«Живопис – моє земне покликання»

Вийшло так, що розмову з Юлею Сугак – юною прилуцькою художницею, авторкою сонячних пейзажів, квіткових вітражів, барвистих народних мотивів – ми вели удвох, розпитуючи кожний про своє. І обидві по вінця набралися подвійного позитиву від її щирого погляду, відкритого обличчя, переконливої безпосередності й недитячої цілеспрямованості. Достатньо лиш побачити зелені усміхнені очі цієї чорнобрової мавки, щоб відчути щирість її багатої душі й закохатися назавжди.
- Юлечко, Ти разом зі своїми роботами випромінюєш стільки позитиву, що просто неможливо не запитати – звідки ця безмежна енергія прибуває?
- Не знаю, звідкись... Справа в тому, що я свідомо уникаю негативу. Навколо стільки красивого, котре хотілося б зловити, втримати і щоб воно таким залишилось назавжди. - (Промовляючи це, Юля мимоволі підіймає руки перед собою, ніби утримує сферу і, на мить видається, що в її руках обертається півпрозора земна куля) – Коли задумуюсь над питанням про своє життєве кредо, усвідомлюю, що хочу всіх навколо, як би це точніше сказати – зарядити позитивом, ось.
- І як, вдається? Очевидно, в цьому тобі допомагає малювання.
Кажуть, що вдається. Для мене найголовнішим є бачити посмішки на обличчях людей, котрі поряд, з котрими спілкуюся, котрі переглядають мої малюнки. Тому й малюнки завжди намагаюся зробити радісними, чим би не малювала: чи аквареллю, чи вітражними фарбами, чи олією. Коли переповнює хвилювання від відчуття навколишньої краси, беру олівець і величезний лист паперу або, частіше, кулькову ручку й блокнотик. Хоч мене не влаштовують, звісно, маленькі сторіночки записничка, але на них зручно робити замальовки – елементи майбутньої картини, наприклад, під час чи після прогулянки по місту. В класі навколо багато людей і подій, вони не дають зосередитися. Взагалі-то, більше люблю малювати у бабусі в селі. Якщо помічаю щось гарне під час денної прогулянки, то по обіді майже завжди повертаюся з олівцем і листом паперу, щоб накидати свій задум.
- От Ти абсолютно позитивно налаштована на світ. А маєш що сказати тому, хто дивиться на нього негативно, схильний до депресивних настроїв?
- Ой, таке серйозне питаєте. Як на мене, хай беруть ручку чи олівець і малюють або пишуть щось. Хай перевтілюють свій настрій у творчість, це переспрямовує думки в інше русло і допомагає відволіктися. Ще дуже рятує прогулянка улюбленими місцями. Для мене таким є площа Театральна. Там так спокійно. Коли нею іду, відчуваю, що це моє місце. Після того, як пройдусь, обов’язково щось гарне намалюється. Відволікає ще від поганого настрою читання і музика.
- А от про музику, Ти ніколи не хотіла нею займатися? Як сталося, що твій вибір впав саме на образотворче мистецтво? Хтось у сім’ї має відношення до малювання?
- Ну, хіба батько має відношення до креслення, – сміється Юля. – В шість років він привів мене у Школу мистецтв, де мене спитали, чим я хочу займатися – співами, танцями чи малюванням. Відповіла, що, звісно ж, малюванням, хоча тепер сказала б, що співами також. А тоді, одразу на першому занятті, нам казали малювати метеликів на дуже великому аркуші. Я аж трішки перелякалася, що ми вже одразу маємо малювати, як справжні художники. Пам’ятаю, за вікном світило сонечко і хотілося гуляти більше, ніж малювати. Я чомусь раптом розплакалася і благала маму забрати мене додому. Але зараз метеликів малюю із величезним задоволенням, бо вони для мене є символом сонця, світла, позитивного настрою... Маю навіть одне панно - повністю-повністю в метеликах, – можливо, не всі розуміють, але я знаю, що хотіла ним сказати.
- Це твоя улюблена картина? Чи є улюблена взагалі?
- Не те щоб... Є просто одна, котру бачили лиш найближчі люди. По центру зображена дівчина, а навколо неї – вихор листя. Цей образ постав у мені несподівано і довго не йшов з голови. Таке не раз буває: щось з`явиться на мить і забудеться за півгодини. А ця картина навіть не дала заснути, тож довелося вночі її намалювати. А коли зранку прокинулася, зрозуміла, що ось воно, саме те, що хотілося відобразити. Отака робота таємнича, може тому й дуже близька. Але дорожу не тільки нею – всіма роботами, котрі вважаються кращими. Якби треба з котроюсь прощатися, мабуть, плакала б.
