Українська лайка, або Чи матюкалися наші предки?

«От позорных речей и бля*ских песней достойно и надобно всякому под наказаним удержатись».
Воинский Артикул Российской империи 1715года.
«Влюбился же в зту старую толстую бабу Москву, от которой, кроме щей да матерщины, ничего не услышишь»
М. Гоголь. Переписка с М.Максимовичем, 12.03.1834

„Інтилігентні” запорожці

Зустрічаюсь недавно зі старим знайомим. Поговорили про теперішнє життя-буття, не оминули й політики. Все більше розпалюючись, мій співрозмовник заявив, що «у хахлішєк бардєль всєгда бил в крові, начіная с казаков... Оні дажє слово «стул» без нас нє смоглі назвать по-людскі!» Заперечення він зустрів з неприхованою злістю. Ми сухо розпрощалися...
Пам’ятаю, як колись в пріснопам’ятні комуністичні часи на уроці російської літератури нам, хлопчикам і дівчаткам, після вивчення повісті «Тарас Бульба» вчитель запропонував написати твір на тему: «О чем писали запорожцы в письме к турецкому султану». 3асміявся тоді весь клас, бо кожен знав, яких слів удостоївся отой султан від ватаги злодіїв, гультіпаків, розбишак і ледарів, які повтікали від своїх панів, щоб байдикувати. Набагато пізніше прийшло розуміння, що картина «Запорожцы пишут письмо турецькому султану» — це просто намагання принизити ненависне українське козацтво, зробити з нього глумливу злісну карикатуру. Зверніть увагу, що на ній намальовані не прості козаки, які за нетесаним брудним столом, регочучи пишуть дипломатичного листа до наймогутнішого в Європі володаря, а дика ватага голих п’яних харцизяк у чудернацьких свитках, яка зветься КОЗАЦЬКОЮ СТАРШИНОЮ ЗАПОРОЖСЬКОЇ СІЧІ. Це так змалював великий художник високоосвічених і глибоко віруючих людей з європейською університетською освітою, які мали широкий світогляд і провідницький хист. Це ті, які у дикому степу створили багату демократичну республіку на сотні тисяч гектарів із сотнями тисяч людності та військо, яке не раз перемагало в битвах найбільш потужні на той час держави; це ті, хто створив рівноправний механізм ієрархічного поділу на стани не за походженням, а за заслуги і за професією. Польський військовий історик XVI ст. С. Старовольський писав: «Запорожці мають закони і дисципліну давніх римлян». У ті часи Січ знали найславніші королі та імператори Європи, які підписували з нею міжнародні угоди і просили військової допомоги, а Московія запрошувала до себе тисячі її цивілізаторів, які ставали творцями російської державності і культури. Вони їздили до Західної Європи. Є свідчення, що багато хто з козацького товариства не раз бував у статусі гостя в Мальтійському ордені на о.Мальта, переймаючи його лад, досвід і культуру. Українських аристократів і шляхту за рівнем культури і освіти посол імператора Рудольфа ІІ Еріх Лясота ставив на рівні європейських баронів, графів і герцогів. Протектор Британської імперії Олівер Кромвель титулував Б.Хмельницокого «генералісимусом Грецької церкви, імператором усіх запорізьких козаків».
Посол Венеціанської республіки писав у доповідній записці, що запорожці є найкращим взірцем нових спартанців. В XVIІ ст. данський посол Юст, мандруючи Україною, не вірив своїм очам, бачачи письменних селянок, і дивувався, що не лише шляхта, а й ченці мали європейську поведінку і бездоганно говорили латиною. Всі міста і села споконвіку мали місцеве самоврядування і власну збірку законів «Руська правда», яка за часів Великого князівства Литовського і Жемайтського була доповненою і названою «Литовським Статутом». (Німецькі історики, а за ними чомусь і вітчизняні цю збірку назвали Магдебурзьким правом).

