ЧИ ПРИЖИВЕТЬСЯ УКРАЇНСЬКА ДУМКА В МОСКВІ ?

- Вiкторе Iвановичу, скажiть, будь ласка, як у Вас з’явилася iдея заснувати росiйськомовну серiю “Бiблiотека української думки”?

- Важко сказати, коли саме виникла думка почати перекладати класикiв української полiтичної, економiчної, iсторичної думки росiйською мовою, але я добре пам’ятаю , чому це трапилось.
Річ у тiм, що в 2003 роцi я взяв участь в останньому полiтичному проекті. Я маю на увазi створення соцiал - демократичноi партii Росiї. Закінчився він для мене тому, що мені стало зрозумiло, що соцiал – демократичнi полiтичнi проекти, на жаль, нi в Росiї, нi в Українi зараз здiйсненi бути не можуть.
Як на мене, це дуже погано, тому, що характеризує напрямок, в якому, на жаль, рухаються дві нові наші держави. В цьому зв’язку менi згадується висловлювання Шарля Монтеск’є, який казав, що, коли держава забуває про соцiальну справедливiсть, то вона перетворюється в грабіжницьку банду. Я цим не хочу сказати, що в Українi i в Росii держава вже перетворилися в щось подібне, але, на жаль, ознаки такої еволюції ми маємо, у тому числі і в несприйнятті соціал-демократичної ідеології і політики.
Отже, у 2003 роцi я, чи назавжди, чи тимчасово, припинив політичну діяльність, i виникло питання, що робити далi…З молодості, ще за часів мого навчання в Нiжинському педiнститутi – тепер вже, дякуючи Богові – університеті (дякуючи Богові тому, що він того вартий), я призвичаївся до наукової роботи, до викладання і нiколи, до речi, не планував для себе займатися полiтикою.
От я й вирiшив повернутися до того, з чого починав – наукової і викладацької роботи. Вирiшити вирiшив, але треба було знайти мiсце, де можна було б займатися наукою, де ще iснує можливiсть шукати істину, а не вигоду, де ще є свобода думки і слова, тобто все те, що конче необхідне, як на мій погляд, для свободи наукової роботи, без чого її просто не може бути. Тож я почав шукати таке мiсце i, як менi здається зараз, я його знайшов.
Це Iнститут Европи Росiйськоi академiї наук. Я ще з радянських часiв знав i поважав директора Iнституту академiка Миколу Шмельова. Ми зустрiлись з ним, i я йому розповiв про свої наміри. Вiн спитав мене: “Щоб Ви б хотiли досліджувати в Iнститутi Європи?”. Я сказав, що я хочу займатися тим, що найкраще знаю і більше всього люблю - моєю Україною. Вiн каже: “Як? Україна – це ж не наша парафiя… Цим займається не Iнститут Європи». Я запитую: “А хто?”. Вiн каже: “Це, мабуть, Iнститут СНД Костянтина Затулiна…”.
Я вибачився й сказав, що не вважаю iнститут Затулiна науковою установою, це швидше полiтичний проект, який вiдбиває настрої московського уряду, московського керiвництва - Юрiя Лужкова i його оточення, які я не поділяю. Я не можу прийняти, як соціаліст і українець, ні того, що вони роблять в російській політиці, ні, особливо, в російсько-українських відносинах.
Переконав я Миколу Петровича, як мені здається, сакраментальним питанням: “Скажіть, будь ласка, а Україна це що – не Європа? Найбiльша держава в Європi за територiею, якщо не рахувати Росiйську Федерацiю, але вона – евразiйська держава.
До речi, я нещодавно я вичитав у свого колеги професора Олега Буховця, що зараз викладає у Мінську, що Україна – найбiльша унiтарна держава в свiтi.. Тобто є федерацii, конфедерацii, а є унiтарнi держави. Так от унiтарних держав зараз залишилось дуже мало, i Україна – найбiльша з них не тiльки в Европi, а й у свiтi.
Врешті-решт, я переконав академiка і вiн погодився, що Україна – це теж Європа, і що, мабуть, треба її вивчати саме в Інституті Європи…
Так я почав працювати в Iнститутi. Тодi в мене було тiльки моє дослiдження росiйсько- украiнських відносин, починаючи з проголошення Незалежностi України з 1991 року. Ним я й займався два – три – чотири роки, тепер вже майже десять рокiв.
