Бджола ні моря не любить, ні рузского язика...

Люблю своїх земляків, які робили гарні справи - бо завжди хотіли бути першими. І батько так мене вчив - за що берешся, повинен бути кращим.

Але повернуся до прилучан минулого. Наші просвітяни влітку 1917 року видали перший в світі українсько-московський словник - бо розуміли його вагу.

Влітку 1925 року наші пасічники вирішили видавати професійний часопис. І зробили це! Зразу 1000 примірників. Захотіли стати всеукраїнським і стали! Більше того полетіла прилуцька бджола по всіх землях де жили українці. Дописувачами стали видні українські політичні та військові емігранти. Один Сергій Шелухин чого вартий!

Восени 1926 року одесити не витримали - випустили "Пасеку" на узком язикє. Але Одеса-мама слабенька проти нас - обмежили себе тільки Півднем України та й наклад - так собі 500 примірників. Київ - теж мені науковий центр - почав видавати "Вісник пасічництва".

У конкурентній боротьбі прилучани всіх затовкли. Ще й посміялися: одеський журнал загинув - бо бджоли моря не люблять, київський через те, бо немочна бджола не може перелетіти Дніпро - гине. Лиш сирота "Пасічник" вижив - бо виходить він у лісостепу, де й липа цвіте і гречка білим цвітом заливає лани.

P. S. Дякую Тетяні Іванівні Жилкіній за запрошення на конференцію бджолярів у Прилуках та розбурханий інтерес до цієї теми. Та й батько пасішникував!