Неграмотна нація?

З нагоди 9 листопада – Дня української мови і писемності – ми поспілкувалися з відомим мовознавцем, кандидатом філологічних наук, депутатом Львівської обласної ради від ВО «Свобода» Іриною Фаріон.
Про те, звідки походить суржик, чи існують мовні «гріхи» і чи треба боятися говорити… 9 листопада, як нам розповіла Ірина Фаріон, - за церковним календарем день Нестора. Нестор у перекладі з грецької – «той, що повернувся на батьківщину» або „людина, що згадує”…

• Пані Ірино, нашу розмову хочу розпочати з дещо риторичного запитання. Чи грамотна українська нація?
•
Справді риторичне запитання. Василь Стус казав, що письмо з помилками – це так, як невмиті руки і нечищені зуби. Це, певною мірою, стосується значної частини нашого суспільства. І зовсім не тому, що воно таке недолуге, а передусім тому, що теперішня система освіти злочинно мало надає уваги питанням грамотности у всіх смислах цього слова й абсолютно не культивує поняття щоденної праці людини над собою. Аби в нації були „вмиті руки і почищені зуби” – треба ще й плекати, даруйте тавтологію, культ культури. Культура у перекладі з грецької мови означає «догляд». Хто і де у належному обсягові прищеплює цю культури, якщо саме впродовж останніх років по-дикунському скорочують обсяги гуманітарних дисциплін, і зокрема української мови у вишах, вмотивовуючи це черговим мітом глобалізації болонським процесом, який нам так потрібен, як рибі парасолька… Сліпці ведуть сліпців!!! Криза еліти не так у політиці, як серед посткомуністичної, а тепер комсомольської освітянсько-наукової верхівки. Саме вони передусім, а не світлі юні студенти потребують курсів лікбезу з української мови. Ба більше. За окремими винятками, ця керівна вертикаль вишів через обмеженість і примітивність свого постколоніяльного мислення і не здогадується про існування вкрай необхідної дисципліни „Культури мовлення”. Вони закриті до цього, як двері до світла. Натомість світ відкритий до того, в кого відкрита голова.
• Так, майже усі ми пишемо і мовимо з помилками…
• Ідеться не тільки про те, що люди не вміють написати, наприклад, будь ласка без риски і слова піца з одним ц. Мова ж бо про пофігістсько-нігілістичне ставлення до норми як такої – а отже, про байдужість до свого внутрішнього світу, ядром якого і є мова. Не засобом комунікації, як учили Лєнін, Сталін і ціла купа їхніх теперішніх наукових і попсових апологетів. Брудна мова – це брудне мислення. Брудне мислення – це брудне суспільство. Найбільше запитуваний фах сьогодні – це фах асенізатора мовного простору. Але у нас, о горе, всі вчаться на юриста та економіста. Звідси економічний колапс і правовий нігілізм. Звідси суспільство обернених чи перевернутих цінностей і кривих дзеркал. Якщо ти перебуваєш у брудному мовному просторі – автоматично забруднюєшся сам. За визначенням М. Гайдеґера, мова – це оселя, де живе народ. Наш народ живе в катастрофічно розбомбованій і водночас захаращеній непотребом оселі. Щоб допровадити її до ладу – треба прищепити нації поняття найвищого пріоритету – культури. Це, до речі, за Т. Масариком, і є національною ідеєю. І нічого не треба мудрувати, а просто мати свій чистий дім і ніяку чужинецьку свиню до нього не пускати.
• Чи може це зробити теперішня держава?
