Про Рух треба говорити серйозно

Нинішній рік ювілейний: повертає нас до бурхливого, багато в чому поворотного 1989-го. Восени ми відзначаємо 20-річчя утворення Народного Руху України. Але варто б загалом означити панораму того 1989-го.
Це був рік розпаду соціалістичного табору, за колючим дротом якого опинилися десятки мільйонів людей у різних країнах. Так от саме у 1989-у цей концтабір отримав перший удар: з нього вирвалася Польща. Тоді ж — падіння Берлінської стіни і возз’єднання Німеччини, мирні революції в Болгарії, Угорщині, Румунії, Чехословаччині. Крах комуністичної імперії Югославії.
А що ж в самому Радянському Союзі? Це був початок його краху. Першими вийшли з СРСР три країни Балтії – Литва, Латвія, Естонія. Не просто проголосили незалежність, а заявили про її відновлення, про те, що ніколи не входили до СРСР, а були ним окуповані. Відповіддю стали московські танки, скеровані на багатотисячний мітинг під стінами Вільнюського телецентру, перші постріли й перші загиблі. Того ж року — кров у Тбілісі, де також було кинуто війська проти демонстрантів. Етнічна різанина в Баку. Імперія, утворена на крові, з кров’ю ж і розвалювалася.
Ось те історичне тло, на якому робила прямі кроки до незалежності Україна. Зовсім не випадково державне відродження починалося з духовного. Першим у тому бурхливому році було проголошено створення не Руху, не будь-якої з партій, першим 11 лютого було утворено Товариство української мови ім. Т.Шевченка, тобто, відновлено після десятиліть заборони радянським режимом «Просвіту».
Але перейдімо до вересня 1989-го, до утворення «Народного Руху України за перебудову». Саме так його було названо. Залишмо для дискусій тему, чи міг Рух бути утвореним в іншій іпостасі? Яким саме був тут струмінь керованості з боку влади, тої ж Компартії? Натомість, варто б зупинитися на двох точках історії Руху й загалом національно-демократичних сил.
Першим момент – початок 1992-го року. Щойно на Всеукраїнському референдумі утверджено незалежність держави, одночасно обрано першого її президента. Почалося формування нової української влади. Але чому ж не склався союз вчорашніх соратників по голосуванню за незалежність і опонентів на виборах глави держави? Хто винен – адміністрація нового президента Кравчука чи сам Народний Рух? Хто кому не зробив крок назустріч? Левко Лук’яненко свого часу заявив, що Кравчук простягнув Рухові руку, але ми, рухівці, в ту руку плюнули. Чи дійсно простягнув? І чи не варто було б для лідера Руху — політичної сили, що взяла друге місце на президентських виборах, запропонувати пост прем’єр-міністра, а самій цій силі реальну участь у владі, а не один міністерський портфель, два губернаторські і, в більшості, третьорядні посади в місцевих адміністраціях.
А перед Рухом, переформатованим у партію, й новоутвореними демократичними партіями постала ключова проблема політичних сил, що не при владі, — стосунки з цією владою. Почалася тактика то конструктивної співпраці, то конструктивної опозиції. Характерним проявом її була відмова Руху та його союзників від участі у вже наступних, притому доволі близьких, бо дострокових, президентських виборах 2004 року. А проведені того ж року парламентські вибори зафіксували значне зниження підтримки Руху порівняно з 1991-м роком. Що не стало першим дзвінком для партії.
