Сільські дороги життя

«Оце так забрели! І чого б не поїхати через Вертіївку? — дивувалися місцеві жителі села Переходівка, коли, доїхавши до роздоріжжя, ми запитували у них про те, як доїхати до потрібного нам населеного пункту. – Але ж назад повертатися вам вже, мабуть, не слід, бо далеко, цілу годину ще витратите. Краще теперечки вам буде добратися ось тією лісовою дорогою…»
Але ми й тут показали свій характер і рушили в протилежному напрямку. У нагоді стала дорожня карта. Як ми помилково думали, тут хоч трохи більша відстань, але начебто з твердим покриттям, тож не стали ризикувати їхати через болото і ліси.
Та коли вже від’їхали далеченько і натрапили спочатку на степову, а потім на іншу лісову й болотяну дорогу, то зрозуміли: пригоди попереду.
Відразу за Переходівкою нас зустріло у кілька десятків гектарів поле почорнілого соняшнику. Зупинились. Нарізали для експерименту (думали, хоч яка-небудь охорона нагряне, та куди там) кілька голівок цього смачного і корисного насіння. Їдемо далі по купинах і наповнених водою ямках. Ліворуч від нас — густий змішаний ліс. «Отут би зупинитись та грибів назбирати», — кажу своєму колезі, але вже запізнюємось. А праворуч – величезне болото. По ньому й далі по степу — величезні металеві стовпи – вишки. Це електричні опори, які тягнуться між населеними пунктами аж ген куди. Прикинули (скільки видно було): цих залізних споруд десь понад п’ятдесят. Але чому вони всі без дротів? Це нас, звичайно, зацікавило. Як нам розповіли потім чоловіки, що відпочивали на лавочці у центрі села Стодоли, ці гіганти встановлювалися ще за Радянського Союзу і лінії повинні були з’єднати відстань Чорнобиль – Курськ. Але вишки встановили, а проводів натягнути не встигли…
На зовсім вузенькій дорозі, яка потопає в низовині, вгледіли на зігнутому до дороги дереві дивну табличку-прохання «Бидло! Не мусорь». І для кого вона тут прибита? Вийшли з авто, щоб сфотографувати. Та тільки клацнули фотоапаратом, як з чагарникового болота почувся здичавілий гавкіт собак.
«Та ви тут не одні такі, що заблукали, а отже, й завітали до нашого села, — співчували селяни з Кукшина, куди ми прибули після Стодолів. – Он бачите, й табличку ми вже вказівну повісили самі, щоб напрямок було видно до Чернігова, а то, буває, вночі проїжджі будять людей у домівках, бо питають дорогу.

Недорожня проблема доріг

Повертаючи з автотраси Київ — Москва у напрямку до Хотинівки, одразу зменшуєш швидкість автомобіля через величезні ями.
— Питання не в тому, що ми такі безсилі, не зможемо прокласти нової дороги від московської траси до села, — каже при зустрічі голова закритого акціонерного товариства «Воздвиженське» Сергій Голодний. — У нас, якщо й з’являються фінанси, то ми вимушені їх направляти на більш нагальні потреби...
А що саме так, а не інакше, я переконався, коли детальніше знайомився з господарством цього села…
— Тому ми шукаємо шляхи розв’язання цієї проблеми, однак без допомоги владних структур району, області ми не в змозі самі прокласти нове тверде покриття, — долучаючись до розмови, додає сільський голова Валерій Білодід. — А дрібний ремонт окремих ділянок нічого не дасть – тільки гроші будуть викинуті на вітер. А що вже важливе це питання, то дійсно так. Через відсутність нормального автосполучення водії маршрутних і рейсових автобусів не заїжджають до Хотинівки. Що вже казати тоді про молодь, яка шукає кращого життя поза межами села?