За цей час зібрано багато матерiалу, i, чим бiльше я заглиблювався у росiйсько - українські взаємини, тим більше переконувався, що загальновизнана добра обізнаність росіян і українців один про одного не відповідає дійсності. Так, ми декiлька столiть жили разом, у нас спiльнi історичні корені, близьке етнiчне походження, схожі багато в чому культура і мова, але ми не однакові. І, що найгірше, не дуже один одним цікавимося. Ми дуже мало знаємо один про одного.
Якщо ми почнемо з українцiв, то я тепер, вивчивши доробок українських емiгрантських iсторикiв, економiстiв, політологів, можу свiдчити про те, що вони Росiї не знали. На жаль, як i першi дiячi українського нацiонального вiдродження, вони бачили тiльки Санкт-Петербург, пізніше Петроград, в кращому випадку, бачили Москву, але ні Росiю, ні росіян – справжніх, яких більшість і які, перш за все і є Росія, вони не бачили і не знали.
Те ж саме можна сказати i про росіян. Багато з них, в тому числі і інтелектуали, вважають, що про Україну все знають: сало, галушки, пiснi, гопак, шаровари, тепер ще “помаранчева революція”… Цим, на жаль, знання України частіше і обмежується.
Не можна пізнати народу, не пізнаючи його геніїв. Колись я спитав у колишнього мiнiстра закордонних справ України пана Бориса Тарасюка (була якась зустрiч у Культурному центрi України в Москві, що на старому Арбатi): “Пане Борисе, скажiть, будь ласка, хто такi класики?». І сам за нього відповів: ”Колись було таке визначення, здається в “Литературной газете”, що класики – це тi, кого хвалять не читаючи”. Він і всі присутні посміялися, а я знову запитую: ”А скажiть, будь ласка, хто такi українськi класики в Росii?”. Вiн відповідає: “Не знаю…”. Я кажу: “А українськi класики в Росiї – це тi, яких треба не читаючи лаяти”.
Жарти жартами, але, справді, найбiльш яскравi постатi, мислителі глибокі мислителі українськi не перекладалися на росiйську мову, нi в iмперськi часи до революцiї, нi в радянський період. А прочитати цi твори росiянам, не тільки пересічним, але й росiйським вченим, навiть тим, хто читає сучасну українську мову, важкувато, тому що там часто- густо переважає галичанський дiалект, адаптована до нього термiнологiя нiмецька, термiнологiя американська. Навiть менi, який вільно володiє, дякуючи Нiжинському iнституту, українською мовою, який неодноразово бував у Західній Україні, коли працював першим секретарем ЦК ЛКСМУ, було дуже важко перекладати, наприклад, деякi твори видатного українського iсторика Iвана Лисяка- Рудницького.
Отак вона i виникла думка про переклади. Думка виникла, але щоб її здійснити треба було мати видавництво, яке погодилося б це робити в Росії сьогодні, мати авторiв, перекладачiв, людей, якi б згодилися і спромоглися це робити, i, по-третє, треба мати грошi. А може, й по- перше…
Дякуючи Боговi, всi цi проблеми були вирiшенi. Редакційну колегію очолив Олександр Лебедев. Це вiдомий росiйський бiзнесмен і громадський діяч. Він знайшов і гроші. Пан Лєбєдєв багато витрачає, у тому числі і своїх грошей на цікаві культурнi проекти, якi стосуються України. Вiн завжди був зацiкавлений Україною, мав там бiзнес. На жаль, справи зараз там у нього кепськi, як i в багатьох iнших, хто повiрив в 2004 – 2005 роках, що в Украiнi відбудеться прискорена демократизація і модернізація…
Тобто грошi знайшлися, хоча й не так легко. Сформувався осередок зацiкавлених людей: перш за все, це – Дмитро Фурман, доктор iсторичних наук, спiвробiтник Iнституту Європи РАН, авторитетна і вiдома людина в росiйському і європейському академiчному середовищi; Руслан Грiнберг – директор Iнституту економiки РАН. В Украiнi це –Мирослав Попович, чудова людина, як на мій погляд, філософ милістю Божою, майже як Григорій Сковорода; ще Ярослав Грицяк, вiдомий історик, професор Львівського університету… Отак сформувалась редакцiйна колегiя.
