Головна › Новини › Захоплення
Дві четвірки
04-Лют-09 1541 5.0 0
Сорок четвертий номер журналу „Літературний Чернігів” намислив виставити йому саме такі оцінки за старою, п’ятибальною системою. Зрештою, те, як Михайло Ткач – засновник і видавець журналу, тче його вже багато років з подиву гідною впертістю, може викликати повагу і читацьку вдячність. На п’ятірку...

А те, що мало які журнальні твори дотягують до п’ятірок – не вина Михайла Ткача: що виросло на картопляному полі чернігівської літератури – те він і бере до журналу. Щоправда, це число присвячене київським літераторам, які мають чернігівське коріння. Та це не міняє попереднього висновку.

Найвиразніше виділяється уривок з віршованого роману Леоніда Горлача „Мамай і молодиця” – смашна мова, замашні, викапенно наші, українські порівняння – „І сад стоїть по вуха в винограді”, „А тут і ложки звідкілясь взялись, між тарілок посіяли крамолу”, „А кварта вже й ламає поперек”... А біс, отой припнутий Мамаєм у Горлачевій поезії біс, нашіптує:” Невже хтось ще читає віршовані романи?”. Тьху на тебе!

Далебі не в кожному столичному журналі знайдеш сьогодні такі переклади з французької, як у Всеволода Ткаченка чи таке дослідження рідного краю, як у Василя Устименка про село Жуклю. Пробує по-своєму прочитати Єва і Адама Надія Петренко у фрагменті з роману, хоча чи не з кожного рядка стирчать вуха сучасності...

Від Михайла Слабошпицького чув про Сергія Ткаченка, який сміє критикувати шевченківського лауреата Рафаїла Турконяка за переклад „Острозької Біблії”, але прочитав самого Сергія Ткаченка і погодився з його аргументами. Зрештою, незнання Святого Письма, небажання жити церковним життям вже не раз зіграло злого жарта з українськими літераторами: згадаймо, що і герой М.Слабошпицького – Тодось Осьмачка, цей „поет із пекла”, вдався такою долею, бо його мати вже не молилася, а лишень коротко промовляла молитву між хлівом і бур’янами. Не молилася і практично вся українська письменницька братія, а сіяла безвір’я та безбожжя. Що Леся, ображена за йорданську простуду, що Франко з Коцюбинським – церква для них була чужою. Щоправда, не була ж вона тоді українською. Але, коли й стала такою, то ще один інтелігент – Михайло Грушевський, гордо вимовляв:” Обійдемося без попів!”. Обійшлися... Тож і дратується нині український інтелігент, коли хтось оцінює Святе Письмо не тільки з точки зору рідної мови, але й з точки зори відповідності мови перекладу тому Письму.

П”єсою „У чеканні пароля” Дмитро Головко повертає із забуття (хоч і згадкою) отамана повстанського війська Чернігівщини Демида Ромашка. Журнал вміщує також поезії Станіслава Шевченка, Олени Мамчич, Анатолія Самойленка, Олександра Забарного, Людмили Ромен, Надії Данилевської, покійної Майї Богуславської у перекладах Миколи Лелюка, прозу Михася Ткача та Миколи Ткача, Віталія Леуса. Серед краєзнавчих матеріалів варто не пропустити напівжартівливе дослідження Івана Корбача „Що за люди березинці?”

Чого я не побачив у журналі очікуваного? Публіцистики. Певно, бояться письменники осмислювати сучасне життя – простіше минуле, встояне. А шкода. Ну, і до опису Аллою Доценко чернігівської церкви архістратига Михаїла треба б додати: храм Московського патріархату збудовано з порушенням проектних вимог, тому і отримав нешанобливе прозвисько:” Мечеть”.

Василь ЧЕПУРНИЙ



Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок



Коментарі (0)
avatar