Час, коли падають міфи

Нещодавно вперше в Росії – через 140 років після написання – вийшли друком „Записки князя Петра Долгорукова” („Записки князя Петра Долгорукова”. Пер. з французької А. Серебрянніковой. Санкт-Петербург. ИЦ „Гуманитарная академия”, 2007). Не видавали їх ні при царях, яких він називав „правящим домом принцев Гольштейн-Готторпских, восседавших на престоле Российском», ні при більшовиках-комуністах, які продовжували нарощувати міфи Російської імперії. Що ж такого страшного написав був у Женеві цей князь? І хто він такий?

Нащадок чернігівського князя Михайла Святого, князь Петро був відомим знавцем родоводів – його „Российская родословная книга” є серйозною і ґрунтовною працею, що й сьогодні не втратила актуальності. За відмову повернутися із Європи у Росію указом Сенату він був позбавлений княжого титулу і прав майнових (1861 рік).

Так ось він довів, що обрання Міхаїла Романова на престол було сфабриковане його батечком – патріархом Філаретом! Глава церкви знищив свою грамоту 1613 року зі статтями про обмеження государевої влади і склав нову. Долгорукий доводить, що грамота, яка зберігається в московському архіві, є фальшивкою, і твердить, що дім Романових зійшов на трон тим шляхом, який веде на каторжні роботи, – тобто через підробку документів. Ех, де ті часи, коли за підробку документів „світила” каторга? А може, Роман Абрамович ото спеціально і поїхав на Чукотку правити – знає, де його істинне місце...

Цей же Долгоруков доводить, що серед правлячих і неправлячих Романових були майже суцільно незаконнонароджені: і сам Петро Перший, і його дочки від Катерини Першої, і дочки співправителя Петра Першого Іоана П’ятого, і Петро Третій. А Павєл Перший, начебто син Єкатєріни Другої та Салтикова, взагалі був „чухонським немовлям”, бо справжній син народився мертвим, і його підмінили першим-ліпшим. Зауважте, це ж пише не якийсь озлоблений український націоналіст із криївки УПА, а князь Російської імперії!
Про Переяславську раду вже писано-переписано. Тільки досі ніхто не бачив документа – оригіналу тих статей, які нібито були укладені з гетьманом Богданом-Зиновієм Хмельницьким, козацькою старшиною та іншим людом січневого дня 1654 року. Якщо вони є – покажіть, якщо нема – про яке „возз’єднання” говоримо? Оце просте запитання вибиває з колії будь-якого російського історика. А якщо запропонувати ще й узяти на аналізи сучасною наукою гору так званих „лєтопісних сводов”, які народилися, як гриби після дощу, після діянь спеціальної комісії Єкатєріни Другої – то сучасні московити темніють лицем і крешуть очима блискавки, як справдешні сини якого-небудь нойона Темрюка...

Не так давно син свого московствуючого батька Олексій Толочко аргументовано довів, що літописний звід „История Российская” Васілія Татіщева є вигадкою, фальсифікатом. (Алєксєй Толочко. „История Российская» Василия Татищева: источники и известия», Москва, «Новое литературное обозрение», Київ, „Критика”, 2005 рік). А саме з цієї історії будували історіософську схему російської історії Катерина Друга, Соловйов, Рибаков і несть їм числа. З брехні! Наприклад, ніякої „особой редакции” Никоновського літопису не було, Воскресенського і Новгородського – також, а Іоакимівський літопис – взагалі весь вигаданий!
А з тих, що були, Татіщев неправильно переклав українські слова (якими рясніли давньоукраїнські літописи!): мозолие – як рани, приспа – земля, рушити – як копати, сунути – як бросить, требити – як чистити, хвощитися – як паритися... Хоча й сучасні українці всі ці слова розуміють у їх первісному, правильному значенні.

Татіщев – усмірітєль башкирів і старообрядців, як хабарник, був пійманий Петром Першим. А метою його біля наукових фальсифікацій було довести давньоруську/київську історію до сходження на престол Міхаїла Романова – ідеологія! Ніякої науки!

Всяку „добровільність” приєднання до Росії – ще один широковідомий міф — спростовують елементарні факти, старанно приховувані всіма російськими владами. Що під двоголовим орлом, що під червоною масонською зіркою...

