Головна › Новини › СУСПІЛЬСТВО
Німецькі герої в радянській уніформі?!
23-Лип-10 3074 4.5 4
300 тисяч ветерану на відпочинок
300 тисяч моральної та 100 тисяч матеріальної компенсації вимагає через суд від історика Людмили Студьонової краєзнавець, член Комуністичної партії, борець з українським нацiоналiзмом Герард Кузнєцов.
Також він судиться з видавцями книги «Слідами Чернігівського підпілля», що побачила світ цього року в Нiжинi накладом 700 примiрникiв. Редактором є краєзнавець, викладач iсторiї Андрiй Курданов.
Судове засідання починається зі слів судді: «Прошу всіх, хто не сидить на лавах, покинути приміщення! Мені виклики «швидкої» тут не потрібні». Із залу потихеньку починають виходити похилого віку люди, яким не знайшлося місця. Справа в тому, що на ці засідання, немов на перегляд у 70-ті роки фільму «Чотири танкісти і пес», на запрошення Герарда Олексійовича стабільно приходить до 40 пенсіонерів. Відпочивають старенькі, дійство ж бо нагадує «мильну оперу».
«Старенький я, мені б поїхати полікуватися треба», — відповідає Герард Олексійович на моє запитання про суму матеріальної компенсації.
Як СМЕРШ впливав на історичні події
Причиною позову Герарда Кузнєцова є те, що Людмила Студьонова у своїй книзі «Слідами Чернігівського підпілля» пише про підозрілі факти з біографії краєзнавця. Зокрема, йдеться, що він служив нацистам, а пізніше потрапив під «ковпак» до КДБ, де й став творцем «правильної історії».
— Це наклеп, — стверджує він. — Студьонова ще за радянських часів намагалася мене обмовити. Писала на мене кляузи. Мовляв, я жив на окупованій території, в армії не служив. А я ж мав усі довідки. Мене прискіпливо перевіряли. Я ж потім працював з іноземцями в ”Інтуристі”.
У книзі про це розповідається так: «Аналiз архiвних документiв (довiдок, анкет, автобiографiй тощо), якi належать Кузнєцову, дають пiдставу говорити про те, що в роки тимчасової окупацiї Чернiгова вiн служив в одному з нiмецьких формувань. Боячись вiдповiдальностi, Герард Кузнєцов тiкає з мiста за мiсяць до його визволення радянськими вiйськами. Потрапляє до партизанської групи Михайла Шукаєва, яка прибула в район Нiжина вiд 1-го Воронезького фронту. У травнi 1944 року повертається додому. Причина — хвороба.
А далi починається друге, «нове», життя дев’ятнадцятирiчного хлопця: на Кузнєцова впливають оперативники СМЕРШ (вiйськова контррозвiдка «Смерть шпигунам», створена у 1943 р.), i для подальшої спiвпрацi з ним (згодом переданий до органiв безпеки СРСР) вони переписали його бiографiю, яка сьогоднi в нашому українському суспiльствi без КДБ повинна нарештi бути вiдкрита. До Чернiгова на постiйне мiсце проживання Кузнєцов повернувся у серпнi 1959 року. Від того часу — вiн iнформатор Чернiгiвського обласного управлiння КДБ».
У книзі пані Людмила відтворює також історичну пам’ять стосовно Олександра Михайленка – активного підпільника, одного з керівників партійного підпілля в Чернігові. За версією Герарда Кузнєцова, Олександр Михайленко, якщо й відігравав, то якусь непомітну, незначну роль у діяльності чернігівського підпілля.
Людмила Студьонова не подаватиме зустрічного позову. Адвоката жінка не має. Оскільки вона не може приїхати до суду через хворобу, її свідчення записали на відео.
Студьонова — професіонал, на кожен факт має посилання, у книзі використовує безліч джерел, літератури. У Кузнєцова все базується на доказах: «Я так пам’ятаю». На суді у відповідь на цитування уривків з книги, підкріплених джерелами, Кузнєцов просто каже: «Вона бреше», і все.
Двічі страчені – вічно живі
Проблема історичної правди хвилює не одну тільки Л.Студьонову. Таємниці підпілля, зради, справжніх борців та причини знищення сіл нацистами розкривають на сторінках своєї книги «Двічі страчені – вічно живі» Павлина Березовська та Ніна Дяченко.