…Весною 1998 року я балотувався по одному з мажоритарних округів у себе на Чернігівщині на виборах до Верховної Ради. Балотування було завідомо безнадійним і мало чисто агітаційний для партії сенс, бо на шляху до парламенту стояло близько 20-ти кандидатів — голови колгоспів, представники новітньої районної і обласної номенклатури. Врешті, понад ними був уже призначений владою кандидат зі столиці, з президентського оточення. І місцева влада вже отримала вказівку, як «провести» вибори. Але вказівка стосовно мого ( і не лише мого) балотування, яку ми в Чернігові отримали від керівництва партії, вразила своєю відвертістю: «Висуватися, але не висовуватися». Цей політичний афоризм — як діагноз в історії нашої націонал-демократії. До розколу Руху залишалося менше року…
І це друга точка, до якої варто перейти. Що відбулося тоді, 10 років тому, в лютому — березні 1999-го року? Без відповіді на це болісне запитання, якої чимало хто волів би уникнути й сьогодні, не обійтися. Тоді ж, тої весни, більшість Народного Руху пішла не за Чорноволом. Пішла за лідерами «весни оновлення», як було названо цей процес, цей розкол. Свідомо хочу уникнути оцінок, суджень, що то була за весна оновлення? Принаймні, похапцем засуджувати ту весну, що напрошується, досить згадати, куди за ці роки подалися і де тепер декотрі лідери тої весни – Богдан Бойко, Володимир Черняк, Олександр Лавринович. Не закликаю похапцем визнати, що, може, правий був Чорновіл, котрий назвав цю «весну» «приватизацією партії» кланами. Але ж партія дійсно була хвора.
У грудні 1998-го року на Чернігівській обласній конференції Народного Руху голові партії про це у вічі заявили чимало делегатів. Називалося кілька хронічних хвороб партії, які загрожують самому її існуванню. Наприклад, неувага до пропагандистської, агітаційної роботи з людьми, до соціальних питань, до життєвих потреб людей, на чому постійно грали ліві сили.
Тому крах партії не був таким уже несподіваним. Але отака «весни оновлення» вимагає осмислення. Що то було? В тому числі загибель В’ячеслава Чорновола, стосовно якої, очевидно, нема сумніву і в тому, що це було політичне вбивство, і в тому, що це було пов’язане і з наступними президентськими виборами, і з розколом партії.
Далі вже сумно. Починаючи з президентських виборів осені 1999-го, коли лідери обох частин розколотого Руху, балотуючись, набрали по жалюгідному відсотку голосів. Продовжуючи тим, що після розколу партії навіть більша і структурованіша її частина – УНП десять рокіів підряд програє всі вибори. Або залишалась поза парламентом, або в’їздила туди на хребті іншої політичної сили, або не балотувалася окремо взагалі. Про інший осколок, який гордо зберіг назву, «бренд» Народного Руху, взагалі щось говорити важко.
Поговорімо про майбутнє, яке так і не настало після «весни оновлення» в наступні 10 років. Не настало ні в самих національно-демократичних силах, ні в державі, не в останню чергу якраз через витоптаність отих сил, через їх роз’єднання. Вже стільки років тривають безпредметні балачки про об’єднання бодай Української правиці — УНП, НРУ, УРП «Собору». Невже й правда вони такі наївні, оці ідеї об’єднання?
Варто б розширити дискусію й до теми єдності ширшого спектру, наприклад, тих же партій блоку «Наша Україна»? Блоку, який переміг на президентських виборах і так бездарно програв всі наступні парламентські, так і не зумівши об’єднатися ні в потужну партію, ні бодай у сильний виборчий блок. Чому б не ставити питання й про таке потужне об’єднання державницьких сил?
***
Вийшов Указ Президента України «Про відзначення 20-ї річниця створення Народного Руху України за перебудову». Отже, на найвищому державному рівні оголошено відзначення цієї дати, яка припадає на 8 — 10 вересня, коли у 1989 році, в залі столичної Політехніки, так багатої на події новітньої історії, і пройшли Установчі Збори Руху.
Указом глави держави створено Оргкомітет по підготовці та відзначенню ювілею. Головою його призначений відомий політичний і громадський дія, перший голова Руху Іван Драч. До складу Оргкомітету входять відомі Україні люди, зокрема, Михайло Горинь, Дмитро Павличко, Павло Мовчан, Іван Заєць, Микола Поровський, Василь Червоній, Володимир Черняк, заслуги яких у створенні і діяльності Руху не підлягають жодному сумніву. Серед нечисленних представників областей у Всеукраїнському Оргкомітеті й колишній лідер Чернігівського Руху Валерій Сарана.