• Теперішня держава абсолютно не зорієнтована на духовні, моральні та інтелектуальні цінності. Ця держава, навпаки, через міністерство освіти, через міністерство юстиції, міністерство закордонних справ тощо (маю з ними печальний досвід депутатського спілкування) послідовно вбиває в людині відчуття вертикальної системи цінностей. До очільників названих інституцій я робила запити з приводу мовної проблематики. Знаємо, що спершу міністр освіти Ніколаєнко, а тепер Вакарчук дозволив на так званий перехідний період тестуватися мовами національних меншин. Від міністерського чиновника Лікарчука я отримала відповідь, що 10 стаття Конституції України у другій частині гарантує розвиток російській мові, що і забезпечує можливість тестуватися до вишів цією мовою. Раби, та й годі!!! Наступний факт. Українці отримують закордонні паспорти з абсолютно спотвореними прізвищами, особливо в переданні літери ґ. Оскільки російська фонемо-графічна система не має фонеми і букви г, а лише х або ґ, то наш Гнатишин стає Ґнатишин, наш Тягнибок стає Тяґ-нибоком. Коли я звернулася з запитом до міністра юстиції, вимагаючи вплинути на те, аби українці отримувати адекватні відповідники через латинську транслітерацію своїх прізвищ, то мені надіслали відписку, що теперішній Кабмін покликається на допотопну постанову уряду Марчука від 1996 (!!!) року. Тобто всі ці державні посадовці на запити мовного характеру дають несусвітньо дурні відписки, що свідчать не лише про їхню абсолютну дистанційованість від української мови, але й про повну відсутність державницького і, де там, націєцентричного мислення. І нарешті останнє моє звернення до міністерства закордонних справ. Стосується воно того, що наші люди, виїжджаючи за кордон, зокрема в Чехію, заповнюють анкети, написані чеською і поряд російською мовами. Якийсь клєрк на прізвище Бороденков, заступник директора департаменту консульської служби, відповів мені, що це не є порушенням Конституції України… Бо „дипломатичне представництво Чехії у Львові не є органом державної влади України, тому має право у візових анкетах, крім чеської, використовувати іншу мову, спілкування якою зрозуміле переважній більшості населення України». Ще й дописує «Просимо врахувати». Але я, вільна українка і мільйони таких, як я, зовсім, на щастя, не входять до цієї хибно обрахованої «переважної більшості населення України». Бо не є „населенням”, а представниками титульної нації, що вже давно не розуміють російської мови. Бо не мають на це ні потреби, ні бажання. Бо не хочуть, аби наша держава, як нещодавно Грузія, була окупована московською агресією, хамством і дикунством. Найвищі державні посади в цій країні посідають люди з типовим колоніяльним мисленням. Це „раби, подножки, грязь Москви”, загублені у світі Свободи. Людина народилася, щоб бути вільною і гідною Божої допомоги. Людина, як дерево, тягнеться до сонця. До чого тягнуться ці плазуни?
• Мій дід, директор сільської школи, казав мені, що велика біда, коли українець пересипає свою мову словами з чужої мови. Казав, що треба говорити або російською, або українською. І чому з українцями сталася така біда, що вони сьогодні часто спілкуються суржиком. Два слова українською – слово російською. Часом аж вухо пече…
• Почну з аксіоми: якщо Ти живеш в Україні – то зобов’язаний говорити українською мовою. А ні – кордони відкриті, пакуй валізи. Ми надто багато говоримо про права і мало про обов’язки. І що найгірше – зовсім не караємо за невиконання обов’язків. Тепер про суржик. Суржик – суміш зерна пшениці й жита, жита і ячменю, ячменю і вівса тощо – себто мішанка. Переносно – це нечиста мова. Говорити суржиком – все одно що одягнути розкішну сукню, вкриту плямами. Поширений суржик в сучасному мовленні – наслідок теорії двомовности, впроваджуваної впродовж совєтської доби. Слабка людина, розчавлена зовнішнім середовищем, не здатна у своєму мисленні виробити бар’єр між своїм і чужим. Мова для неї не становить жодної цінности – і вона, як казав свого часу Донцов, в одному горщику варить бульбу. капусту, гнилу підошву і мертвого кота. І виходить нестравна їжа, як і нестравна, себто отруйна мова.
• А як Ви реагуєте, коли чуєте таке брудне мовлення в маршрутці чи на вулиці? Чи робите зауваження, чи, може, намагаєтеся подумати в цю мить про щось приємне?