Найстрашніша українська лайка

Ще донедавна говорити на тему лайки було майже неможливо, крім вузького кола фахівців. Зараз, коли табу знято, почали з’являтися наукові праці, доступні кожному. Усі історичні джерела підтверджують: дипломатичне листування в Україні, навіть з найлютішими ворогами, завжди велося толерантно. Крім того, документи свідчать, що лайка того часу суттєво відрізнялася від тогочасної північно-сусідської. Ненормативна лексика, як відомо, залежить від становища людини в конкретному суспільстві і кола її спілкування. Уважно вчитайтеся в мелодійні українські твори Миколи Гоголя «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», «Тарас Бульба», «Вій» — і ви будете вражені, побачивши чепурненькі, у вишневих садочках білі хатинки, прибрані всередині, багаті повні базари, щедротні столи, гарно одягнених чубатих козаків, заможних працьовитих селян, в охайних вишиванках малечу, усміхнених чорнобрових панночок. Зверніть увагу, з якою повагою звертаються вони один до одного. Хіба ж не тому, що кожен з них — шанована особистість.
А змальовані мудрим полтавчанином нечисленні українські п’янички — то виняток, для приспання «увлеченных Россеей» тогочасних бєлінскіх, добролюбових, валуєвих і «нинєздравствующіх» проханових, леонтьєвих та . жириновських, щоб тішилися собою і не заважали знайомити читачів з прекрасною Україною, і також для науки всім «землячкам»: що ми за народ такий, серед якого вони живуть. Тепер запитання: чи могли ці люди брутально ображати і принижувати один одного? Чи могло бути оте дійство, змальоване сином переселенців, живописцем І. Рєпіним?
Порівняймо вищенаведене з поведінкою «івашек і петрушек» Петра Великого і його «Сумасброднейшего, всешутейного и всепьянейшего собора» з червононосими «патріархом» та ігуменями, чи з героями п’єси «На дне», романа «Мать» класика радянської літератури і «буревестника революции» М.Горького, або з віршами «поета революції» В.Маяковського «Радоваться рано» і «Той стороне», де товариш закликав палити твори світової слави, висаджувати динамітом музеї, палити власних батьків, щоб горіли на святі революції, як смолоскипи.
Середньовічні люди на Україні тоді діяли, виходячи з християнської моралі, яка вважала лихослів’я гріхом і мала чималий вплив на членів усього суспільства, діяли, як передбачали норми поведінки шляхетсько-селянського,
лицарського та іншого середовища. Хто йшов урозріз з цими правилами, вважався «від лукавого». Як свідчать документи, образливим тоді було називати когось «грачом», «помелом», «кичем», «лютим», «ригою», «шкірею», «брехуном», «харею», «корчемником», оскільки ці слова асоціювалися з прихистком волоцюг — корчмою, де процвітало пияцтво, злість, «шкірилися зуби», грали в кості або в карти, що ставило під загрозу майно і здоров’я людей. Лайливими були слова «лисий» і «лис». (Ще й зараз ми використовуємо вислів «дідька лисого» і пам’ятаємо з дитинства про відьмівські зборища на Лисій горі). Тут, напевно, вплинула співзвучність слів «лисий» — «лис», а тогочасна народна свідомість пов’язала лукавство і хитрість саме з цим звіром. «Лисицею» також називали кайдани, дибу і ланцюг, до якого прив’язували грішників. Та найбільш принизливою лайкою все ж було слово «пес». Мабуть, тому, що уявлення народа пов’язувало вовка і собаку з нечистю і ототожнювало їх з підземним світом. Саме на собак оберталися відьми і чародії; у подобі псів приходять песиголовці і моровиці до людей.
Дуже образливим вважалося звинувачення у віроломстві, безчесті і зрадництві. На таких казали «кат», «нецнота!» (безчесний) та «здрайца» (зрадник), адже кодекс честі передбачав протилежну поведінку людини.

Звідки пішов мат?

До тих часів, коли почався масовий призов молодих людей з України до лав армії Російської імперії та «ісправлєніє» сотень тисяч людей по тюрмах від зарази «хуторської» культури, звичний нині «мат» не зустрічається. Хочу навести цікавий приклад. У другій частині книги О.Бушкова «Россия, которой не было» (Москва, вид-во «Олма-Пресс», 2005 р.) автор розповідає про полоненого на Конотопщині біля с.Шаповалівка у 1659 році татарами і козаками князя Пожарського. Цей князь «обычаем московським» вилаяв хана незвичною для козаків «матерною» лайкою. Зрозумівши зміст, хан наказав «усікнути дурню» голову...
У радянські часи, коли народ ходив по демонстраціях з «любімимі вождямі» і фанерними голубами в руках, мат як «богоборчеський» лексикон отримав ще більш широке розповсюдження. Сьогодні також можна почути від дорослих і молоді нецензурну лайку, що свідчить про стан загальної культури. Ми часто не надаємо великого значення слову, не звертаємо уваги, що воно сприяє нашому розвитку і розквіту народу, а лайка зводить людину у безодню бездуховності. А чого ж ми чекаємо, якщо найвищі державні достойники, не соромлячись, привселюдно обливають брудом один одного, а інші на весь СНД пророкують, що будуть «мочить в сортірє» (зрозуміло, що не в своєму, а в брудному громадському). І жоден з «увлєчьонних рєволюциєй», колишніх «твьордих атеістов, красиво несущих свой возраст» і ніхто сердешно-біло-голубих передовиків капіталістичного будівництва, почувши отаке, не вимив руки. Виходить, що це і їхній внутрішній світ, їхня норма поведінки, вихована на «камарінском мужікє» та на міських «частушках». Ось звідки починається моральний криза. Тому й віримо ми всяким нісенітницям (як талановитим, так і не дуже_ про минуле, а інколи і про сучасне.

Анатолій ПОКРИШЕНЬ, спеціально для «Сіверщини»