ПРОКУРОРСЬКЕ РЕЙДЕРСТВО

(ПРО ЛЮДСЬКУ МОРАЛЬ І ПРОКУРОРСЬКЕ ПРАВО)

…Почервонілі від морозу ніжки маленької дівчинки зайшли в шпари.
— Ой, доцю ти моя, так і ноги можна обморозити, — звернулась до маленької Раїси баба Ліза – рідна бабуся сусідської дівчини. — Давай-но я натру їх настоянкою, та не здумай відразу на піч лізти, а то гірше буде… Хіба оце по отакому морозяці в такеннім взутті можна ходити? Он у мене десь зостались старі чоботи, і хоч вони завеликі тобі, та нічого — обмотаєш ганчіркою і тепло буде твоїм ногам.
Коли трохи підросла – пішла Раїса працювати до колгоспу: спочатку виконувала різні сільськогосподарські роботи, потім телят стала доглядати. А опанувавши ремеслом доярки, так і працювала нею двадцять сім років, до останнього – коли ноги перестали слухатись. Вже ось тринадцять років як хворіє. По квартирі ледь пересувається за допомогою спеціально змайстрованих милиць – сусіди віддали. Лікарі поставили діагноз – ревматоїдний поліартрит.
— Ото, — ділиться наболілим Раїса Іванівна, — мабуть, хвороба від того, що на холоді постійно перебувала. І ноги не ходять, і руки повикручувало…

Довгоочікуване житло

Її син Микола проживав в Чернігові один у своїй однокімнатній квартирі. До того, як він її отримав, частина будинку була гуртожитком. А тому, коли вирішили переобладнати приміщення на «нормальні» квартири, треба було самим мешканцям довести до ладу отримане житло, бо квартири на час вселення були непридатні для проживання. Тобто для того, щоб стати повноцінним власником помешкань, довелося вкласти значні кошти і відпрацьовувати певну кількість годин безкоштовно. Мати хлопця —Раїса Іванівна — віддавала майже усю пенсію, аби її син зміг оздобити стіни, стелю, придбати сантехніку, ванну, необхідне приладдя для кухні.
А сама Раїса Іванівна мешкала на той час у старенькій, ледь придатній для проживання хатинці, в селі Пилипча Ріпкинського району. І коли вона вже зовсім без сторонньої допомоги не могла пересуватись, син запропонував їй, а це було наприкінці минулого року, переїхати до нього. Та зареєструватись в Чернігові вчасно якось не змогла – тепер не розуміє, чому так сталося. Ще й син не встиг приватизувати своє помешкання. Але трапилося так, що у вересні цього року Микола раптово захворів і каретою швидкої допомоги був відправлений у лікарню села Халявин, де за десять днів і помер. У матері від того загострилась ще більше хвороба, і тому потрапила вона до обласної лікарняні.

Куди поспішає прокуратура?

Обласна прокуратура, як і належить, оперативно зайнялась ретельною перевіркою смерті пацієнта Халявинської лікарні. Що вона там встановила – знають лишень дві інституції : прокурорська і лікарняна. Але вже за кілька днів після смерті Миколи Кузьменка до комунального підприємства «Деснянське» Чернігівської міської ради полетів лист з прокуратури за підписом заступника прокурора області, старшого радника юстиції О.Яся, в якому зазначалося, що «відповідно до рішення виконавчого комітету Чернігівської міської ради від 20.10.2008 року зазначене житлове приміщення виділено прокуратурі області в якості службового житла для проживання старшого прокурора відділу представництва інтересів громадян (виділено редакцією) та держави в судах прокуратури області Д. (прізвище не вказуємо – редакція) з сім’єю. Враховуючи вищевикладене, прошу терміново (виділено заступником прокурора) організувати вивезення із зазначеного помешкання на зберігання речей померлого Кузьменка М.І. Одночасно направляю копії матеріалів перевірки щодо фактичного постійного місця проживання родичів Кузьменка М.І.»

На перший погляд, прокурорські працівники діяли «логічно» — якщо вони швидко тут не спрацюють, житло дістанеться іншим. Може, досвід щодо цього певний існує? Але ж. Чому через таку поспішність прокуратура, яка сама повинна захищати інтереси громадян, порушує існуючі норми законів? ЇЇ аргументи щодо «самовільного» вселення у «спірну» квартиру матері померлого сина та його рідної сестри, яка мешкає у родичів в селищі Ріпки, не можуть бути підставою для таких дій.
… Того дня, коли Раїса Іванівна знаходилась у лікарні, а її доньки Надії, яка приїжджає з Ріпок до матері, не було вдома, до помешкання увірвалося кілька людей – залізним ломиком було від’єднано двері від дверної коробки. Коли прийшла Надія, то побачила кількох осіб: представників з ЖЕКу, міліціонерів у формі та працівника з прокуратури. Вони почали дії, через які самій Надії стало аж зле. У хвилюванні вона не знала, що робити: клавіатура мобільного телефону ніяк не піддавалась – пальці не змогли попасти на потрібні клавіші. А тим часом непрохані «гості» почали розбирати ліжко немічної пенсіонерки, вдови інваліда-чорнобильця. Надія зрозуміла, що ці люди не жартують – вони приїхали сюди, аби винести усі речі, і пред’явили їй ордер на вселення до цієї квартири іншого мешканця – працівника прокуратури Д. І лише завдяки знайомому, до якого все ж таки встигла додзвонитись, брутальні дії були тимчасово припинені.

Корисливе бажання сильніше за закони?

Прокуратура, мабуть, забула, що для позбавлення громадянина житла (виселення з квартири в даному випадку) потрібне рішення суду. Така норма закладена у статті 47 Конституції України. Конкретизовано цей припис у відповідній статті Житлового кодексу України – виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Але прокуратура, напевно, скористалась «старою» правовою нормою, яка вигідна лише їй, а саме: «Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення…» Але ж прокуратура не могла не знати, що у померлого є близькі родичі, які входять до кола першої черги (мати і рідна сестра), і питання має вирішуватись згідно з приписами спадкового права. Та й чомусь «викидали» забули про опис майна (принаймні, пані Надія – сестра померлого Миколи Кузьменка такого документа побачити не змогла). На що розраховували прокурорські працівники? Скоріше за все, на швидку тактику з непередбачених дій, на які ніхто не очікував – краще діяти зненацька, ніж планово, зволікаючи не на свою користь.
— І як цей прокурор, після всього цього, може представляти в судах інтереси держави та громадян, якщо він влаштовує такий самосуд? – запитує у мене Раїса Іванівна.
Те, що Раїса Кузьменко проживала у синовій квартирі з минулого року, підтверджують і сусіди, і деякі працівники ЖРЕДу.
То хто ж захистить стареньку жінку? Одна надія поки що у неї – на справедливе рішення суду. Але переживає: чи не з’явиться на дверях замок, який вже було вивішено? Чи, може, знову доведеться читати щось подібне до того, що вже було: «За вашим зверненням стосовно опломбування кв. 37 по проспекту… ЖРЕД-7 повідомляє, що дана квартира буде відкрита тільки після судового засідання, якщо його рішення буде на Вашу користь».
А вона, як не дивно, у справедливість суду щиро вірить…
Сергій КОРДИК