Уральські потвори — в українські школи?

Напередодні 1 вересня на центральній площі міста можна було побачити святкову колону новеньких шкільних автобусів Павлівського, Курганського автозаводів. Здавалося б — тільки радіти, адже незабаром вони вийдуть на маршрути у віддалених куточках області і трошки покращать життя сільським школярикам.

Водночас подумалось, що не скоро бідуватимуть російські автобусобудівники, поки знаходяться ще в Україні щедрі люди при державних посадах з чималими державними коштами в розпорядженні, які прокидаються вранці, і перше, що їм спадає на думку: «А чи все можливе я зробив для сусіда?»
Не перший рік діє в країні державна програма «Шкільний автобус». Є, і не один, вітчизняний виробник подібного профілю. Виникає питання: що заважало розробити технічні умови конкретно під цей проект і розмістити замовлення на не одну сотню мільйонів гривень, скажімо, на Черкаському чи Львівському автозаводах? До речі, податки, сплачені ними, пішли б у тому числі і на оплату праці українських освітян, а не їхнім колегам у Росії.
Невже 17 років самостійного господарювання не виробили в українських можновладців такого природного для інших націй інстинкту — дбати у першу чергу про власну країну та її громадян?

Виходить, що ні. Бо не бачимо сьогодні на українських ланах розрекламованих з десяток років тому херсонських, вибачте за тавтологію, «Ланів» — «бороздять» їх усе ті ж «Єнісеї» і «Дони». Де харківські трактори, а не тільки танки? Де, зрештою, пресловутий промисловий Схід з його науковим та виробничим потенціалом? Виходить, що простіше виконати, переплавити і швиденько відправити до Штатів чи Європи, при цьому на мітингах не забути у відповідь на зароблені долари і євро поганьбити клятих «янкі» разом із НАТО. Так будьте ж, панове, послідовними до кінця — переведіть мільярдні валютні активи в рублі і тоді з чистою совістю морочте землякам голову.

Є у наших сусідів надзвичайно мудра у своєму прагматизмі народна приказка: «Дружба дружбой, а табачок — врозь». А першими відчули її «життєствердну» силу, як не дивно, білоруси — так би мовити, майже співгромадяни.

В українських реаліях — це війни м’ясо-ковбасні, шоколадно-цукрові, соляно-цукрові, сирно-молочні, вино-горілчані, не кажучи вже про трубопрокатні, авіаційні та газові (зауважимо: жодного разу їх ініціатором не виступала Україна). А інформаційна інтервенція, підкріплена аудіо-відео-книжковою експансією?
І все це із запрограмованою періодичністю б’є по українському товаровиробнику, уповільнюючи таким чином зростання державного бюджету (а відповідно — і соціальної підтримки тих дідусів і бабусь, які в напівнемічному екстазі продовжують розмахувати російськими стягами).

Важко відповісти, хто більше винуватий — державні мужі чи ми з вами, пересічні громадяни. Так і з нашими автобусами: лише після пропозиції уявити себе на місці черкаських автобусобудівників водії, котрі стояли поруч, висловили припущення, що все це – велика політика і комусь там, нагорі, дуже вигідно, щоби купували неукраїнські автобуси.

Кому? Надто багато запитань для короткої репліки. Можливо, справді вже час, як це ініціював Президент щодо окремих посадовців, компетентним органам класифікувати подібні дії як зраду державних інтересів?

P.S. Редакція отримала відповідь від заступника директора корпорації «Український автобус» п.Олександра Зєлєнкова. Ними успішно пройдений перший етап конкурсу, і є непогані види на загальну перемогу. Отже, є надія, що вже найближчим часом наші школярі їздитимуть на сучасних і зручних шкільних автобусах, виготовлених працьовитими руками їхніх батьків. Правда, дивує інше. На Чернігівщині результатів всеукраїнського тендера не чекали, а за бюджетні 2 мільйони купили російські автобуси.

Олекса ПЕКУР.