Без Бога в душі, без добра у серці

Одна із заповідей матері Терези, яка перекликається з біблейськими постулатами, стверджує: «Коли ти робиш добро ближньому, не розраховуй на взаємність. Бо люди невдячні і на добро відповідають злом, - але все рівно, роби добро».

Мені, як певне й більшості людям «радянського покоління», таке твердження здається трохи дивним. Бо воно якесь «теоретичне», не життєздатне. Адже нам життєві орієнтири формували на інших твердженнях: «один за всіх, а всі – за одного», «людина людині – друг, товариш і брат», «спершу думай про батьківщину, а потім – про себе».

З таким моральним і духовним переконанням я прожив з покійною дружиною 53 роки, такими намагалися виховати своїх дітей і внуків. І я і до цього часу був переконаний, що ніякі життєві колізії не здатні у наших громадян вирвати кращі людські якості.

На превеликий жаль, сучасне сьогодення відважило мені міцного ляпаса… певне, щоб зрозумів, що вже давно все не так.

Дев’ятого листопада цього року пішла з життя моя дружина Світлана Сергіївна. Напередодні біди в неї різко погіршився стан і я в терміновому порядку вирішив запросити до хворої лікаря, який впродовж трьох десятиліть був близьким до нашої родини. Принаймні, я так щиро вважав. Він був неперевершеним авторитетом для моєї Світлани, бо знав її хворобу і завжди, прощаючись, обіцяв, що у випадку чого – він завжди напоготові. Тим більш, що не зважаючи на теплі стосунки, він завжди за свої послуги мав винагороду.

Жаль, жаль… і ще раз – жаль, але ця людина в найтяжчий для мене час зрадила своїй професії і останній надії вже покійної. Я, у свої 75 років, впродовж п’яти годин, у відчаю і з надією, шукав його за місцем проживання, по телефону, стояв під дверима його квартири. Але лікар не вийшов. Знав, і був вдома, але не вийшов. Я усвідомлюю, що, можливо, його візит до хворої вже принципово не змінив би ситуацію, але після такого вчинку ця особа, як лікар, для мене більше не існує. А непоправне сталося – дружина померла того ж дня…

У такі часи для рідних, крім горя втрати, з’являються турботи по організації поховання покійника. На певний час відчуття притупляються, зобов’язуючи рідних гідно провести близьку людину в останню дорогу у відповідності до християнських канонів.

І тут, чергове випробування. У нашій Носівській Свято-Троїцькій церкві (московській) моїй доньці Наташі, замість співчуття, щедро насипали солі на свіжу рану. Я довго не міг привести дочку до тями, перш ніж довідався, що їй було категорично відмовлено у придбанні усіх необхідних товарів для похоронної процесії. Відмовлено тільки через те, що ми не замовили «священника» із їхньої церкви. Пізніше ще й з’ясувалося, що в цій «московській обителі» всі товари утричі дорожчі за ціни, які встановлені в нашій українській Спасо-Преображенській Церкві, священик якої й здійснив поховання дружини…

І от пишу зараз цей лист і думаю: «Невже святу обітницю і клятву Гіппократа можна так легко обміняти на гривневі купюри? Невже так важко усвідомити, що «там» цього не потрібно, що наше життя тільки лиш мить між минулим і майбутнім? Невже людська оцінка кожному з нас є менш вагомою, ніж Божий Суд?

А далі – не хочеться навіть подумки повертатися до того, що відбулося далі. В публікації цього листа мені відмовила редактор газети «Носівські Вісті». Мені, керівникові найбільшого у Носівці підприємства, флагманові і гордості оборонної промисловості, який дуже багато зробив для розвитку інфраструктури Носівки, було відмовлено в публікації, всього на всього – лиш моїх думок. У районній громадсько-політичній газеті. Дуже й дуже сумно, що крокуючи до Євросоюзу, ми маємо таку «вільну» місцеву пресу, яка, до речі, утримується на кошти з наших з вами податків.

Тому я змушений звернутися до «Сіверщини», до інших вільних і не заангажованих видань. Я усвідомлюю, що навряд, чи це прочитають прості носівчани, у тому числі і лікарі, і прихожани, і мої сотні колишніх ветеранів-колег, які у переважній більшості, ще не мають комп’ютерів і Інтернету. Але що вдієш, коли на 25 році незалежності держави, ми маємо таку «свободу слова» .

Володимир КУБРАК, колишній багаторічний директор найбільшого з носівських підприємств – заводу «Побідит».