Хлопці, давайте жити дружно, а то Крим відберемо і газ відключимо
Одного спекотного липневого дня, тягнучи на плечі сумку з фотопричандаллям, я зі своїми давніми друзями прогулювався територією коломенського Дитинця. Ми пройшлися повз фортечні мури місцевого Кремля, який зовні дуже нагадує московський. На території Дитинця оглянули соборний комплекс, до якого належать ансамблі Брусенського й Ново-Голутвинського монастирів, духовне училище, кілька давніх житлових будинків і храмів.
Перша літописна згадка про Коломну сягає 1177 року. Відтоді Коломна вважалася прикордонним містечком Рязанського князівства. Пізніше, коли посилилося значення Московського князівства, Коломна вже відома як фортеця (спочатку дерев’яна, а з 16 сторіччя — мурована), що прикривала шлях кочівникам на Білокам’яну. З припиненням набігів кочівників Коломна поступово втрачає своє військово-стратегічне значення. І, як написано в чисельних туристичних довідниках, “місто перетворюється в заможний торгово-ремісничий центр Московської землі”.
Сьогодні Коломна — це сучасний промисловий, транспортний та туристичний центр Московської області, в якому живе близько 150 тисяч людей. Деякою мірою місто нагадує наш Чернігів. Близькість Коломни від столиці (майже 120 км) робить її своєрідним московським дачним районом. А розгалужена мережа розважальних і ресторанних закладів приваблює гостей міста своєю відносною дешевизною і пристойним рівнем послуг. Саме тому тури вихідного дня до Коломни у жителів російської столиці користуються величезною популярністю.
Я прогулювався містом, яке ще три роки тому вражало брудом, некошеними газонами, дірками в асфальті та сірими, давно не фарбованими будиночками. Цього разу мене зустріло місто, для якого чистота і порядок стали такими ж візитівками для туристів, як і численні коломенські історичні пам’ятки.
Важливою складовою, якій завдячує Коломна своїми разючими перемінами останніх років, є численні трудові мігранти з Таджикистану, Молдови та України.
«Щодо українців, то за останній рік їх у Коломні, як і по Росії в цілому, значно поменшало, – розповідає місцевий підприємець Євген. – І цьому є кілька пояснень. Найперше — це те, що українська робоча сила є найбільш кваліфікованою, а відтак і найбільш дорогою». Іншу причину зменшення кількості наших заробітчан підприємець вбачає в тому, що «вони (українці) є значно вимогливішими до своїх роботодавців та більш схильні до самоорганізації у відстоюванні своїх трудових прав». За словами Євгена, більшість роботодавців саме через це надають перевагу таджикам та молдаванам, які часто навіть російською мовою ледве володіють. Куди тут ще до відстоювання своїх прав, аби тільки з Росії їх ніхто не депортував... До речі, нелегальна трудова міграція до Росії призвела не лише до розв’язання цілого ряду болючих проблем, пов’язаних з браком дешевих робочих рук, але й до посилення шовіністичних настроїв у державі. Багато росіян майже не приховують своєї нелюбові до всього неросійського. І ця нелюбов почала проявлятися насамперед через зневажливе словесне ставлення до чужинців. Чимало образливих слів на адресу національних меншин у Росії міцно ввійшли до повсякденного лексикону як пересічних росіян, так і місцевого політикуму. Найбільше ж викликає занепокоєння, що слова-образи так само стали часткою мовного інструментарію й тих, хто досі вважає себе російською інтелігенцією. Одна людина навіть спочатку образилася на мене, коли під час далеко не політичного дискурсу на вжиті нею на адресу українців слова “ви хохли” почула від мене адекватне. Виявляється, жодного злого наміру образити мене у цього сорокарічного чолов’яги навіть не було. Він щиро був переконаний у тому, що “хохли” — це друга офіційна назва українців, така ж, наприклад, як для суомі назва фіни. При цьому цей чоловік так само щиро ображався на слово “кацап”, бо, на відміну від етимології слова “хохол”, точно знав, що це слово значить в Україні. Уже на другий чи третій день моїх гостин у Росії я майже припинив рефлексувати на “хохла”, бо зрозумів, що це є негативним наслідком не стільки простих міжлюдських стосунків, а продуктом загальнодержавної пропагандистської машини. І ця машина сьогодні працює на повну потужність, перетворюючи людський мозок на сіру пластилінову масу, з якої можна виліпити все, що заманеться.
