Земельний дерибан і «навар» посередників

Іван ТОМИЧ — президент Асоціації фермерів і приватних землевласників України. Також він – голова Селянської партії України. Виборці, можливо, й не вирізняють цю партію з кількох подібних, аграрних. Але нагадаю, що це саме та партія, яка на парламентських виборах 2006 року йшла у Блоці Костенка — Плюща разом з Українською народною партії. Тоді виборці не підтримали ні УНП, ні Селянської партії. Іван Федорович і зараз дуже шкодує, що не склався потужний блок національно-демократичних сил.

Про політику доводиться говорити ще й тому, що на початку вересня Асоціація, очолювана Томичем, подала до Верховної Ради невідкладні пропозиції стосовно внесення змін до бюджету 2008 року. Йдеться про негайне виділення додатково кількох мільярдів гривень, насамперед для нормальної закупівлі величезного врожаю зерна цього року. Інакше знову буде дивна річ: рекордний врожай і злиденне село, яке нічого з нього не отримало, так само, як практично нічого не матиме з цього і наша хлібна держава. Бо й далі на зерновому ринку розкошують посередники, трейдери. І знову, всупереч обіцянкам влади, впала закупівельна ціна на зерно.

— Іване Федоровичу, на своїй недавній прес-конференції в столиці Ви вжили такий термін, як «земельний дерибан». Виходить, земельні питання знову загострилися?

— Йде просто рейдерська атака на фермерів, а також на селян, які передали свої земельні паї в оренду сільгосппідприємствам. Справжня війна вже тривалий час іде проти фермера Слободяна в Тисменицькому районі на Прикарпатті. Це міцне фермерське господарство просто хочуть знищити, щоб забрати його землю. Пояснення просте: ці приміські землі коштують зараз до 10 тисяч доларів за сотку. Подібна війна точиться проти Гайворонського на Дніпропетровщині, багатьох інших фермерів. Таке враження, що у нас знову відбувається так зване розкуркулення працьовитого селянина.

Але це не все. Зараз почалося й масово проходить скуповування «оптом», тобто викуповують так зване корпоративне право сільгосппідприємств на управління довіреними їм в оренду паями. Якась собі фірма «Роги й копита» викуповує ціле господарство, тисячі гектарів, і селяни про це навіть не здогадуються.
— Але ж як це якась фірма «Роги й копита» може провести таку оборудку без відома селян, що здали паї в оренду? Без рішення зборів пайовиків? І що, селяни не мають тут жодного права голосу?

— Є статут сільгосппідприємства. У ньому записано, що засновниками є такі-то особи, три — п’ять осіб чи ще скількись. І рішення приймається засновниками, які продають корпоративне право на користування паями. Це означає для селянина, що у нього вже орендар інший.

— І цей орендар може зменшити орендну плату селянинові?

— Може й взагалі не платити її.

— А як же орендний договір?

— А орендний договір укладається на певний термін, наприклад, на 10 років. Ви скажете: тоді треба селянинові розірвати такий договір. Але ось ми відслідковуємо ситуацію і бачимо, що фактично селянинові неможливо розірвати орендний договір, вийти з нього. З колгоспу виходили, з оренди – неможливо. Договори побудовані таким чином, що судися, скільки хочеш, але нічого не доб’єшся.

— Що заважає нашому селу, а відтак державі, використати таке золоте дно, як український хліб? Це ж валюта, нічим не гірша від нафти чи газу. Ми що, не маємо змоги продавати більше зерна за кордон?

— Могли б, але не дозволяють наші виробничі потужності з обслуговування зернового експорту. Насамперед транспортні, а ще конкретніше — мала потужність елеваторів. На жаль, у нас вже майже нема державних елеваторів, усе приватизоване. А експортери цим користуються. Вони завантажують зерно на свої елеватори – рівно стільки, скільки поміщається, і цього їм досить. Ми зруйнували державну інфраструктуру на ринку зерна. При тому, що за кордоном багато потенційних покупців на наше зерно.

— Трейдери й далі домінують на ринку?

— На жаль, держава усунулася від формування цінової політики. Ціна на зерно така, яку встановлюють трейдери. Окрім підвищення цих цін, наша Асоціація запропонувала державі широко застосовувати так звані заставні ціни. Що це таке? Річ, дуже вигідна для селян. Це значить, що селянинові одразу виплачують 70 відсотків від закупівельної ціни зерна, скажімо, 700 гривень за тонну ячменю. Селянин укладає договір з Аграрним фондом, отримує ці кошти, які тут же може вкладати у виробництво (наприклад, на проведення осінніх польових робіт). Але зерно поки що залишається у селянина. Проходить кілька місяців, ціна на зерно зростає, становить більше тисячі гривень. І селянин може, повернувши отримані авансом 700 гривень, зерно залишити у себе і продавати вже за вищу ціну.

— Ще одна болюча проблема — посередництво. У селі баба мусить здавати молоко по гривні за літр. А в місті її син купує літр молока, причому знежиреного, за чотири гривні. Де ще бачено, щоб був такий відсоток «навару» на сільгосппродукції?

— Це монополізація і криміналізація ринку. Молочна Україна, як і зернова, поділена на зони підприємствами-заготівельниками і переробниками молока. Все обставлене «червоними прапорцями». І ці монополісти між собою роблять змову. Основний «навар» мають заводи. Потім — посередники, які заготовляють; нарешті, торгівля теж має на цьому.

— Що Ви скажете про так звані продуктові війни Росії проти України?

— Тут нема нічого дивного. Зрозуміло, що Росія буде тиснути на Україну економічними методами. Ось це і є один з методів. Щодо сухого молока – заблоковано, цукру вже не купують. Щоправда, нема вже цукру й в Україні, майже знищено галузь – цього року виробимо значно менше навіть, ніж потрібно нам, Україні. Вводиться обмеження на продаж нашої м’ясної продукції. Причому страждає від цього й сама Росія. Але тих, котрі ухвалюють такі рішення, не дуже цікавлять і самі росіяни. Цікавить, як нашкодити Україні.

Спілкувався Петро АНТОНЕНКО.[r]