична відповідальність. І Предстоятелю та його оточенню необхідно ставити великі цілі, згадавши хоча б промову на першу річницю інтронізації. Необхідно відновити сильні сторони керівництва, які у формуванні спільнот, досягненні цілей, у соборності під час функціонування цих спільнот. А єпископату, священству, мирянам необхідно не просто бажати бачити Церкву як оновлену та дійсно християнську, як втілення цінностей відкритого православ’я та ідеалів київського християнства. Потрібно щомиті бути більш гідними свого історичного покликання.
Ну, хто відчуває себе дорослим і відповідальним за Україну – донатимо на допомогу найкращим снайперам!
Донатимо і репостимо, особливо - донатимо!!!
Приват 4731219647256100
https://send.monobank.ua/jar/7uwhtDGmiD
моно 4441111400318691
Юрій ЧОРНОМОРЕЦЬ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |