Про котів та людей
$
На запрошення Ігоря Павлюченка, директора ТОВ «Дім Миколи» та Андрія Міщенка – представника ВО «Свобода» в Чернігівській області, Прилуки через тридцять років після першого візиту відвідав народний артист України, лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка Богдан Бенюк.
Як Бенюк кошенят з горілкою роздавав
Перша зустріч відбулась в арт-кафе «За двома зайцями», вона присвячена уродженцю Прилук Миколі Яковченку, який, зокрема, грав роль Прокопа Сірка, тата Проні Прокопівни. За столом, заставленим чаєм та кавою, чекають на метра місцеві журналісти, творча інтелігенція та актори-початківці. О 14.00 до зали заходить він, Ігор Павлюченко та Андрій Міщенко. Богдан, одягнутий в коричневий картатий піджак, сідає за стіл, починає розмову з розповіді про себе:
— Нині я очолюю театральну компанію «Бенюк і Хостікоєв». Я не киянин, а родом із Карпат, місць неймовірної краси. Там біля Яремчи лежить гуцульське селище Битків. Зараз живу в селі під Києвом. Маю трьох дітей – найстарша донька закінчила університет, а наймолодший син вчиться в 5-му класі. Маю вже двох онуків — Северина та Орисю, 2-х собак, троє кішок. Одного разу кішки навели мені 15 кошенят, тож я з ними вчинив так – в додаток до кошеняти давав три пляшки горілки, розібрали всіх. Працюю в театрі ім.І.Франка. Нещодавно отримав Шевченківську премію за виставу «Про мишей і людей».
— Чи збільшилася ваша популярність після отримання Шевченківської премії? - питає одна із журналісток.
— Один мій товариш, Василь Мазур, після нагородження мене Шевченківською премією сказав: «Тепер тобі гарно, є що на подушку, коли помреш, класти». Я йому кажу: «Тю, дурний! Взагалі оці всі премії треба давати молодим, бо на старість вони зовсім непотрібні».
— Як на сцені ви перевтілюєтеся? Чого це Вам коштує? — спитала літня жіночка і від поваги до акторського таланту Богдана Михайловича встала. Бенюк у відповідь піднявся теж.
— На другому курсі театрального університету ми читали книжку Станіславського, і я абсолютно нічого не розумів. Але, дякуючи Богу, з часом нібито почав розуміти. Головне -- любити свою роботу, мати уміння отримувати від неї насолоду — чи знімаюсь у кіно, чи веду якусь вечірку, чи озвучую фільм чи мультик.
«Молитва — моє єство»
— Чи часто Ви здійснювали несподівані вчинки? — поцікавилася кореспондентка.
— В молодості частенько виникали різні речі, про які пізніш, років у 40, виникала думка – і навіщо це чинив? Але я вважаю, що біля кожної людини є янгол-охоронець, який подає знаки. Це називається інтуїцією, вона мене часто рятувала. Колись у дитинстві мама ввечері ставила мене на коліна і я читав «Отче наш», якщо я не хотів — діставав запотиличника. Тепер молитва стала моїм єством, будь-яку справу починаю з неї. Перед виставою, стоячи за кулісами, обов’язково молюся. Коли було мені півтора роки, помер тато, і мама виховувала мене та ще двох старших братів сама. Вона була прибиральницею, і щоб підняти нас, брала додаткову роботу. В дитинстві я не любив копати город, але мусив. Тож я не любив осінь і весну, бо це був час садити та викопувати картоплю. Одного разу на гастролях, я вийшовши з театру, побачив гніздо ластівки, мала пташка літала біля гнізда. Я й подумав, це теж мама, дощ не дощ, а за малими пташенятами треба доглядати.
— Окрім акторської роботи Ви займаєтеся політикою..., -- пролунало запитання із залу.
— Так, дійсно, я член політради ВО «Свобода». У 1979 році, коли я тільки переїхав до Києва, КДБ завело на мене справу. Я тоді нічого не робив – просто говорив українською мовою. Зараз я розумію, що ми повинні відстоювати не тільки територіальне, але й мовне середовище. Тільки за кордоном ти розумієш, що ти, о Боже, в цілому світі нікому не потрібен! Ти потрібен тільки тут, на цій землі. З дивом вислуховую нині, наприклад, питання про двомовність. Взагалі українці — дивний народ, он в як анекдоті. Один українець викопав скарб. Його питають: «Що ти з ним зробив?» Той і каже: «Взяв собі згідно закону 25%». «А з рештою?» «Закопав у землю».
