Антонівка
А ось і знаменита Антонівка, легендарний, наш давній сорт яблук. Гурмани скажуть нам, що найсмачніше яблуко, принаймні, з поширених у нас, це Путівка. Згоден. Далі називають – Слава Переможцю, Кальвіль. Але які б не вибудовували ці «рейтинги», Антонівка – особлива. Бо вона СПРАВЖНЯ, вона пахне ЯБЛУКОМ. До речі, наука каже, що за своїм складом саме Антонівка найбільш цінна для людини.
Між тим, це зникаючий сорт. На весняних і осінніх продажах саджанців ви навряд чи зустрінете Антонівку. Як і Путівку, не кажучи вже про такі екзотичні нині, але поширені колись сорти – Пепінка чи Пепін Шафранний. І коли вам продавці підсовують щось, називаючи це «Антонівкою», чи «Путівкою», це «кіт в мішку».
Щоправда, справедливість на світі таки існує. Кілька років тому я купив на базарі саджанець, названий Антонівкою. І уявіть собі мою радість, коли це деревце, яке я посадив у Авдіївці поруч зі своє хатою, цього року дало перші три плоди і саме Антонівку.
Але повернімося до реалій. Нині справжні, старі Антонівки в селах зустрінеш хіба що у старих садах обійсть. Інколи навіть тих обійсть, де вже ніхто не живе. А таких порожніх дворів, на жаль, вистачає і в моєму селі, і деінде.
Нема вже цієї яблуні і на моєму обійстя, дворищі покійних батьків. Років 20 тому цієї яблуні не стало. Звісно ж, вона була: батько був неабияким садівником. Та й як це у Антоненка без Антонівки. Втім, як і на багатьох інших садибах села.
Відтак, зізнаюся: ці яблука я сьогодні зібрав у нашому колишньому колгоспному саду. Нині – просто сільський сад, давно нічий. Сад не такий і старий, яблуням років 50. Це для яблунь ще гарний вік плодоношення. Он як моя Путівка, якій уже 60 років.
27 років тому, в 1999 році, в Україні почалася земельна реформа, грандіозний процес деколективізації. Тобто ліквідація затіяної за 70 років до того колективізації.Від 1999 року почалася ліквідація, тобто реформування колгоспів. Наш колгоспний сад виявився нікому не потрібним. Навряд чи хтось, котрийсь фермер-садівник, захотів би взяти його в оренду. Продукцію просто нікуди було б збувати. Відмирали діючі колись в кожному райцентрі підприємства переробки місцевих фруктів і овочів. Важко було сподіватися щось продати на базарах. Там, як і в мазанинах, скоріше торгуватимуть закордонними яблуками, сумнівної якості. Як і завозять звідкись картоплю, коли селянам Чернігівщини її нікуди збути або треба продавати за безцінь.
Коротше, сад прийшов у запустіння. Дерева просто дичавіють. Десятки років без догляду дали взнаки. Бо це лише невігласи вважають, що сад родить сам собою, а ти лише ходи і збирай врожай. Насправді в саду є робота мало не цілорічно. І вже обов`язково щороку треба проорювати міжряддя, кожне дерево обрізати і побілити. Нині на багато яблунь сумно дивитися: запущені, оброслі силою-силенною зайвих гілок, наполовину всохлі.
Але як не дивно, родять! Недавно відійшли ранні, червонобокі сорти. Нині почалася Антонівка. На черзі – пізні Ранет і Кальвіль.
Річ у тім, що цього року сад вродив. Немолоді дерева уже не родять щорічно, лише через рік. Вже давно – по непарних роках. Дуже врожайним був 2023 рік. Наступний 2024-й рік – відпочинок. Але дивовижно сад вирішив відпочити і вдруге поспіль: торік, у 2025-му. Натомість ось знову вродило дуже рясно.
Але врожай котрий рік виявляється мало кому потрібний. І яблука просто опадають, гниють під деревами.
Річ не лише в тім, що в кожному обійсті є свої яблуні, як і груші, вишні, сливи. Ще років 10 – 15 тому охочі селяни збирали, точніше, згрібали опалі яблука – мішками, для корів, телят. Врешті, для виготовлення вина, соку. Нині худоби у дворах значно поменшало. Натомість ціна на цукор побільшала, і вже не до вина чи соків. Коротше, все пропадає.
І все ж чи не найбільш прикро, що пропадає і знаменита Антонівка. У мене, звісно, є вдома яблуні. Але Антонівки, як сказав, уже нема. Тому завжди їжджу за нею в сільський сад, де знаю чи не кожне дерево. В кількох місцях саду є ще залишки цілих посаджених колись рядів Антонівки. Звісно, опалі яблука довго не лежатимуть. Довше – зірвані з дерева. Але вони ще не доспіли.
А цю корзину яблук, крім кількох, взятих додому «для пахощів», я заквасив. Наші батьки колись квасили лише два сорти яблук– Антонівку і Пепінку. В діжки, в погріб. Або самі яблука, або частіше – яблука в капусті, тобто вперемішку з квашеною капустою. Взимку батько заносив з погребу ці холодні, тугі, соковиті яблука, такі смачненні…
Ну, справжньої, простої, невибагливої Пепінки давно вже нема ні на обійстях, ні в сільських садах. Але ж Антонівку можна і треба квасити.