Зокрема, йдеться про незаслужено забутого, ба, навіть більше — скомпрометованого керівника комуністичного підпілля на Бобровиччині Дяченка Івана Лукича. Який, перебуваючи на службі в німців, створив підпільну сітку, організував партизанський загін, врятував від страти сотні військовополонених, навіть передавав підпільному міськкому Компартії продукти в Київ.
«Він мене врятував від смерті, взяв на роботу до себе шофером, а вже через деякий час ми перевозили підпільно зброю», — розповідає про Івана Лукича Петро Рябуха.
«Іван Лукич поставив переді мною конкретне завдання: «Ваша основна справа — розвідувальна. Спрямована на допомогу партизанському загону. Не була забута й повсякденна робота. Мається на увазі розповсюдження серед місцевого населення зведень Радінформбюро у вигляді листівок», — розповідає Микола Пєчонкін (Ремов).
Та в 1942 році Івана Дяченка фашисти розстріляли. «Почувши про це, я відчула, — згадує Марія Зубець, — що в мене ніби серце впало, стислося у маленький клубок, а біль та велика туга стиснули груди. Здається, зовсім чужа людина, а серце болить. Багато він зробив для Басані та її жителів. Доки Лукич був живий, люди сподівалися на його захист і допомогу».
Як роздавалися зірки Героїв Радянського Союзу?
Вшанувати б цю людину після війни, та ні. Мертвий себе не захистить, а тим, що треба спокутувати свою вину перед населенням, радянській владі він якраз добре прислужився: затоптати Івана Лукича, а всі його подвиги на себе перетягти.
— Якось у загін прийшов 22-річний молодик — тоді ніхто не знав, що то дезертир, — і сказав, що він офіцер, збитий льотчик-штурман, – розповідає підпільниця Павлина Березовська. — Звали його Олександр Кривець. Зібрав він гурт «однодумців», і стали пити-гуляти. Приходили серед білого дня в село, забирали їжу. Якось він з дружками побився у селі Піски з поліцією за дівчат. Після цього засіли у лісі. А їхніх родичів заарештували, ув'язнили в Бобровицькій жандармерії. Кривець удвох з товаришем пішли їх «визволяти». Можливо, тоді їх німці завербували на службу, сказавши, що не чіпатимуть батьків. А може, Кривця завербували у школі СС, куди його рекомендував Дяченко, щоб мати там «свою людину». Згодом вони застрелили німецького лейтенанта і забрали машину. Гітлерівці у відповідь спалили вісім сіл з людьми.
Не було масових спалень сіл там, де набагато успішніше діяли справді великі з'єднання народних месників, як, наприклад, Бовкунівське «За Батьківщину». Вони намагалися прикрити, вберегти від біди свої села. А тут якась невеличка групка призвела до такого лиха, не завдавши окупантам аніякісінької шкоди. А на якомусь етапі Кривець написав німцям донос на Дяченка, що він український націоналіст...
— А що, німці допускали до своєї поліції українських націоналістів?
— Та де там! На тому Кривець і зіграв. Націоналісти ж проти німців. Дяченка і ще 42 підпільників арештували, катували і розстріляли. А потім з ближніх сіл розстріляли ще 400 осіб. І ще були доноси, адже люди навчилися їх писати за попередньої влади. Одна жінка прийшла до комендатури зі списком: «Мою дочку вбили, а оці ще живі...» Збожеволіла, бідолашна. Один поліцай здогадався та вивів її, а список знищив.
— Тим часом партизанське життя-буття тривало?
— Кривець казав, що підпілля в Басані організував він. Він усі Дяченкові справи приписав собі. У книжці цілий розділ присвячений тому, як він нищив людей, котрі могли його виказати. Одного з останніх свідків, Сашка Серьогіна, розстріляли перед самим приходом наших, бо Кривець сказав, що це він видав підпілля. Серьогіна прошили з протитанкової рушниці — хлопця рознесло на шматки.
— Коли прийшла радянська влада, цих молодиків якось покарали?
— Та хто там! Вони ж герої! Кривець — «командир механізованого партизанського з'єднання імені Щорса»... У 1943 році, коли Чернігівщина була звільнена, а війна тривала, всіх хлопців позабирали до армії, а 24-річного Кривця призначили директором цукрового заводу, а потім — генеральним директором Київського обласного виробничо-аграрного об'єднання цукрової промисловості. Чернігівський обком і райкоми його підтримували. Чим він їх узяв? Першим піддався начальник штабу партизанського руху Тимофій Строкач. Коли почалася війна, він загубив партквиток. Але Кривцева родичка сказала, що той партквиток згорів у війну разом з її хатою. Таким чином Кривець врятував Строкача від виключення з партії і міг його шантажувати. Коли партизанські командири дізналися, що Кривцю дали Зірку Героя за участь у форсуванні Дніпра — а він же нічого не робив! — то підняли ґвалт. Дійшло до Хрущова, а той, переказують, каже: «Хіба ж я піду тепер свою лисину Сталіну підставляти, що я невідомо кому Зірку Героя дав?» Кривця боялися всі, кого він зробив співучасником своїх злочинів. І подбав, щоб вони це усвідомлювали і постійно жахалися розплати. Адже відповідати за скоєне довелося б їм, а не зореносному Кривцеві, який завжди відбрешеться.
Коли ми зібрали відповідні документи, то виявилося, що й знаменитий у чернігівських лісах Олексій Федоров, автор тритомника «Підпільний обком діє», так само халтурив, пив-гуляв і подавав фальшиві відомості у Москву. У Федорова був свій рахунок з Дяченком: він вимагав, щоб Іван Лукич віддав йому частину свого партизанського загону. Не дав.
Олександр ЯСЕНЧУК.
(При підготовці статті були використані матеріали газет «Україна молода», «Газета по-українськи»).


Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок



Коментарі (4)
avatar
1
Радянські люди звикли читати пресу "между строк". Творіння пана Кузнецова - книжка "Растерзанный Чернигов или юность опаленная войной" - саме так і треба читати - "между строк". У кого він служив під час війни він сам про це і пише - у господарів меблевої фабрики, а це німецька військово-господарська структура, а ось якщо ви знаєте обставини появи німецьких господарських командних структур з використання матеріальних ресурсів окупованих областей СРСР в інтересах фермахту, то випливає відповідь на питання - вікдо та віртшафтскоммандо. Ось чому Герард тікає з Чернігова. А тікати було чого - в книзі автор над-то детально описує такі картинки з життя німців у Чернігові, які звичайному мешканцю міста тих часів неможна було знати.
avatar
2
за допомогою ключових слів знайдіть назву німецького формування в Чернігові: книжка "Растерзанній Чернигов или юность опаленная войной" - меблева фабрика - вікдо.
avatar
3
З приводу роздачі звання Героїв - так само поступили і з Оленою Білевич: від неіснуючої державної установи (Президія Верховної Ради СРСР) незрозуміло з яких повноважень Сажі Умалатова приїзжає до Чернігова в 1997 році і вручає зірку Героя СРСР (неіснуючої держави) рідним загиблої. А наші пентюхи згодом називають вулицю іменем Героя СРСР Білевич і в школі № 11 доводять всім що вона відзначена високим званням. Нетреба видавати бажане за дійсне - у звітах командира партизанів М.Таранущенка, які він писав після звільнення області в 1943-1944 рр., ні слова про героїчний вчинок партизанки Білевич (і нічого післявоєнними потугами переписувати те що своєю рукою писалося у звітах); Олена відзначена посмертно орденом Великої Вітчизняної війни і чому окремим діячам заходилося вводити її в ранг Героя (у Таранущенка декілька проблем у біографіїї і одна з них, що він робив на окупованій території з часу окупації - вересень 1941 і весь 1942 рік - активні бойові дії його загін розпочинає лише з лютого 1943 року). І ніяких представлень на звання Героя Білевич обком комсомолу у 60-х рр. не робив!!! І ще - хто не будь проаналізував події травня 1943 року і чому Олена опиняється на Білоруській землі? Чи знов будемо слухати історії раптового знаходження в 1986 році останків дівчини в Асаревичах Гомельської області, яке повинно було відбутися з героїчною партизанкою зразу після визволення села в 1943 році!!!
avatar
4
Про "партизанів" у Пісках майже всі у селі говорять одне -- крали, пили і гуляли. А потім всі гуртом "записалися" у партизани, щоб у музеї свою кохту та фотографію покласти. А тепер ті, чиї родичі "примазалися" до партизанів, хто на тому вигоду завжди мав, хто у КПРС був і розказував про своїх родичів-партизанів -- ті тепер бояться правди і кричать лужоною глоткою про героїв-партизан. Брехуни були, єсть і будуть у Пісках!
avatar