Питання у статусі цього комітету. Чи будуть його рішення обов’язковими для органів влади? Адже саме місцеві держадміністрації Указ Президента зобов`язує і «затвердити» ювілейні заходи, і «забезпечити їх виконання». Яким буде правовий статус обласних оргкомітетів і їх стосунки з місцевою владою? Скидається на те, що оргкомітети будуть дорадчими органами, але, сподіваймося, такими, до яких прислухатимуться органи влади. Бо лише за підтримки і фінансування влади, держави можливо буде провести заплановані в Указі (і документах Оргкомітету) Всеукраїнські урочисті збори у вересні, в Національному палаці мистецтв «Україна», Міжнародну наукову конференцію, виставку в Українському Домі, видання літератури, створення документальних фільмів, подібні заходи в областях. Не кажучи вже про проведення «у навчальних закладах, бібліотеках тематичних заходів, зокрема конференцій, круглих столів, семінарів» ( цитую Указ). Важко уявити, щоб у деяких регіонах рухівських лекторів просто так, без санкції влади, пустили на поріг школи.
Все сказане стосується не просто відзначення ювілею, а самої його суті. Бо ювілей ще раз ставить питання, якому теж рівно 20 років: «Коли нарешті буде єдність національно-демократичних сил, національної еліти?» Адже лише тоді буде справді незалежна, демократична, заможна держава. Досить процитувати Звернення Оргкомітету до рухівців, по суті – до народу України. Критично оцінюючи нинішню ситуацію в державі, автори Звернення заявляють: «Не такою ми бачили вистраждану й омріяну поколіннями Українців державу». І чесно відповідають, чому ця держава отака: «Таке могло статися тільки тому, що ми, перші рухівці, будучи єдиними в боротьбі за Українську державу, не зуміли зберегти єдність національно-патріотичних сил в період становлення держави».
Мужньо, самокритично й чесно до кінця! Вінцем цього «невміння зберегти» став трагічний розкол Руху, ювілей якого теж відзначається цьогоріч і не просто не «святкується», а замовчується. І тим більш актуальне ще одне положення загаданого Звернення: «Підготовка до відзначення 20-ї річниці Народного Руху повинна стати могутнім імпульсом до об’єднання розрізнених, малочисельних патріотичних організацій в єдину силу».
А поки що, в очікуванні цього «могутнього імпульсу» в суспільстві почалася дискусія стосовно ролі Руху в нашій українській історії. Безумовно, роль ця величезна. Що, звісно, не виключає цілком природних дискусій на кшталт того, яка роль саме Руху у здобутті й становленні Незалежності. Чому Рух, на відміну від «Солідарності» в Польщі і «Саюдіса» в Литві, так і не прийшов до влади? Чому на відміну від них, в Рух не прийшло багато представників інтелектуальної, бізнесової, державної еліти? Це при тому, що, як справедливо зазначає Іван Заєць, «Народний Рух України створювався на базі вияву ініціативи найширших верств населення всієї України. Ця ініціатива несла в собі величезну енергію активності мас і велику гуманістичну наснагу». То, може, в такому разі, варто було б у 1993 році, перетворивши Рух в політичну партію, зберегти також і Рух як широке громадське об’єднання?
Бідкаючись тепер , що в Україні не було вчасно проведено люстрацію, очищення від комуністичного режиму, чомусь забуваємо, що саме Рух мав ініціювали бодай громадський суд над цим режимом. І чи так уже нереально було виграти перші президентські вибори? На які націонал-демократи, замість того, щоб мати єдину узгоджену кандидатуру лідера Руху Чорновола, виставили аж трьох кандидатів. Що завадило об’єднатися — «булавізм»?
Втім, хоронити Рух рано. Чому б не відродити Рух в новій іпостасі – як потужний блок національно-демократичних сил? Тим паче, це питання знову на часі при наших численних чергових та позачергових виборах.

Петро АНТОНЕНКО.
На фото: Левко та Олександр Лук"яненки, Валерій Сарана і Василь Чепурний біля "Деснянської правди" в день організованої В.Чепурним зустрічі політв"язня- героя з колективом видавництва. Фото 1989 року