Пізніше приєдналося ще декiлька людей: чудовi перекладачi – мiй земляк i товариш Олександр Петькун, подружжя Залiзнякiв, якi чудово володiють мовами, гарний перекладач, мабуть, кращий фiлолог український зараз у Москвi – Галина Лiсна…
От, мабуть, я нiкого не забув. Пізніше пiдiбралися ще двi людини: цікавиться цим доктор iсторичних наук Леонiд Горизонтов, який зараз готує книжку Вячеслава Липинського – дуже цiкавий буде том, а також Павло Кудюкін, доктор iсторичних наук: вiн уже пiдготував том Михайла Драгоманова, тобто тi його твори, якi нiколи не перекладалися на росiйську мову.
Набралося на два великих томи, так що зараз будемо видавати. Отак все це почалося. Не знаю вже чому так сталося, але, мабуть, це абсолютно правильно і справедливо, що першою книжкою бібліотеки став том вибраних творiв Iвана Лисяка -Рудницького – видатного українського iсторика й, мабуть так можна сказати, полiтфілософа. Він прожив майже усе своє важке життя в еміграції. Писав, в основному, статті, але, на мiй погляд, один з найцiкавiших модерних українських авторів. Його ми переклали першим; перекладали його половину я, половину Залiзняки, про яких я вже казав ранiше. Редагували Лисяка - Рудницького Ярослав Грицяк i Дмитро Фурман. Книжка вiдразу ж набула дуже великої популярності. На жаль, вже весь тираж вичерпаний.
Другий том був дуже ризикований: це були вибранi твори Симона Петлюри – голови Українського уряду пiсля вiдомих подiй повалення Гетьманату, повернення Директорiї i створення, вiдтворення знову Української Народної Республiки. Петлюра – постать дуже складна, дуже мiфологізована… Петлюрiвщина, петлюрiвець – це була така загальна позначка дуже різних соціальних явищ тієї пори,і, звісно, позначення абсолютно негативне в радянськi часи. А нам хотiлося побачити за міфом людину, уважнiше розiбратися, що це була за особа.
Третiй автор, якого ми переклали, вiдредагували й пiдготували до друку два томи, - це, як я казав, Михайло Драгоманов i майже готовий до друку Вячеслав Липинський. Це – iдеолог консервативного напрямку, який тiсно спiвробiтничав i був прибiчником гетьманства i Павла Скоропадського. Теж дуже така колоритна фiгура на українськiй полiтичнiй сценi. Тобто навiть за переліком авторiв можна побачити, що ми не робимо якихось таких вибіркових або спрямованих iдеологiчно чи полiтично перекладiв. Ми просто вибираемо дiйсно якiсь самостiйнi, самодостатнi, яскравi, цiкавi, глибокi фiгури в розвитку української думки, перекладаємо їх на російську мову.
Навiщо це треба? Я вважаю, що пояснювати зайве, тому що ми абсолютно переконанi: шлях до покращення вiдносин мiж Украiною та Росiйською Федерацiєю лежить через усвiдомлення тієї простої iстини, що треба краще розумiти один одного.
Це перший крок, крок недостатнiй, але обов’язковий.
- Наскiльки нам вiдомо, iдею створення серії “Бiблiотека українськоi думки” пiдтримали не лише керiвники України i Російської Феерації, а й iншi вiдомi зарубiжнi полiтики, вченi, дипломати. Хто саме ще?

- Коло нашого наукового спiлкування, дуже широке: це, перш за все, країни Європейського Союзу, це – Сполученi Штати Америки, Канада, Аргентина, це – Китай, iндiйськi вченi на Сходi, Близький Схiд, це – новi незалежнi держави, в минулому республiки колишнього Радянського Союзу…
Всi, з ким ми спiлкувалися, дуже високо оцiнювали цю iдею i казали, що це буде такий алгоритм, буде якась матриця, якийсь приклад, який треба буде, мабуть, реалiзувати i у вiдношенні до iнших нових незалежних держав – i не тiльки їх. Потреба в бiльш глибокому вивченнi країн тепер, пicля закiнчення холодної вiйни, дуже велика – i це загальновiдома iстина.
Тепер треба складати нове уявлення, до речi, нове i з точки зору того, що ми не мали уявлення в радянськi часи, i нове з тiєї точки зору, що ми iдеалiзували захiдний свiт, iдеалiзували соцiальнi структури, полiтику, економiку, рiвень життя в провiдних країнах Заходу.Тому треба складати нове уявлення, яке б вiдповiдало сучасним вимогам, сучасному науковому мисленню.
До речi, це робиться в Iнститутi Європи РАН, де зараз виходить дуже цiкава серiя, окрiм тiєї, про яку ми ведемо мову, - вона зветься “Старий свiт – новi часи”(“Старый свет – новые времена”).