• Чесно кажучи, якщо реагувати на кожну помилку, – то помилковим стане все життя. Я реагую на помилки тільки тих людей, які мені дуже близькі і рідні. Тих людей. якими я переймаюся. Якщо чую помилки у маршрутці чи деінде – абстрагуюся. Нехай глупота кожного буде на поверхні. Натомість я написала працю «Мовна норма: Знищення. Пошук. Віднова», яку згодом може придбати кожен, хто дбає про культуру власного мовлення і духовне обличчя своєї країни. Ця книжка, до речі, наслідок мого перебування на сесіях, колегіях тощо Львівської обласної ради та адміністрації. Я простежила процес убивства української мовної норми упродовж ХХ століття. До речі, перший політик, що звернув увагу на явище суржику і виступив з його розлогою критикою був міністр освіти М. Скрипник. Закономірно, що він застрелився 7 липня 1933 року, усвідомлюючи, що його романтичний комунізм жодною мірою не може поєднатися з українською ідеєю. Саме той чоловік говорив про те, яке це згубне явище, коли людина не здатна творити природної інстинктивної опозиції, що називається «ми» і «вони». Ми – це одна спільнота. Вони – інша. Я тій спільноті, що «вони», тисну руку. Але я не буду перетікати до них. Не треба розвалювати стіну і жити поряд з сусідом. У кожного свій дім.
На сесіях Львівської обласної ради проводжу десятихвилинки культури мовлення. Вони не минають марно. Зауважую за депутатами, як вони, часом роблячи помилку, відразу її виправляють. На кожній сесії до мене підходять окремі депутати з різних фракцій і запитують про мовні проблеми. Ми перші в Україні на рівні обласної ради почали творити культ красивої і правильної мови. Зі своїм проєктом ВО „Свобода” увійшла в маршрутки, в трамваї і тролейбуси. Нещодавно моя колежанка відвідала лікаря-стоматолога, і він розповів їй, що періодично залишає вдома свою машину і їздить маршрутками, щоб прочитати наші наліпки з культури мовлення «Говорімо правильно і красиво». А скільки було таких людей, які дякували мені за слово «решта» замість недолугого „здача”. Бо, дійсно, в маршрутці давати здачу – то небезпечно. Здачу, хто заслужив, варто давати по писку. Тобто, ми вже маємо той дуже якісний зріз суспільства, що пильнує за своєю мовою, як за самим життям. Думаю, він врешті-решт стане кількістю.
Якщо я знаю, що можу зробити помилку, чи маю я боятися говорити?
• Звісно, ні. Помилки не такий вже і гріх. Гріх – не хотіти вчитися і вичавлювати з себе бруд. Згадаймо Шевченка. Шевченко у двох рядках свого дуже відомого тексту зробив одну граматичну помилку, а другу концептуальну. Граматична полягає в тому, що Шевченко каже: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь» замість «І чужого научайтесь, і свого не цурайтесь». Хоч насправді Тарас Григорович мав би сказати: «І свого не цурайтесь, і чужого научайтесь». Проваджу до того, що вивчення мови і пізнання своєї культури закінчується тоді, коли людину несуть на цвинтар. До кінця мову вивчити неможливо. За своєю природою вона трансцендентна – її неможливо загнати в математичні формули, пояснити логічними граматичними законами. Тому у нас купа винятків. Вивчення мови – це заглиблення в себе. А заглиблюватися в себе хочуть глибокі люди. Плиткий не має у що заглиблюватися – бо вдариться головою у дно. Ми апелюємо до глибоких людей. У глибокої людини дна не видно. Не помиляється той, хто не говорить. Я собі за знання української мови поставила б три з мінусом за п’ятибальною шкалою. Бо кожного разу наштовхуюся на щось таке, чого я не знаю. Горизонти наших знань, казав Гадамер, кожного дня віддаляються. Щоби бути красивим мовцем – треба мовою жити. Кого Мова полюбить, того вона зробить могутнім.

Питання ставила газета "Сіверщина"