Росіянам подобається демонструвати свою обізнаність щодо подій в Україні. Проте ця обізнаність здебільшого стереотипна і обмежена. Бо формується на дозованій і часто неправдивій інформації. Майже всі загальнодержавні телеканали поінформували росіян про те, що начебто український Президент і Прем’єр-міністр проігнорували спільне богослужіння православних ієрархів у Києві на честь 1020-річчя хрещення Русі за участю Патріарха Російської православної церкви Алєксія. І майже ніхто з них не пов’язав відсутності найвищого керівництва держави на молебні з повінню в Західній Україні.
Певним віддзеркаленням зовнішньої російської політики є її магазини. Те, що торговельна війна з Грузією завершилася більше року тому, на асортимент продуктів у крамницях це майже не вплинуло. Неофіційна заборона на грузинські вина та мінеральну воду продовжує існувати. На мене, як на божевільного, подивилася працівниця одного з коломенських супермаркетів, коли я запитав у неї, де б я зміг купити боржомі. Проте, на відміну від грузинських, українські товари придбати в Росії можна. Переважно це продукти харчування та алкогольні напої відомих українських виробників. Серед росіян вони мають особливу популярність через гарну якість і помірну ціну.
Мене насмішив один кумедний випадок, коли екскурсовод, провівши екскурсію старим містом, почав розпитувати мене про події в Україні. Протягом усієї моєї коротенької «політінформації» він співчутливо кивав головою, а опісля почав чомусь заспокоювати мене: мовляв, нічого, потерпіть, українці, ваші політики ще трішки награються своєю «нєзалєжност’ю» (він саме так по-українськи і сказав) та й повернуться обличчям до Росії. «Вы же понимаете, нам, простым русским, нечего с вами делить», – сказав він. «А якщо не награються?» – запитав я. «А тоді ми у вас Крим відберемо і газ відключимо», – посміхаючись і змовницьки підморгуючи, відповів росіянин. Ось така проста формула перспективи подальшого співробітництва між нашими державами: дружба в обмін на Крим і газ.
“Зачем вам НАТО? Мы же братья славяне, вы что же – воевать с нами хотите?” – цікавилися у мене російські знайомі. “Бог з вами, навіщо таке казати, ви ж так само, навіть тісніше, ніж ми сьогодні, співпрацюєте з НАТО. Це ж організація з колективної безпеки…”. Однак моїх аргументів слухати ніхто не хотів. У переважної більшості росіян усвідомлення про НАТО як ворожий до їхньої держави блок засіло в головах міцно і, як видно, надовго.
Якщо повернутися до рівня поінформованості обох братніх народів один про одного, то Україна якісно і кількісно у цьому відношенні програє. Так, ми більше знаємо про нашого північного сусіда, бо маємо незрівнянно більше можливостей для отримання про нього інформації через російські медіа, що працюють у нашій державі. Порівнюючи інформацію вітчизняних та російських ЗМІ, ми також маємо незрівнянно більшу змогу самостійно формувати свої судження про ті чи інші події. Разом з тим українці повинні розуміти, що без чіткої активної зовнішньої інформаційної політики Україна, як і раніше, формуватиме свій імідж очима іноземних ЗМІ. Росіян же їхні ЗМІ продовжуватимуть лякати всілякого роду страшилками про українців, створюючи в свідомості пересічних людей стереотип про невдячного, жадібного, дуже хитрого і підступного малороса.
Я не перестав менше любити своїх братів-росіян. Мені просто набридло відчувати себе меншим братом.
Свої замальовки про подорож до Коломни я неквапно почав писати майже одразу по поверненні до України ще на початку серпня. І мені навіть у найжахливішому сні не могло спасти на думку, що вже через тиждень-другий на Кавказі спалахне російсько-грузинська війна. А Україна, силами Російського військово-морського флоту, буде втягнута у цей конфлікт. Адже база цього флоту, на наше лихо, знаходиться в українському Севастополі. І Україна, не дивлячись на чималі дипломатичні зусилля керівництва держави, проти цього факту поки що вдіяти нічого не може. Тепер я не знаю, коли знову потраплю до Росії. Як не знаю, чи виникне у мене бажання туди знову їхати.
Олександр СОЛОМАХА.[r]
| Коментарі (0) |