Бути українцем у Росії

Василь БАБЕНКО – один з відомих громадських діячів східної української діаспори. Багато років очолював Об’єднання українців Республіки Башкортостан, зараз також є співголовою цієї організації. А ще він співголова об’єднання — Федеральна національно-культурна автономія «Українці Росії».
Ми знайомі вже років з 15. Постійно зустрічаємося в Києві, на Всесвітніх форумах українців, інших акціях, а також у нас на Чернігівщині, адже у пана Василя — не просто українське, а чернігівське коріння: його предки, разом з тисячами інших українських селян, близько століття тому виїхали звідси в глибину Росії освоювати її неосяжні простори. Рідна земля кличе, тому пан Василь не раз бував на Чернігівщині, зокрема на козацьких святах у Батурині.
Цього разу Василь Бабенко був делегатом недавно проведеного в столиці України VІІ Світового конгресу україністів.
— Василю, Ви тепер опікуєтеся проблемами не лише українців Башкортостану, а й усієї Росії.
— Ми згуртували майже сто українських громад, розкиданих по безмежних краях Росії. Прагнемо зберігати і українську культуру, і нашу історичну пам’ять. Бо, на жаль, сьогодні в Росії чимало українців за походженням не мають цієї пам’яті, відриваються від своєї історії, коріння, культури, мови. Такі яничари можуть зрадити не лише свій народ, а й ту нову батьківщину, де живуть. Говорю це як учений, що понад 30 років досліджує міжнаціональні стосунки.
— А як справи з національними правами українців у Башкортостані?
— Наше українське культурне товариство автономії виникло ще в січні 1990 року під назвою «Кобзар».
У Башкортостані діють 5 шкіл з вивченням української мови. Хочу уточнити: це не є українські школи. Це звичайні загальноосвітні російські школи, де діти за бажанням записуються в класи, де вивчається українська мова та література. Школи діють у місцевостях компактного поселення українців. Наприклад, у селі Золотоношка, де мешкають нащадки переселенців із Золотоніського району Черкащини. Це одне з тих сіл, які колись були засновані українцями. Зараз, звичайно, воно вже не є чисто українським. Хоч і досі в більшості тут українське населення. Наша рідна мова в побуті тут панує, також доволі поширена й у громадських місцях — у сільраді, конторі колгоспу, клубі.
Також в автономії діють три недільні українські школи: дві — в столиці Уфі, одна — в місті Салават.
В автономії близько 20 українських фольклорних колективів. На жаль, тут майже нема професійних керівників. Лише в нашому відомому хорі «Кобзар» на півставки працює концертмейстер. Проблема і у фінансуванні національних мистецьких колективів.
Зараз згідно з розпорядженням президента Республіки Башкортостан Рахімова в республіці почали створювати історико-культурні центри в місцях компактного поселення тих чи інших національних меншин.
Якраз на базі вже згаданого села Золотоношка створено український історико-культурний центр. Там виділено дві ставки для працівників, є гарний клуб, бібліотека, на базі якої ми створили республіканську українську бібліотеку.
— Ви займали і зараз займаєте солідну державну посаду. Знаю, що готуєте українських філологів з вищою освітою.
— Так, я є директором Уфімської філії Московського державного гуманітарного університету ім Шолохова. У нашій філії в Уфі діє філологічний факультет. І на спеціальності «Російська мова і література» ми ввели для студентів ще одну — «Українська мова і література». Наші студенти досить вільно володіють українською мовою. Відзначаємо 9 листопада День української писемності. В рамках Днів слов’янської культури завжди працює окрема українознавча секція. Ми створили при нашій філії університету на громадських засадах Центр україністики.
— Яка ситуація з українськими засобами масової інформації в автономії?
— Практично на сьогодні нема нічого. Ми колись випускали (власне, за мій кошт) щомісячну газету «Криниця», якої вийшло 25 номерів. Зараз, на жаль, газета не виходить, бо значно збільшилися видавничі витрати. Була українська програма «Обрій» на радіо, сьогодні її нема. У західній діаспорі значну роль у духовному житті відігравала й українська церква, греко-католицька чи автокефальна. У нас же все під впливом Московської церкви. Ми прагнемо зараз відкрити парафію Української церкви Київського патріархату. Але менталітет українців такий, що їм не хочеться вступати в конфлікт ще й з Московською церквою. І все ж наше об’єднання намагається щось робити. У нас діє програма «Молитва рідною мовою». На найбільші церковні свята той же хор «Кобзар» виконує в церквах українські піснеспіви, проводимо фестивалі, де хор виступає з духовними програмами.
— Які процеси відбуваються в суспільному житті Російської Федерації стосовно національних питань?
— Посилено йде утвердження російської культури, російського інформаційного простору. Тому, коли дехто говорить, що з українською справою в Росії все гаразд, то це бажане видають за дійсне. Хоча українці відстоюють свої права.
Є й об’єктивні проблеми української справи. Відходить покоління, яке відчувало себе українцями, а не малоросами. Нове ж покоління більш зрусифіковане, відчуває більший зв’язок з Росією або навіть з Японією чи Китаєм, ніж з Україною. Болюче б’ють по українському руху й ті проблеми, які є у стосунках України й Росії на державному рівні. Ми прагнемо, щоб між Україною і Росією були нормальні стосунки, співпраця. Але є й такі українці тут, які кажуть: «А де вона, та Україна? А навіщо вона?» Таке б’є навіть по демографії. Якщо за переписом 1989 року в Росії нараховувалося 4 мільйони 320 тисяч українців, то при переписі 2002 року їх нарахували всього 2 з половиною мільйони. У нашому Башкортостані, відповідно, 75 тисяч тоді і 55 тисяч — зараз.
У Росії нині висунуто таку ідею, що все населення держави – це росіяни, нехай навіть не в етнічному, а в етнополітичному сенсі. Не випадково чимало представників національних меншин вже ідентифікують себе як росіяни.
— У такій ситуації чи відчувають українці зарубіжжя якусь підтримку Української держави?
— У першій половині 90-их ми відчували досить сильну підтримку. Але потім настав період послаблення такої роботи. І лише в останні два роки ми знову відчули якусь увагу з боку України. Йдеться про ініційовану Президентом Ющенком програму підтримки зарубіжного українства. І це правильно. Адже Україна там, де живуть українці.
Спілкувався Петро АНТОНЕНКО.