Це знов прийшли ті самі...
«Незадовго до смерті мій дід утратив голос
Певно, це якось було пов'язано з його хворобою, через яку він помер невдовзі, восени 2006-го. А влітку, трохи засапуючись і звично тримаючись за груди ліворуч, біля серця, він розказав, кваплячись, про кілька епізодів зі свого життя. Певно, розуміючи, що лишається мало часу.
- Коли я був геть малим, до нас додому прийшли комуністи (Одеська область, територія колишньої Кордонської сільської ради). Я не пам'ятаю, мама розказувала. Мій дід був небідним, жили вони добре до совєтів. Але до того часу, як я народився (1930 рік), вже мало що лишилося з їхнього майна. Ну але хоч було що їсти. Тож коли мені було два роки, прийшли вони. Мама казала, що це були немісцеві. Балакали вони російською, але й не одесити, це кидалося в очі. Обшукали хату, клуню, всі сараї, вивели корову. Жінки плакали, бо без корови лишатися на зиму означало майже стовідсоткову смерть. Пробували трохи копати землю в городі, заганяли в різних частинах двору, де їм здавалося, що м'якша земля, довгі гострі жердини. Винесли зерно, картоплю, буряк, - все, що знайшли. Ну а знайшли майже все, трошки баба приховала зерна в городі, під купою гною, то там не побачили. Все вантажили на віз. А коли виходили, один з них зачепився головою об полотняну торбинку на сволоку. Там баба сушила насіння. Ну там огірки, я не знаю, чорнобривці - щось таке. Переважно насіння квітів, бо, казала мама, дуже любила весною сіяти.
Спитав, що це. Баба каже: "Квіти будуть". Думала, може, не зачепить. Але ні. Він ретельно зібрав усі торбинки і кинув на воза. І додав: "Вам уже не понадобятся цветы. Никогда".
Того року вони всі вижили, як і у наступні. Вижили завдяки Тилигульському лиману: моя прабабця ходила до рибалок в артіль і просила, щоб віддавали їй рештки риби. Цілу давати не можна було, інакше їм загрожувала б смерть. Але давали рештки, з того варився якийсь суп - і так жили.
Таких історій, і набагато гірших та моторошніших, з поганим кінцем, з жахливими смертями у нас тисячі. У мого діда так собі, лайт-варіант. Але все своє життя він ненавидів комуністів і тих, хто забрав у них насіння квітів. Не тому, що він любив квіти. А тому що вони вижили, попри те, що якась тварюка сказала, що квіти їм уже не знадобляться.
Нині такі ж, як ті, хто вишукував залишки картоплі та висипав чорні зернинки ненароджених квітів, вчиняють так само. Нищать сільськогосподарську техніку (окупанти зазвичай якраз розраховують підживлятися за рахунок тих, кого окупували, але явно це не про росіян), бомблять продуктові склади, забирають все їстівне у селян. Історії, які розказують люди, що вирвалися із захоплених орками сіл, примушують волосся ставати дибки. І десь всередині якась непомітна, але живуча часточка тебе пульсує: це вже було, я це бачила, це бачили мої предки: це вже було, це вже було, це вже було...
Все життя наші бабусі після обіду чи вечері дбайливо збирали крихти хліба, щоб вони не потрапили у смітник. Все життя вони боялися голоду. Все життя згадували смак лободи і пам'ятали обличчя тих, хто приходив до них і відбирав останнє. З хижою надією, що "цветы больше не понадобятся". І тепер кров кричить криком від того: це ж вони. Це знов прийшли ті самі. Ті самі, через кого мої предки пухли з голоду. Їли неїстівне. Божеволіли. Вмирали і лежали вздовж доріг. Це ті самі. Українці знову лежать в Маріуполі - непоховані, вбиті, закатовані. Українці в селах знову не мають що їсти. Не мають води. Не мають світла. Вони знову приходять у наші хати і забирають усе, що знайдуть.
Це все вже було. Наша генетична пам'ять їх впізнала сама по собі, на рівні інстинкту.
Але ми зробимо все, щоб цього більше не було. Щоб наші нащадки більше ніколи не здригалися від цього внутрішнього поштовху: дивись, це він. Той, хто приходив до твого дворічного діда.
Наша кров заспокоїться лиш тоді, коли ми їх знищимо. А це буде неодмінно. Бо інакше Світ розпадеться».