„Майже всюди російські війська зустрічали відчайдушний опір, який періодично спалахував і після завоювання. Якщо казанські татари, черемиси, остяки, вогули, якути, сибірські чукчі та башкири чинили збройний опір завоюванню і приєднанню, то калмики, ногайці і кримські татари реагували такою формою протесту, як переселення. Уже сам цей факт засвідчує облудність аксіоми про „добровільне об’єднання з Росією”, яке побутувало в Радянському Союзі протягом десятиліть”, – пише закордонний дослідник. (Андреас Каппелер. „Росія як поліетнічна імперія”, Львів, видавництво Українського католицького університету,
2005 р. ,стор. 46).

„Окончательное включение Югорской земли в состав Московского государства совершилось лишь в 1499 – 1500 годах, после третьей военной экспедиции в Югру, состоявшей из 5 тысяч устюжан, вятчан и двинян», — визнає російський автор Алєксєй Бичков у книзі „Исконно русская” земля Сибирь” ( Алєксєй Бичков. „Исконно русская” земля Сибирь”. Москва. „Олимп”, „АСТ”, „Астрель”, 2006 рік, стор. 153). Знову звертаю увагу: перші два слова саме автор бере у лапки, ставлячи таким чином під сумнів твердження про цю „ісконность”.

Чукчі, висміяні в анекдотах чукчі, просто-таки героїчно билися за свою свободу! Експедиція москалів проти чукчів 1729 – 1730 років – змусити їх платити ясак – не вдалася. 1742 року сенат Росії виніс «решение о полном искоренении «немирных» чукчей». Але каральний загін майора Павлуцького у березні 1747 року був оточений і знищений. Походи Кеккерєва (1749—1750), Шатілова (1751 – 1752) „к покорению чукчей не привели» (Там же, стор. 285 – 286). Більше п’яти років війни проти погано озброєного народу не привели до перемоги московської зброї!

Приблизно така ж історія — з башкирами, казанськими татарами, марійцями, тувинцями, якутами, юкагирами тощо. А що вже казати про грузин, казахів, киргизів, узбеків та інші виразно державотворчі народи – ніде вони не приєднувалися до Росії добровільно! І ніде народи цього не забули – навіть юкагири, зведені з великого й могутнього народу до кількасот сьогоднішніх сімей. Якщо вони забудуть свою історію – нагадають духи тої землі...

Чи ж дивно, що в Татарстані і Башкортостані ідеологія не просто інакшості, а відрубності від Москви сповідується на державному рівні? Чи ж дивно, що уральський губернатор Едуард Россель не забув своєї ідеї про Уральську республіку, а пропонує зробити Єкатеринбург столицею Євразії? Чи ж дивно, що росіяни в Сибіру організовують рух „Областническая альтернатива Сибири” і нагадують, що ще губернатор Матвій Гагарін планував підняти бунт проти московського царя Петра Кривавого і проголосити незалежність Сибіру – за що й був страчений перед вікнами сенату. Чи ж варто дивуватися, що в Гірському Алтаї організація „Мать-Земля” ламає плани Кремля стосовно об’єднання республіки з Алтайським краєм? Що в Хакасії діє З’їзд хакаського народу, а у Великому Новгороді пройшов збір, так зване Русское Вєче, на який з’їхались представники радикального націоналізму і виступили проти „имперского унитаризма” (Віталій Камишов. „После семи лет президентства Путина...”. Журнал „Новое время”, № 27, 15 серпня 2007 року, стор. 24).
...Міфи – велике діло. Московія – Росія змогла зробити героєм Кутузова, який здав столицю ворогу і фактично програв Бородинську битву. Героїзувала програну російсько-японську війну, яку ж сама і почала. Соціологічні опитування сучасних росіян показують, що й цю, і Першу світову війну росіяни в обивательському невіданні зараховують до перемог російської зброї. Ба, навіть подвиг Івана Сусаніна – пізніша вигадка російського офіціозу! Це довів ще Микола Костомаров у монографії „Иван Сусанин”.

... Чесно кажучи, мені шкода росіян: у вільному світі, від якого вони вже не відгородяться „суверенною демократією”, а тим паче – кордонами з колючим дротом, стає все важче утримувати свої міфи. Імперія падає. Гул починається від падаючих російських міфів.

Василь ЧЕПУРНИЙ.[i]