По закінченні прес-конференції Богдан Михайлович у Прилуцькому будинку культури провів майстер-клас для членів дитячих аматорських театрів. А ввечері вдячні прилучани вже бачили «метра» на сцені.
Приїзд Богдана Бенюка сколихнув громадськість Прилук. Його приїзд зібрав аншлаг, в залі зібралося близько 800 шанувальників його творчості.
Про любов до матері і міцні родинні стосунки, акторські байки та гумористичні курйози з життя розповідав Бенюк на сцені. Під час зустрічі актор театру ім.І.Франка неодноразово згадував про свого колегу, уродженця Прилук – Миколу Яковченка.
Пан Богдан радо сприйняв гостинність прилучан і пообіцяв невдовзі відвідати їх з виставою «Бравий солдат Швейк» театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв».
Акторські байки від Богдана Бенюка
Як Бенюк з Кучмою на одному горщику сидів
Одного разу я був ведучим на святі – дні народження тоді голови Верховної Ради Івана Плюща. Це був ювілей – 60 років, а трапилося це 11 вересня 2001 року – в Америці теракти, літаки врізалися у Всесвітній торговий центр, увечері фінал Ліги чемпіонів, тож всі депутати на обліку – хто прийшов, хто не прийшов. Мене попередили, що має прийти й привітати Президент України Леонід Кучма. Знаком для цього мало стати те, що вся охорона підіймається. І от підіймається Леонід Кравчук, хвилин 5 так гарно розповідає, і про те, як вони спільно працювали, і про Україну, я аж заслухався. І тільки він закінчує, бачу — охорона напружується, і до залу заходить Леонід Кучма. Я — до мікрофона:
— А зараз до нас завітав найпочесніший гість, Президент України Леонід..., — і з ляком відчуваю, що я забув не тільки його по-батькові, а й навіть прізвище. Фраза повисла. Я за куліси і до колеги: «Не сприйми мене за дурника, а як прізвище Президента?» Той на мене так подивився і каже: «Кучма». Я на сцену, а він уже Плюща якоюсь великою іконою обдаровує. Пізно було говорити.
Пізніше, коли вже всі пили горілку, Іван Степанович до мене підходить і каже:
— Молодець, Богдан, ти так Даниловича представив, ніби з ним у дитинстві на одному горщику в дитячому садочку сидів.
Як Бенюк мило вкрав
Одна з перших моїх ролей у кіно — це роль у фільмі «Ати-бати, йшли солдати», де я грав роль солдатика, що вкрав мило для того, щоб надіслати його голодній мамі у тил.
І от показують цей фільм у селі. На плакаті великими літерами напис – у головній ролі Богдан Бенюк, хоч роль там у мене була маленька. От фільм доходить до тої сцени, де мій герой плаче і розповідає командиру, що мило він украв для мами, що помирає від голоду у тилу. А мама моя сидить в залі і на весь зал:
— Синочку, та що ж ти таке кажеш! Та здорова твоя мама, та не голодна я! Та навіщо ти мило те крав!
Ось що значить сила акторської майстерності, навіть мама повірили.
Геморою не буде
На початку 90-х відвідав я Канаду, летів туди літаком з Москви, бо з Києва рейсів не було. На той час я вів телепередачу «Дитяча казка», що була досить популярна, тож, йдучи по аеропорту, повсякчас мав вітатися з українцями, які впізнавали мене. Митникам це видалося підозрілим, і вони мене перед посадкою в літак обшукали повністю, певно, запідозривши, що на Україні тільки бандити популярні. В один з перших днів мого візиту до Канади у мене відбулася цікава розмова з канадським українцем.
— Я офірував на розвиток української економіки 10 долярів! Прошу вас відзвітуватися! — почав він до мене досіпуватися.
— Так продавайте тут усе і поїхали додому, створите бізнес, будемо економіку розбудовувати, – йому у відповідь.
— Я не можу, у вас туалетів у будинку немає, вони всі на вулиці! — почав відгрібатися від мене той.
— А батько ваш куди ходив, а бабуня? І геморою заодно не буде! – відсік йому.
З тих пір він зі мною не розмовляв.
Олександр ЯСЕНЧУК.