- Де вперше були презентованi книжки Iвана Лисяка - Рудницького та Симона Петлюри?
- Презентацiя книжки Лисяка - Рудницького росiйською мовою вiдбулася влiтку 2007 року в Культурному центрi України, що на старому Арбатi. До речi, спiвробiтники Посольства i працiвники Культурного центру відзначили, що саме ця презентацiя змiнила коло людей, якi вiдвiдують Культурний центр.
На презентацiю Лисяка - Рудницького дiйсно зiбралася наукова елiта – історики, політологи, економісти, мовознавці. Вона у Москві, на жаль, не дуже численна, - я маю на увазi тих людей, якi серйозно цікавляться Україною, її iсторiею, культурою, господарством тощо...
Значний iнтерес українських, росiйських та iнших зарубiжних спецiалiстiв, видавцiв, журналiстiв викликала й презентацiя цiєї книжки в перший день вiдкриття в столицi РФ Московської мiжнародної книжкової виставки - ярмарку. Змiстовнi матерiали надрукували тодi про цю подiю такi авторитетнi росiйськi та мiжнароднi засоби масової iнформацii, як “Америка – Азiя – Европа”, “Новини посольств”, “Сивий Днiпро”, “ААЕ: президентськi новини”, “Дiалог цивiлiзацiй”, “ААЕ: економiка, полiтика, культура”, журнали “Українське життя”, “Проблеми зовнiшньої полiтики та безпеки”, “Український погляд”. Найближчим часом маємо намiр провести й презентацiю книжки Симона Петлюри “Главный атаман. В плену несбыточных надежд”.
- Вашi плани на майбутнє: чи приживеться українська думка в Москві?
- У нас серйознi намiри продовжити цю бiблiотеку, не зважаючи нi на що. Ми знаходитимемо кошти для її випуску, знаходитимемо людей, i все ж таки видамо бiльш - менш помiтнi iмена української полiтичної думки ХІХ – другої половини ХХ столiття.

ДОВІДКА
Кандидат історичних наук. Провідний науковий співробітник Інституту Європи РАН. Керівник центру “ЄС і Північна Європа”.
Народився 7 червня 1953 року в м. Чернігові
У 1971 – 1975 рр. навчався на історичному факультеті Ніжинського держуніверситету імені Миколи Гоголя і Чернігівського педінституту. З 2000 року аспірант, з 2003 докторант Московскої соціально-гуманітарної академії.
Тема дослідження на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук: “Російсько-українські міждержавні відносини в 1991 – 2001 рр”.
У 1983-1986 рр. – перший секретар ЦК ЛКСМ України, член ЦК Компартії України, депутат Верховної Ради Української РСР, член Президії Верховної Ради Української РСР.
У 1986-1990 рр. – перший секретар ЦК ВЛКСМ, член ЦК КПРС, депутат Верховної Ради СРСР, член Президії Верховної Ради СРСР.
У 1988 – 1991 рр. – народный депутат СРСР, секретар Комітету з міжнародних справ Верховної Ради СРСР.
У 1991 – 2002 рр. – науково-дослідна і експертно-консультаційна діяльність.
З 2001 по 2004 рік – секретар-координатор Соціал-демократичної партії Росії.
Брав участь у створенні політичного об’єднання “Громадянський Союз”, Фонду “200-ліття О.С. Пушкіна” (тепер Міждународний Пушкінський фонд “Класика”), Міждународного Інституту ЮНЕСКО “Молодь за культуру світу”, Російської об’єднаної соціал-демократичної партії і Соціал-демократичної партії Росії.
У 1996 році – керівник передвиборчого штабу кандидата в президенты Россії М.С. Горбачева, радник Президента Горбачёва, Фонду М.С. Горбачева на громадських засадах.
Член Ради директорів Фонду развитку демократії і миру (США).
З 2006 року – член Редакційних колегій щорічника Інституту слов’янознавства РАН “Белоруссия и Украина: история и культура”, журналу Інституту Европи РАН “Современная Европа”.
З 2006 року – головний редактор журналу “Современная Европа” Інституту Європи РАН.
Наукові інтереси: історія Російської революції, історія України і російсько-українських відносин, теорія і практика сучасної соціал-демократії, міжнародні відносини.
З 2008 року – керівник Центру українських досліджень Інституту Європи РАН.

Бесіду вів Олександр Петькун,
головний редактор журналу «Українське життя» (м. Москва).