Базилевський проти Чепурного. Не пропустіть!

Кілька місяців тривала дискусія між редактором "Сіверщини" Василем Чепурним і поетом-лауреатом Шевченківської премії Володимиром Базилевським у "Літературній Україні". Хоча через позицію залежної від останнього диспутанта редакції газети дискусія і була усіченою -- Чепурному слово давалося в обріз і в підріз, а Базилевському, яко "неокласику" на всю ширину шпальт -- дискусія виявила хворобливу москвоцентричність українських радянських письменників.
Публікації В.Чепурного, що спричинили дискусію -- в росділі "Статті" ("Читацький щоденник провінціала"). В номері "Сіверщини", який, мабуть, ще можна знайти в кіосках, -- продовження дискусії у вигляді статті В.Чепурного "Бродський у підсвідомості".

Тут подаємо лише уривки з неї.

Як часто повторює сам Володимир Базилевський, його зараховують до євреїв. Раз повторює – значить, йому це муляє. Мені байдуже, до якої нації з походження належить В. Базилевський – он Софія Русова не мала жодної краплі української крові, а стала соратницею Петлюри і творцем української педагогічної системи. . . Важливо інше: чи є українцем Базилевський за духом свого письма, за відстоюваними ідеалами? А тут виникає питання. . .

Атака Базилевського сталася після публікації «Літературною Україною» мого «Читацького щоденника провінціала». Зокрема, Базилевського зачепило таке: »Російська і українська поезії, як і культури взагалі, мають різні камертони звучання. Російське – «Пора, мой друг, пора! Покоя сердце просит. . . » («мой друг» – салонне) – Пушкін.

Українське – «Час, Господи, на самоту й покору!» – Євген Маланюк».

З аргументів «класика»

«Блюзнір збиткується над умираючим Пушкіним. Посилаючись на Мережковського, засуджує його за те, що поет освідчився у прихильності до царя». До речі, Мережковського я таки не засуджую – то Базилевський отак неоковирно будує свої фрази.
«Чепурний судить поета за те, що той в останні хвилини життя не вигукнув гасла «Геть тирана!» чи чогось схожого. Тоді б він, треба б думати, переконав його, що був співцем свободи. Та чи переконав би? Адже Пушкіна, як унікальне явище культури, для нього не існує. Його мета – обплювати поета. У той же бузиновий спосіб». Прошу мовознавців читати уважно: то не я, а лауреат Шевченківської премії пише так зграбно, адже треба було б відмінювати:» Пушкіна, як унікального явища. . . »

«Вимагати ж від великого поета лінійності, а в стосунках з владою зокрема – безглуздя. Озирнімося бодай на автора «Фауста». Чи не заслуговує він на більший осуд, ніж Пушкін?»

Контраргументи
У мене мова йшла про Пушкіна в порівнянні з Шевченком – наш Тарас не освідчувався у прихильності до царя, а шпетив його на всю губу, замість прислуговування камер-юнкером та членом колегії іноземних справ був засланий в солдатчину без права писати та малювати. Не на фрукти та овочі до теплої Одеси, як Пушкін, а в голі степи Оренбуржя. Відомі факти. Але Базилевський аж піниться, захищаючи Пушкіна від фактів його біографії.

Коли професор Ющук докинув лауреату Шевченківської премії, що не зустрічав у нього публікацій на захист Шевченка, той вибухнув мало не лайкою. Я не полінувався знайти таку статтю – Базилевський захищає Шевченка у доволі оригінальний спосіб: захищаючи . . . Пушкіна! («Про Тараса Григоровича та аматора-пересмішника» у книзі «Лук Одіссеїв»). До речі, на адресу сумновідомого Бузини Базилевський висловлюється набагато стриманіше, ніж на адресу якогось аматора, сиріч мене. Може, через те, що той ближче і може ненароком вирішити дискусію далеко не джентльменським чином?

Цитата без коментарів
«Незалежність від Пушкіна, Лермонтова, Тютчева (усі троє виразники імперської свідомості) – це й незалежність від здорового глузду. Незалежність від Еврипіда, Данте, Гете. А в кінцевому підсумку незалежність і від Шевченка». Володимир Базилевський. «Заговори, щоб я тебе побачив». «Літературна Україна» № 7, 19 лютого.

Нервовий випад Шевченківського лауреата викликав доволі жваву дискусію: з позицій Базилевського виступили два автори –Артеменко і Яровий, відверті сталіністи. Останній договорився до того, яка хороша Росія, бо збудувала у Грозному велику мечеть. Що знищила перед тим цілий народ – не уточнює. З моїх позицій виступили перекладач при місії України в ООН Сергій Ткаченко, професор Іван Ющук з Києва, письменник Валентин Корнієнко з Тернополя, Юрій Суходол з Городні та Олекса Пекур з Чернігова. Їх Базилевський обізвав групою підтримки Чепурного, а перекладача з Нью-Йорка – хамом. Ну, культура з «неокласика» так і пре. . . Невипадково О. Пекур назвав стиль Базилевського стилем дрібних крамарів. Хоча, думаю, ті були все ж стриманіші – до них клієнт би не пішов. А письменнику можна кидатися словами, особливо якщо є членом редколегії «ЛітУкраїни», Шевченківським лауреатом (бідний Тарас Григорович!) та другом кількох секретарів письменницької Спілки.

Далебі, правильно проговорився Базилевський:»Націоналу, який поважає себе і свій етнос, з ним (себто зі мною – В. Ч. ) не по дорозі». Обмовка за Фройдом: націоналу Базилевському зі мною не по дорозі, бо я – українець, йду по українській дорозі, на якій нема місця імперським ідолам! Там, де у Базилевського – захват («поведінка Пушкіна . . . викликає захват»), у мене – огида. Мене обвіває вітер української історії, за яку мені зовсім не соромно, мені гріє душу українська пісня, мені звучать слова Тараса Шевченка: » А на москалів не зважайте: у них своя мова – у нас своя, у них своя література – у нас своя».
Останній абзац редакція «ЛУ» викреслила з моєї відповіді.

Російський поет Дмітрій Штипель помітив – там, де у російського поета в підсвідомості Бродський, в українського – Стус. На жаль, Базилевського це не стосується: у нього в підсвідомості таки Бродський.

Василь ЧЕПУРНИЙ. На фото: Чепурний (перше фото) і Базилевський (друге фото).