Тримайся, хлопче!

Йому 14 років, татко помер, мама десь у Петербурзі, дідусь хоче його віддати в інтернат і забрати хату. А він, 14-річний школяр Костя Бурий, займається господарством, іноді бешкетує і надіється на Бога.
Бог мене не покине, він мені допоможе
Двір у Кості чималенький, щоб потрапити до нього, господар перелазить через паркан і зсередини відкричиняє. Боїться, аби чогось лихі люди не вкрали. Посеред двору — новенький колодязь.
— Старий колодязь завалився, сусіди не хотіли, щоб ми ходили, тож довелося наймати майстрів, аби вони новий викопали, — пояснює хлопчик. — Тоді ще батько був, допоміг їх найняти, вони поруч у сусідів працювали, заплатив за це 2000 тисячі гривень. Купив пральну машину.
У хаті в нього повний порядок, чисто, на полиці лежать шкільні підручники та зошити. На веранді стоїть старенький холодильник та висить радіоприймач. Вікна господар нещодавно пофарбував.
— Телевізора немає, і це добре: не було б часу вчити уроки, та й на господарство, — каже Костя.
А воно в нього велике: з десяток курей, індики, гуси, кіт і теличка Малина. У квітні захворіла корова, довелося здати її на м’ясо. Перед цим вона розтелилася, так у господарстві Кості з’явилася теличка Малина.
— Я запарював їй манку, так і годував, — розповідає він, — а оце ось купив 50 тюків сіна, думаю, на зиму вистачить.
У вільний час Костя іноді сидить перед своїм двором з котом, який, на його думку, лінуватий.
— Мишей не ловить, довелося отрути купити і травити їх. А щоб кіт не отруївся, так двері в хату зачинив.
— Чим ще займаєшся у вільний час?
— Пономарюю в церкві в отця Георгія, у неділю і на свята, з другого класу. Це мене бабуся до церкви привела. Вірю, що все буде краще. Бог мене не покине, він мені допоможе.
— Які в тебе плани на майбутнє, як навчаєшся?
— Хотів би бути при церкві. Вчуся посередньо, найбільше подобаються історія України та алгебра.
Костя розповів, що йому спочатку було важко, а потім звик. За місяць на себе витрачає менше 100 гривень, цукерки купує рідко, бо треба купувати хліб. Картопля, якої було посаджено 20 соток, цього року вродила погано, бо пізно посадили. Копати її допомагали товариші зі школи. Вже переніс її у погреб, але на зиму вистачить.
— Кажуть, що тобі було б краще в інтернаті, тебе там би годували, одягали.
— Я не хочу туди. Тут моє село, моє хазяйство, до сусідів звик. Як хату покину, пропаде. Є в мене дід, допомагати не допомагає, а хату забрати хоче. До шести років я не говорив, бо мною ніхто не займався. Тільки у Гусавці почав слова вимовляти.
— Тобі хтось допомагає?
— Одна бабуся Ніна Кравченко, Ніна Григорівна, Картун Наталія...
Курей Костя ріже сам, доїти вміє теж. А ще він любить грати у футбол та іноді бешкетує.
Тримайся, братане!
— Це маленький дорослий чоловік, — розповідає про нього Наталія Картун, учителька української мови с.Гусавка Менського району, — ще коли бабуся була жива, він самостійно гривня до гривні складався і придбав корову.
— Бабусі з Костею вже немає, померла. Коли вона вже перестала ходити, Костя, щоб прати її речі, придбав пральну машину. Її смерть стала для нього великою трагедією. Весною його тато захворів і поїхав до Петербурга лікуватися, там і помер. Відтоді Костя живе сам. Ми не хотіли про нього говорити, боялися, що його віддадуть в інтернат, але зараз потрібно, аби про нього знали. Насувається зима, а грошей у нього на газове опалення немає.
— Чому ви боїтесь інтернату?
— Він там не виживе. До шести років він не говорив, і навіть зараз у нього є невеличкі проблеми. У Кості тут багато друзів, ми його тут любимо! От у класі, коли він пише диктант і наробить помилок, діти аж кричать: «Не ставте йому поганої оцінки!» Взагалі він не любить, щоб його жаліли, за все намагається розплатитися. Де він ті гривні бере? Навіть мішок зерна несе, щоб його на борошно перемолоти, і навіть тоді сує свої гривні.
— Який зараз у нього статус?
— Прооблема в тому, що його тато, який помер, і його мама, котра є трохи неадекватною, — громадяни Росії. З Петербурга довго не надходили документи на хлопчика, але його хрещений з Петербурга ось все зібрав і надіслав нам у сільраду. Тепер ми можемо забрати у матері батьківські права, щоб він не був залежний. А хто буде зараз його опікуном, Костя вирішить сам.
— А як же інші родичі, люди? Допомагають йому?
— Є в нього дідусь, але той більше переживає, як би в хату тітку прописати, а хлопчика віддати в інтернат. Хата у Кості, за нашими мірками, добра, десь тисяч на 25 доларів затягне. Дехто йому пропонував, і я в тому числі, щоб до мене перебирався. Хіба мені того супу зайву тарілку важко зварити? Не хоче.
Після того, як про Костю Бурого написали статтю в районній газеті, людей про нього багато почуло. Нещодавно менська чоловіча перукарня зібрала 400 гривень і придбала хлопчику мобільний. Хоча й до статті районний центр соціальних служб для молоді, сільрада дуже допомагали.
— Нещодавно до мене підходить Костя і каже: «Можна я вам щось розповім?» Я здивувалася, адже з нього зазвичай і слова не витягнеш. А він каже: «Вчора сиджу у дворі, під’їжджає автомобіль, виходять двоє хлопців. Я хотів сховатися, але було пізно, то пішов до них. Вони до мене підходять і питають: «Костя?» Я кажу: «Костя». Вони мене по плечу тоді поплескли і кажуть: «Тримайся, братане!» А потім занесли у двір ящик з ковбасою та іншими продуктами. Назвалися Костею та Серьогою».
Олександр ЯСЕНЧУК.
Менський район.