Невже парламент держави нарешті заговорить державною мовою?

На розгляд Верховної Ради України подано два законопроекти з мовних питань — «Про мови» та «Про державну мову України». Перший має замінити давно застарілий закон про мови, ухвалений ще в Українській РСР. Другий взагалі є новим у нашому законодавстві. Суть обох законів у тому, що час уже припинити безпредметні розмови й політичні спекуляції довкола мовного питання і закріпити більш чітко й конкретно державний статус української мови, що має зміцнювати державу і об’єднувати націю.

Законопроекти містять абсолютно узвичаєні для демократичних держав норми і можуть видатися радикальними лише на тлі нашого надто поблажливого мовного законодавства. Один лише штрих. Чи можна уявити, щоб парламент європейської держави говорив якоюсь іншою, недержавною мовою? У нас же — навпаки: поки що важко уявити, як Верховна Рада України нарешті заговорить державною українською. Тому можна передбачити нелегке проходження законів через парламент. Нема нічого дивного й у пропагандистському галасі, що триває, недругів незалежної держави довкола мовного питання.

Наша газета звернулася до одного з авторів нових законопроектів, голови Всеукраїнського товариства «Просвіта», депутата парламенту Павла Мовчана (співавтор — голова Національної спілки письменників, депутат Володимир Яворівський) з проханням прокоментувати основні положення нових законопроектів.
— Павле Михайловичу, чому є потреба, окрім явно застарілого Закону про мови, ухвалити також Закон про державну мову?

— Хоч ми й визначили українську мову як державну, як неодмінний атрибут української держави, але від самого ухвалення Конституції 1996 року постійно виникають завихрення довкола державності української мови. Нам нав’язували спершу, у зв’язку з широким побутуванням російської мови, ухвалення закону про другу державну мову — російську. Нас переконують, що треба було б ухвалити закон про статус російської мови як «офіційної», бо нібито вона є світовою мовою. Чимало такого, що, коли не врегулювати його окремим законом, не дозволить рухатися далі. Тому й виникла необхідність ухвалити такий закон. Росія зробила це. Сполучені Штати Америки ухвалили такий закон, оскільки на державну англійську мову йде натиск іспанської мови, якою говорять у південних штатах, а також у сусідніх країнах.

— Про наш парламент. У нових законопроектах – жодної лазівки, аби парламент говорив якоюсь іншою мовою, окрім державної. Невже нарешті він заговорить державною мовою, і чому цього не було досі?

— Нас поволеньки призвичаїли до російської мови на різних каналах, у різних виданнях. І парламент також призвичаєний, що там російська звучить з трибуни. Це неприпустимо, адже парламент також є структурою державною.

— Зацитуймо частину 1 статті 4 пропонованого Закону «Про державну мову України», де чітко сказано, що українська мова як державна «підлягає обов’язковому використанню у діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування».

— Є також діючий закон про державного службовця, є тлумачення Конституційного Суду стосовно статті 10 Конституції.

— Питання щодо сфери застосування державної мови. У статті 1 згаданого Закону йдеться, що державна мова є обов’язковою для спілкування «у публічних сферах приватного життя». Стаття 4 Закону окреслює ці сфери, і це практично все, окрім приватного спілкування. Тобто не лише робота державних установ, а й виробництво, сфера обслуговування, яка охоплює практично все населення. Прокоментуйте ці положення.

— А як це може бути інакше? Якщо ми напишемо якісь загальні слова, це не буде втілюватися в життя. Тому потрібно охопити всі сфери побутування. Окрім одного: в міжособовому спілкуванні можете розмовляти й іншою мовою. Але посадові особи, працівники всіх сфер мусять спілкуватися на службі з громадянами виключно державною мовою.

Це не значить, що ми всіх різко пригинаємо й примушуємо, ніхто не буде силоміць українізувати людей. Але ми кажемо про перспективу, і цей закон — не лише для сьогодення, а й для завтра. У нас величезна інерція у мовній політиці, нею поки що ніхто не займався.

Ухвалення закону про мову ще до Конституції 1996 року давно б зробило суспільство цілісним. Не було б зараз цих Сєвєродонецьків, цих регіональних спроб змінити мовну мапу.

— Це коли ухвалюють у Донецьку, Луганську чи ще десь постанови місцевої влади про так звану регіональну офіційну мову, відомо яку.

— Цей закон ставить крапку на цьому. В усіх оцих сепаратистських намаганнях, у придуманих термінах щодо «офіційної» мови. Ми вже давали роз’яснення відомих правників, філологів, інших фахівців з приводу офіційної мови. Офіційна мова — це і є державна мова. І крапка.

— Однак, у руслі демократичних європейських традицій, пропонується в частині 2 статті 8 Закону «Про мови» застосування органами влади у своїй роботі, поряд з державною, і мови якоїсь з національних меншин, що становить більшість на даній території. Але якою може бути ця територія? Безумовно, не область, бо у нас в Україні нема жодної області, жодного регіону (за винятком Кримської автономії), де б українці не становили більшості населення. Виходить, що це може бути застосоване на рівні району, міста, села?

— Так, навіть у тій же Донецькій області більшість населення — українці, але зрусифіковані. І ми цим законом посприяли б національній самоідентифікації українців, аби вони відчули, що вони українці, аби наблизилися до своїх рідних мовних джерел. Таким чином мовне питання зробило б українську націю дійсно єдиною, цілісною.

— Нарешті, такий цікавий момент. Закон про державну мову передбачає, що «не допускається вживання образливих слів щодо раси, національності, професії, соціальної категорії, вікової групи, статі, мови, релігійних, політичних та інших переконань громадян, вживання нецензурних слів і виразів».

— Це все для того, щоб ми зберігали чистоту мови, щоб не потворили її, а творили атмосферу, яка буде викристалізовувати мову. Бо засмічена мова – це засмічена свідомість. Треба подолати «синдром Тарапуньки», бо він сформований ще за радянської доби, аби висміяти малороса. І далі цей процес триває. У незалежній державі це неприпустимі речі.

Спілкувався Петро АНТОНЕНКО.[r]