Як я заквасив сьогодні Антонівку? Не буду морочити вам голову рецептами, самі знайдете, і різні. Я це зробив за підказкою родички. У найпростіший спосіб: емальована велика каструля, «виварка», як її називають, на 20 літрів, яблука, у воду - стільки-то цукру, удвічі менше солі, листя вишні і подрібнене листя кукурудзи. І все це – в погріб. Будуть готові – пригощу!
Петро АНТОНЕНКО
Між тим, це зникаючий сорт. На весняних і осінніх продажах саджанців ви навряд чи зустрінете Антонівку. Як і Путівку, не кажучи вже про такі екзотичні нині, але поширені колись сорти – Пепінка чи Пепін Шафранний. І коли вам продавці підсовують щось, називаючи це «Антонівкою», чи «Путівкою», це «кіт в мішку».
Щоправда, справедливість на світі таки існує. Кілька років тому я купив на базарі саджанець, названий Антонівкою. І уявіть собі мою радість, коли це деревце, яке я посадив у Авдіївці поруч зі своє хатою, цього року дало перші три плоди і саме Антонівку.
Але повернімося до реалій. Нині справжні, старі Антонівки в селах зустрінеш хіба що у старих садах обійсть. Інколи навіть тих обійсть, де вже ніхто не живе. А таких порожніх дворів, на жаль, вистачає і в моєму селі, і деінде.
Нема вже цієї яблуні і на моєму обійстя, дворищі покійних батьків. Років 20 тому цієї яблуні не стало. Звісно ж, вона була: батько був неабияким садівником. Та й як це у Антоненка без Антонівки. Втім, як і на багатьох інших садибах села.
Відтак, зізнаюся: ці яблука я сьогодні зібрав у нашому колишньому колгоспному саду. Нині – просто сільський сад, давно нічий. Сад не такий і старий, яблуням років 50. Це для яблунь ще гарний вік плодоношення. Он як моя Путівка, якій уже 60 років.
27 років тому, в 1999 році, в Україні почалася земельна реформа, грандіозний процес деколективізації. Тобто ліквідація затіяної за 70 років до того колективізації.Від 1999 року почалася ліквідація, тобто реформування колгоспів. Наш колгоспний сад виявився нікому не потрібним. Навряд чи хтось, котрийсь фермер-садівник, захотів би взяти його в оренду. Продукцію просто нікуди було б збувати. Відмирали діючі колись в кожному райцентрі підприємства переробки місцевих фруктів і овочів. Важко було сподіватися щось продати на базарах. Там, як і в мазанинах, скоріше торгуватимуть закордонними яблуками, сумнівної якості. Як і завозять звідкись картоплю, коли селянам Чернігівщини її нікуди збути або треба продавати за безцінь.
Коротше, сад прийшов у запустіння. Дерева просто дичавіють. Десятки років без догляду дали взнаки. Бо це лише невігласи вважають, що сад родить сам собою, а ти лише ходи і збирай врожай. Насправді в саду є робота мало не цілорічно. І вже обов`язково щороку треба проорювати міжряддя, кожне дерево обрізати і побілити. Нині на багато яблунь сумно дивитися: запущені, оброслі силою-силенною зайвих гілок, наполовину всохлі.
Але як не дивно, родять! Недавно відійшли ранні, червонобокі сорти. Нині почалася Антонівка. На черзі – пізні Ранет і Кальвіль.
Річ у тім, що цього року сад вродив. Немолоді дерева уже не родять щорічно, лише через рік. Вже давно – по непарних роках. Дуже врожайним був 2023 рік. Наступний 2024-й рік – відпочинок. Але дивовижно сад вирішив відпочити і вдруге поспіль: торік, у 2025-му. Натомість ось знову вродило дуже рясно.
Але врожай котрий рік виявляється мало кому потрібний. І яблука просто опадають, гниють під деревами.
Річ не лише в тім, що в кожному обійсті є свої яблуні, як і груші, вишні, сливи. Ще років 10 – 15 тому охочі селяни збирали, точніше, згрібали опалі яблука – мішками, для корів, телят. Врешті, для виготовлення вина, соку. Нині худоби у дворах значно поменшало. Натомість ціна на цукор побільшала, і вже не до вина чи соків. Коротше, все пропадає.
І все ж чи не найбільш прикро, що пропадає і знаменита Антонівка. У мене, звісно, є вдома яблуні. Але Антонівки, як сказав, уже нема. Тому завжди їжджу за нею в сільський сад, де знаю чи не кожне дерево. В кількох місцях саду є ще залишки цілих посаджених колись рядів Антонівки. Звісно, опалі яблука довго не лежатимуть. Довше – зірвані з дерева. Але вони ще не доспіли.
А цю корзину яблук, крім кількох, взятих додому «для пахощів», я заквасив. Наші батьки колись квасили лише два сорти яблук– Антонівку і Пепінку. В діжки, в погріб. Або самі яблука, або частіше – яблука в капусті, тобто вперемішку з квашеною капустою. Взимку батько заносив з погребу ці холодні, тугі, соковиті яблука, такі смачненні…
Ну, справжньої, простої, невибагливої Пепінки давно вже нема ні на обійстях, ні в сільських садах. Але ж Антонівку можна і треба квасити.
Як я заквасив сьогодні Антонівку? Не буду морочити вам голову рецептами, самі знайдете, і різні. Я це зробив за підказкою родички. У найпростіший спосіб: емальована велика каструля, «виварка», як її називають, на 20 літрів, яблука, у воду - стільки-то цукру, удвічі менше солі, листя вишні і подрібнене листя кукурудзи. І все це – в погріб. Будуть готові – пригощу!
Петро АНТОНЕНКО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |