реклама партнерів:
Головна › Новини › Захоплення

Світ Володимира Дрозда

26-Сер-09 3633 0.0 0
Чернігівці відзначають 70-річчя від дня народження свого земляка — відомого українського письменника

Строгий офіційний рядок біографії: «Народився 15 серпня 1939 року в селі Петрушин на Чернігівщині, помер 23 жовтня 2003 року в Києві». Пригадуєте чудовий фільм «Доживемо до понеділка», де вчитель говорить учням, що від багатьох людей залишається хіба що тире між датами народження і смерті? Від Володимира Дрозда залишився цілий світ літератури, світ життя його героїв. Світ маленького хлопчика з невеличкого поліського села, куди б доля потім не закидала цього хлопчика в образі автора або героїв його творів. А закинула вона Володимира Григоровича через роботу журналістом районки на Чернігівщині, солдатську службу аж у столицю, навіть у високе посадове крісло одного з керівників Спілки письменників України. Втім, він завжди з іронією ставився і до крісел, і до столиць, останні десятиліття віддаючи перевагу підкиївському селу Халеп’я, де й створив сам собі «Музей живого письменника» (назва одної з його останніх книг).

Я познайомився з Володимиром Дроздом значно раніше, в грудні 1980 року. На республіканському семінарі молодих літераторів, які тоді щороку проводила Спілка письменників у своєму Будинку творчості в місті Ірпінь під Києвом. Ірпіньські семінари тоді, у «розквіт застою», — то окрема й цікава тема. Скажу лиш, що Дрозд був на семінарі керівником секції прози. Звісно, видавався нам літературним метром, хоча йому був лише 41 рік. Втім, він дійсно був уже відомим письменником, автором численних цікавих творів.
Володимирові Григоровичу я завдячую тим, що він першим підтримав мої несміливі літературні спроби. І підтримав ділом: коли 1983 року він створив разом зі столичною організацією Спілки письменників новий літературний журнал «Київ», то як редактор вже того року надрукував моє оповідання «Бабине літо». Це з тих моїх витворів, котрі тоді, як ото говориться, «всі хвалили й ніхто не друкував». До друку таке не заохочувалося – оповідання про висотану радянсько-колгоспною дійсністю сільську бабусю, котра, попри все, не втратила в собі людського.
Втім, друкувати, а головне – самому писати «нестандартні» твори було для Володимира Григоровича органічним. Це вже потім ми дізналися, скільки років чекали друку його гострі романи й повісті, які вже лежали написаними у нього в шухляді в ті часи. Як не пускали до читача роман «Катастрофа», написаний ще в молоді роки під враженням того, що письменник бачив у самій гущі життя, працюючи в одній з райгазет Чернігівщини. Що вже говорити про роман «Вовкулака». Він нарешті вийшов у журналі «Вітчизна» на початку 1983 року, але задля публікації довелося навіть змінити назву на «Самотній вовк», а потім отримати цілу зливу шаленої критики за «моральне очорнення» радянської людини. А як же ще, коли головний герой роману Андрій Шишига, відпрацювавши день звичайним радянським службовцем, лігши увечері в ліжко, через мить прокидається …вовком і тікає з кам’яних хащів столиці в хащі лісу жити до ранку вже за законами зграї. Фантасмагоричний за формою, роман відбивав усю фантасмагорію радянського «розвинутого соціалізму».
Я не критик, не літературознавець, хоч тоді ж, на початку 1983-го, мені вдалося надрукувати рецензію на цей неординарний роман у своїй куликівській райгазеті, і цю публікацію відзначив скупий на похвали письменник.
Але краще дам слово літературній енциклопедії, вибачаючись за розлоге цитування. Зате тут гарно передано суть творчості письменника.

«Ця сповідальність… відкриває і загальний психологічний стан даної людської душі. У прозі В. Дрозда це передовсім всезагальний стан роздвоєння. Він розчахує на кардіограмі часу саме 70-х років і авторську свідомість, і свідомість героїв — роздвоєння між селом і містом, між голодним дитинством і ситим благополуччям зрілого віку, між щирістю і вдаваністю, грою, між правдою й правдоподібністю, талантом і графоманством — на дві душі, віддзеркалюючи психологію абсурдного суспільства «розвиненого соціалізму», психологію справді нової людини, яку виховали комуністичні експериментатори.
Герої В. Дрозда, уродженці затурканого й безправного колгоспного світу, мріючи вирватись із нього, вступити у світ феодальний, «вищеньких», намагалися доп'ясти передовсім його речові знаки, як віхи сходження вгору, — маслини, галіфе, портфель, шапку, чоботи, машину, імпортний одяг. Беззастережно приймали і «моральні» закони світу номенклатури: вчились уміло брехати, знали, як і про що треба писати, щоб бути опублікованими, тощо. Для цього мусили зрікатися себе вчорашнього, справжнього, що й породжувало трагедію роздвоєння душі, а відтак — отруєння її лицемірством, брехнею, вдаваними пристрастями. В. Дрозд ставить у своїй прозі проблему екології душі, часто занедбаної до такої межі, коли вона вже не здатна самоочиститися.
Із творами В. Дрозда, такими, як повісті «Ирій», «Замглай», «Балада про Сластьона», «Самотній вовк», новели «Сонце», «Три чарівні перлини», «Білий кінь Шептало», зв'язані здобутки химерної прози, українського варіанту модного в літературі 70-их міфологізму. Треба сказати, художня умовність у В. Дрозда цілком оригінальна, несилувана, вигадливо-розкута, виростає із традицій національної «химерії» та демонології — і літературної (В. Дрозд підкреслює вплив на нього Гоголя й Лесиної «Лісової пісні»), і фольклорної — казки, легенди, переказу, бувальщини, уламків слов'янської міфології, яка донині тримається «поліських лісів та боліт із усім їхнім чортовинням». Густа міфологічність, але іншого, більше філософського плану, пронизує всі клітини відзначеного Шевченківською премією роману «Листя землі». Оригінальний В. Дрозд і в своїй автобіографічній «повісті-шоу» «Музей живого письменника...» (1994).
І все ж, за словами письменника, його «завжди цікавило, що сказати, а не як сказати», стиль, форма — похідне, а головне для нього в літературному творі «не література, а душа». Власне, людська душа, стан душі сучасної людини, саме трагедія деформації, роздвоєння душі радянського українця, найчастіше, як сам автор, інтелігента в першому поколінні, хворобливого розщеплення її в умовах хворого суспільства, а також її екологія, порятунок душі і є основним предметом дослідження, головним героєм прози В. Дрозда».
х х х
Але повернімося від велемудрих сентенцій до сказаного вище: Володимир Дрозд, безумовно, так і залишився хлопцем з поліського села Петрушин. У цьому цікавому закутку старослов’янства, реліктові княжої доби чи навіть і докняжої, язичницької, дійсно збереглися, навіть невловимо, відгомони сіверянського духу. Хоча б у тій же цікавій петрушинській говірці, чи, вже по-їхньому, — «гавуарцє». І, звичайно ж, не випадково мова творів Дрозда вирізняється своїм розмаїттям.
Петрушинці шанують пам’ять про свого земляка. Ім’я Володимира Дрозда має вулиця в центрі села. Вона веде – і це символічно — нагору, до красивого старовинного дерев’яного храму.
В Петрушині відбулися урочистості з нагоди 70-річчя від дня народження Володимира Дрозда. Чудового письменника, який створив цілий світ живого, непересічного, незамуленого слова.
Петро АНТОНЕНКО.



Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок



Коментарі (0)
avatar