Євгенія Генова, Одеса
Певно, це якось було пов'язано з його хворобою, через яку він помер невдовзі, восени 2006-го. А влітку, трохи засапуючись і звично тримаючись за груди ліворуч, біля серця, він розказав, кваплячись, про кілька епізодів зі свого життя. Певно, розуміючи, що лишається мало часу.
- Коли я був геть малим, до нас додому прийшли комуністи (Одеська область, територія колишньої Кордонської сільської ради). Я не пам'ятаю, мама розказувала. Мій дід був небідним, жили вони добре до совєтів. Але до того часу, як я народився (1930 рік), вже мало що лишилося з їхнього майна. Ну але хоч було що їсти. Тож коли мені було два роки, прийшли вони. Мама казала, що це були немісцеві. Балакали вони російською, але й не одесити, це кидалося в очі. Обшукали хату, клуню, всі сараї, вивели корову. Жінки плакали, бо без корови лишатися на зиму означало майже стовідсоткову смерть. Пробували трохи копати землю в городі, заганяли в різних частинах двору, де їм здавалося, що м'якша земля, довгі гострі жердини. Винесли зерно, картоплю, буряк, - все, що знайшли. Ну а знайшли майже все, трошки баба приховала зерна в городі, під купою гною, то там не побачили. Все вантажили на віз. А коли виходили, один з них зачепився головою об полотняну торбинку на сволоку. Там баба сушила насіння. Ну там огірки, я не знаю, чорнобривці - щось таке. Переважно насіння квітів, бо, казала мама, дуже любила весною сіяти.
Спитав, що це. Баба каже: "Квіти будуть". Думала, може, не зачепить. Але ні. Він ретельно зібрав усі торбинки і кинув на воза. І додав: "Вам уже не понадобятся цветы. Никогда".
Того року вони всі вижили, як і у наступні. Вижили завдяки Тилигульському лиману: моя прабабця ходила до рибалок в артіль і просила, щоб віддавали їй рештки риби. Цілу давати не можна було, інакше їм загрожувала б смерть. Але давали рештки, з того варився якийсь суп - і так жили.
Таких історій, і набагато гірших та моторошніших, з поганим кінцем, з жахливими смертями у нас тисячі. У мого діда так собі, лайт-варіант. Але все своє життя він ненавидів комуністів і тих, хто забрав у них насіння квітів. Не тому, що він любив квіти. А тому що вони вижили, попри те, що якась тварюка сказала, що квіти їм уже не знадобляться.
Нині такі ж, як ті, хто вишукував залишки картоплі та висипав чорні зернинки ненароджених квітів, вчиняють так само. Нищать сільськогосподарську техніку (окупанти зазвичай якраз розраховують підживлятися за рахунок тих, кого окупували, але явно це не про росіян), бомблять продуктові склади, забирають все їстівне у селян. Історії, які розказують люди, що вирвалися із захоплених орками сіл, примушують волосся ставати дибки. І десь всередині якась непомітна, але живуча часточка тебе пульсує: це вже було, я це бачила, це бачили мої предки: це вже було, це вже було, це вже було...
Все життя наші бабусі після обіду чи вечері дбайливо збирали крихти хліба, щоб вони не потрапили у смітник. Все життя вони боялися голоду. Все життя згадували смак лободи і пам'ятали обличчя тих, хто приходив до них і відбирав останнє. З хижою надією, що "цветы больше не понадобятся". І тепер кров кричить криком від того: це ж вони. Це знов прийшли ті самі. Ті самі, через кого мої предки пухли з голоду. Їли неїстівне. Божеволіли. Вмирали і лежали вздовж доріг. Це ті самі. Українці знову лежать в Маріуполі - непоховані, вбиті, закатовані. Українці в селах знову не мають що їсти. Не мають води. Не мають світла. Вони знову приходять у наші хати і забирають усе, що знайдуть.
Це все вже було. Наша генетична пам'ять їх впізнала сама по собі, на рівні інстинкту.
Але ми зробимо все, щоб цього більше не було. Щоб наші нащадки більше ніколи не здригалися від цього внутрішнього поштовху: дивись, це він. Той, хто приходив до твого дворічного діда.
Наша кров заспокоїться лиш тоді, коли ми їх знищимо. А це буде неодмінно. Бо інакше Світ розпадеться».
Євгенія Генова, Одеса
| Читайте також |
| Коментарі (0) |