- Юлечко, а звідки береться впевненість у собі в такому юному віці? Адже є набагато доросліші люди: менш стійкі, а то й зовсім невпевнені в собі. Твоє позитивне і світле 6ачення світу ніхто не намагався присікти, мотивуючи приблизно так: залиш іграшки, займись серйозною справою !?
- Знаєш, вже давно ніхто нічого не каже. Всі, хто мене оточують, звикли, що я можу несподівано вигукнути: «Дивіться, яке гарне дерево!» чи «Погляньте, яка квітка...» А те дерево в бетонних недобудовах чи рослинка десь у шпарці обдертого паркану, то й не дивно, що їх важко помітити. Але підходять, придивляються, визнають, що щось в цьому є. У становленні дуже допоміг мені психологічний тренінг по впровадженню здорового способу життя серед однолітків, котрий проходив у Закарпатті, і де я стала підлітковим інструктором. Завдяки йому стала відкритішою, зрозуміла, що себе не треба боятися, бо маю, що сказати людям, і мене слухають, коли висловлюю свою думку. Я є я, і це настільки природно, що оточуючі це мають приймати.
- А приймають батьки? Чи не хотіли б переспрямувати твою діяльність? Чи лиш допомагають і, може, не тільки вони?
- Батьки привили мені любов до читання і всього духовного. До малювання відносяться з розумінням. Буває, розповім мамі, що хочу взяти участь у конкурсі, вона й погодиться, навіть, якщо мала плани підрядити мене до якоїсь роботи. То собі розкладаюся з аркушем і фарбами на підлозі, вимальовуюся, а тоді – до маминих послуг. Мені довіряють, за що я вдячна не лише батькам, а й учителям – і Кочубеєві Миколі, й Інні Городничій, і Пальосі Лідії, від котрих досить швидко почула таке бажане в підлітковому віці: «Юль, а ти малюй сама», «У тебе все вийде.» І Микола Турківський, котрий розуміється в художній справі, на моїй першій виставці в Центральній бібліотеці сказав: «Треба розвивати, бо є що.» Впевненості мені дуже додало лауреатство у Всеукраїнському конкурсі «Олімпійські фантазії» 2006 року.
- Твої картини розвішані в коридорах шостої школи, а крихкі скляні вітражі навіть не можна знімати зі стін, щоб сфотографувати, бо вони вважаються окрасою кабінету графіки. Експозицію твоїх робіт школа презентує на ярмарках. Чи маєш гарні відгуки споглядачів, що охарактеризували б твою творчість?
- Переважно кажуть: «Ух, ти!», «Клас!», «Молодець.» Іноді: «І я так хочу малювати.» Та й знаю, що беруться і малюють, бо навіть приносять показати роботи. Але ж не головне, щоб про ці картини щось казали, важливіше, аби відчули те, що я малювала. Розумієш, було, що вчителі дуже хвалили мій перший малюнок, а однокласник скривився: «Та хіба ж це малюнок? От у мене сестра займається малюванням, то вона такі картини малює!» Це був виклик, – захотілося малювати, як та дівчинка. Але ж окрім малюнка, я ще вивчаю історію мистецтв, читаю книги природничі, етнографічні, цікавлюся народною творчістю, захоплююся зарубіжною літературою, географією, хімією, іншими предметами.. А от англійську взагалі вважаю фантастичною мовою, хочеться вглибитись у її історію, синтаксис, пунктуацію, вивчити цю мову настільки, щоб робити переклади, думаю, що якраз англійська філологія стане моїм фахом.
- Ого, яка широта інтересів. А що є найбільшим стимулом до поглиблення твоїх знань і розвитку творчості? Які маєш мрії?
- Стимулом є тільки моє власне бажання чогось досягти. Щодо бажань на майбутнє – хотіла б мати фотоапарат, щоб ловити об’єктивом красиві миті життя і, можливо, потім їх малювати. Маю також особисту мрію, щоб люди перестали ставитися до мене, як до маленької. Ви навіть не уявляєте, як важко жити, коли ти така..
- Яка? Творча і по-дорослому мисляча?
- Так. Я ж здатна усвідомлювати, що школа – це певний етап, проходячи котрий, ми готуємося до майбутнього життя. Що здобувати знання необхідно – тому навчаюся із задоволенням. Що живопис є моїм земним покликанням, котре дароване Господом, і, щоб його не втратити, потрібно бути посидючою і терплячою. Що ніколи не можна зупинятись на досягнутому... А багато хто думає, що у віці п’ятнадцяти років діти ще про таке не знають. Повірте, я не з таких дітей, і можу сміливо пообіцяти, що ще не раз порадую оточуючих новими перемогами.
Юля промовила це так, що ми, дорослі й досвідчені, без слів перезирнулися між собою, кожний усвідомлюючи, що свято віримо в її щиру обіцянку.

Орися Григоренко Юлія Головей