Діти, техніка й зарплата

Хотинівка тоне в гущі дубових, березових, хвойних лісів. За історичними джерелами, це село виникло у другій половині шістнадцятого століття. У чепурненьких будиночках живе майже 700 мешканців. Щоправда, наприкінці існування радянської імперії у селі жило більш як півтори тисяч мешканців і було тут чотириста дворів.
У Хотинівці майже не знайти звичних нам сільських колодязів, через що зникла проблема з ремонту цих глибинних отворів для води, натомість до осель проведено водогін. До того ж функціонує тут і газова система. А це вже, що не кажіть, певний прорив до поліпшення інфраструктури села.
У товаристві поруч з російськими тракторами є сучасні залізні велетні з Німеччини.
Окрім відсутності поблизу села річок і нормального автошляху, існує ще й інша величезна проблема – відтік молоді. Основна причина такого явища – відсутність робочих місць і розважальних закладів. Сільський будинок культури не опалюється, хоча село газифіковане. Колись тут було автономне опалення. Тепер потрібні кошти… А цей культурний заклад дуже гарний, просторий. У двох приміщеннях клубу розміщується і бібліотека. Як у дитячій, так і в дорослій є книги, подаровані колишнім Президентом України Леонідом Кучмою. Діти Хотинівки надсилали свого часу Кучмі листа, в якому висловлювали подяку за подаровані книжки.
«А оце недавно відправили подібного листа і дружині нашого Президента Катерині Ющенко, — розповідає завідувач сільського закладу культури Василина Голодна, — аби й вона посприяла нам у придбанні друкованих творів.
Багато тут міститься екзотичних експонатів, які привезла зі свого карпатського краю Василина Михайлівна, звідкіля сама родом. Продемонструвала вона і вишивані рушники свої матері Філяк Ганни Василівни.
Побували ми й у дитячому садочку, який на сьогодні відвідує всього шестеро діточок. У 2006 році, наприклад, народилось аж… двоє немовлят, а померло протягом того ж року 19 мешканців села. Аналогічна ситуація спостерігалась торік подібна картина, на жаль, і цього року. Хоча, треба сказати, сам голова товариства сумлінно ставиться до вирішення демографічного питання – в його сім’ї троє дітей.

Духовна стежка протоієрея Анатолія

Коли ми разом з керівниками товариства під’їхали до будинку отця Анатолія – місцевого священика, він збирав виноград. Біля садиби протоієрея Анатолія вирито свіжий рівчак, схожий на калюжу, дощів улітку не було. У цій воді бовталися качки, яким можна хіба що вмочити свої дзьоби – така мілина. А на березі чекає на воду і човен, зроблений священиком.
Коли отець Анатолій розповідав нам про своє життя, в його очах світились промінчики надії. Відчувалось, що він по-справжньому любить Бога, а отже, щирий і відвертий у розмові, вболіває за стан справ у державі і у своїй церковній парафії. Про все охоче розповідає, а от про себе не дуже. Та про нього діляться своїми враженнями інші.
«До нього приїжджають з навколишніх сіл та інших районів, — розповідає про отця Анатолія Сергій Голодний. — Він не тільки духовно служить, а й сам працює фізично на благо церкви.

— Наша церква Воздвиження Хреста Господнього побудована 1878 року, — повідує сільський голова, — це єдина, мабуть, церква, яка майже не припиняла свого існування. Навіть при комуністах тут потаємно відбувалися церковні обряди, хоча, зрозуміло, декілька років вона дійсно була закрита».

Ми дізналися, що до Жовтневого перевороту у церкві був хор, який налічував більше сорока осіб. До жовтих куполів церкви, що відблискували на сонці, додавалось відлуння дванадцяти дзвонів, найбільший з яких важив 640 кілограмів. З 1929 по 1934 роки в приміщенні церкви був склад зерна, а потім там крутили кіно, відбувалися інші розважальні заходи. Клуб проіснував тут до 1943 року. Відтоді, як червоні партизани 1943 року підірвали церкву, молитви в приміщенні, що залишилось від вибуху, не припинялись.

ххх

Покидаючи це прекрасне село, якось по-особливому розумієш, що незабаром і тут усе буде для конкретної людини. Неодмінно буде! Треба тільки надіятися, вірити і… все для цього робити. А владі слід допомогти конкретно, а не на словах, молодим керівникам, які дбають про своє рідне село.

Сергій КОРДИК