На запрошення Ігоря Павлюченка, директора ТОВ «Дім Миколи» та Андрія Міщенка – представника ВО «Свобода» в Чернігівській області, Прилуки через тридцять років після першого візиту відвідав народний артист України, лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка Богдан Бенюк. Як Бенюк кошенят з горілкою роздавав
Перша зустріч відбулась в арт-кафе «За двома зайцями», вона присвячена уродженцю Прилук Миколі Яковченку, який, зокрема, грав роль Прокопа Сірка, тата Проні Прокопівни. За столом, заставленим чаєм та кавою, чекають на метра місцеві журналісти, творча інтелігенція та актори-початківці. О 14.00 до зали заходить він, Ігор Павлюченко та Андрій Міщенко. Богдан, одягнутий в коричневий картатий піджак, сідає за стіл, починає розмову з розповіді про себе:
— Нині я очолюю театральну компанію «Бенюк і Хостікоєв». Я не киянин, а родом із Карпат, місць неймовірної краси. Там біля Яремчи лежить гуцульське селище Битків. Зараз живу в селі під Києвом. Маю трьох дітей – найстарша донька закінчила університет, а наймолодший син вчиться в 5-му класі. Маю вже двох онуків — Северина та Орисю, 2-х собак, троє кішок. Одного разу кішки навели мені 15 кошенят, тож я з ними вчинив так – в додаток до кошеняти давав три пляшки горілки, розібрали всіх. Працюю в театрі ім.І.Франка. Нещодавно отримав Шевченківську премію за виставу «Про мишей і людей».
— Чи збільшилася ваша популярність після отримання Шевченківської премії? - питає одна із журналісток.
— Один мій товариш, Василь Мазур, після нагородження мене Шевченківською премією сказав: «Тепер тобі гарно, є що на подушку, коли помреш, класти». Я йому кажу: «Тю, дурний! Взагалі оці всі премії треба давати молодим, бо на старість вони зовсім непотрібні».
— Як на сцені ви перевтілюєтеся? Чого це Вам коштує? — спитала літня жіночка і від поваги до акторського таланту Богдана Михайловича встала. Бенюк у відповідь піднявся теж.
— На другому курсі театрального університету ми читали книжку Станіславського, і я абсолютно нічого не розумів. Але, дякуючи Богу, з часом нібито почав розуміти. Головне -- любити свою роботу, мати уміння отримувати від неї насолоду — чи знімаюсь у кіно, чи веду якусь вечірку, чи озвучую фільм чи мультик.
«Молитва — моє єство»
— Чи часто Ви здійснювали несподівані вчинки? — поцікавилася кореспондентка.
— В молодості частенько виникали різні речі, про які пізніш, років у 40, виникала думка – і навіщо це чинив? Але я вважаю, що біля кожної людини є янгол-охоронець, який подає знаки. Це називається інтуїцією, вона мене часто рятувала. Колись у дитинстві мама ввечері ставила мене на коліна і я читав «Отче наш», якщо я не хотів — діставав запотиличника. Тепер молитва стала моїм єством, будь-яку справу починаю з неї. Перед виставою, стоячи за кулісами, обов’язково молюся. Коли було мені півтора роки, помер тато, і мама виховувала мене та ще двох старших братів сама. Вона була прибиральницею, і щоб підняти нас, брала додаткову роботу. В дитинстві я не любив копати город, але мусив. Тож я не любив осінь і весну, бо це був час садити та викопувати картоплю. Одного разу на гастролях, я вийшовши з театру, побачив гніздо ластівки, мала пташка літала біля гнізда. Я й подумав, це теж мама, дощ не дощ, а за малими пташенятами треба доглядати.
— Окрім акторської роботи Ви займаєтеся політикою..., -- пролунало запитання із залу.
— Так, дійсно, я член політради ВО «Свобода». У 1979 році, коли я тільки переїхав до Києва, КДБ завело на мене справу. Я тоді нічого не робив – просто говорив українською мовою. Зараз я розумію, що ми повинні відстоювати не тільки територіальне, але й мовне середовище. Тільки за кордоном ти розумієш, що ти, о Боже, в цілому світі нікому не потрібен! Ти потрібен тільки тут, на цій землі. З дивом вислуховую нині, наприклад, питання про двомовність. Взагалі українці — дивний народ, он в як анекдоті. Один українець викопав скарб. Його питають: «Що ти з ним зробив?» Той і каже: «Взяв собі згідно закону 25%». «А з рештою?» «Закопав у землю».
По закінченні прес-конференції Богдан Михайлович у Прилуцькому будинку культури провів майстер-клас для членів дитячих аматорських театрів. А ввечері вдячні прилучани вже бачили «метра» на сцені.
Приїзд Богдана Бенюка сколихнув громадськість Прилук. Його приїзд зібрав аншлаг, в залі зібралося близько 800 шанувальників його творчості.
Про любов до матері і міцні родинні стосунки, акторські байки та гумористичні курйози з життя розповідав Бенюк на сцені. Під час зустрічі актор театру ім.І.Франка неодноразово згадував про свого колегу, уродженця Прилук – Миколу Яковченка.
Пан Богдан радо сприйняв гостинність прилучан і пообіцяв невдовзі відвідати їх з виставою «Бравий солдат Швейк» театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв».
Акторські байки від Богдана Бенюка
Як Бенюк з Кучмою на одному горщику сидів
Одного разу я був ведучим на святі – дні народження тоді голови Верховної Ради Івана Плюща. Це був ювілей – 60 років, а трапилося це 11 вересня 2001 року – в Америці теракти, літаки врізалися у Всесвітній торговий центр, увечері фінал Ліги чемпіонів, тож всі депутати на обліку – хто прийшов, хто не прийшов. Мене попередили, що має прийти й привітати Президент України Леонід Кучма. Знаком для цього мало стати те, що вся охорона підіймається. І от підіймається Леонід Кравчук, хвилин 5 так гарно розповідає, і про те, як вони спільно працювали, і про Україну, я аж заслухався. І тільки він закінчує, бачу — охорона напружується, і до залу заходить Леонід Кучма. Я — до мікрофона:
— А зараз до нас завітав найпочесніший гість, Президент України Леонід..., — і з ляком відчуваю, що я забув не тільки його по-батькові, а й навіть прізвище. Фраза повисла. Я за куліси і до колеги: «Не сприйми мене за дурника, а як прізвище Президента?» Той на мене так подивився і каже: «Кучма». Я на сцену, а він уже Плюща якоюсь великою іконою обдаровує. Пізно було говорити.
Пізніше, коли вже всі пили горілку, Іван Степанович до мене підходить і каже:
— Молодець, Богдан, ти так Даниловича представив, ніби з ним у дитинстві на одному горщику в дитячому садочку сидів.
Як Бенюк мило вкрав
Одна з перших моїх ролей у кіно — це роль у фільмі «Ати-бати, йшли солдати», де я грав роль солдатика, що вкрав мило для того, щоб надіслати його голодній мамі у тил.
І от показують цей фільм у селі. На плакаті великими літерами напис – у головній ролі Богдан Бенюк, хоч роль там у мене була маленька. От фільм доходить до тої сцени, де мій герой плаче і розповідає командиру, що мило він украв для мами, що помирає від голоду у тилу. А мама моя сидить в залі і на весь зал:
— Синочку, та що ж ти таке кажеш! Та здорова твоя мама, та не голодна я! Та навіщо ти мило те крав!
Ось що значить сила акторської майстерності, навіть мама повірили.
Геморою не буде
На початку 90-х відвідав я Канаду, летів туди літаком з Москви, бо з Києва рейсів не було. На той час я вів телепередачу «Дитяча казка», що була досить популярна, тож, йдучи по аеропорту, повсякчас мав вітатися з українцями, які впізнавали мене. Митникам це видалося підозрілим, і вони мене перед посадкою в літак обшукали повністю, певно, запідозривши, що на Україні тільки бандити популярні. В один з перших днів мого візиту до Канади у мене відбулася цікава розмова з канадським українцем.
— Я офірував на розвиток української економіки 10 долярів! Прошу вас відзвітуватися! — почав він до мене досіпуватися.
— Так продавайте тут усе і поїхали додому, створите бізнес, будемо економіку розбудовувати, – йому у відповідь.
— Я не можу, у вас туалетів у будинку немає, вони всі на вулиці! — почав відгрібатися від мене той.
— А батько ваш куди ходив, а бабуня? І геморою заодно не буде! – відсік йому.
З тих пір він зі мною не розмовляв.
Олександр ЯСЕНЧУК.
| Коментарі (0) |