Склеп для олігарха

Китайський стиль у Бобровиці
Великою мірою вся економіка Бобровицького, та й сусідніх районів, крутиться довкола однієї людини — Леоніда Яковишина, директора та власника ТОВ «Земля і Воля». Це господарство вважається одним із найбільших виробників зернових в Україні, окрім того, досить потужно тут вирощують свиней і взагалі займаються серйозним аграрним бізнесом.

Про міць та могутність його агроімперії свідчить триповерхова головна контора ТОВ «Земля і Воля», споруджена в китайському стилі. Навколо неї чудесні англійські газони, деревця, що постійно зрошуються.

Краса!

Леонід Григорович вважається місцевим олігархом та меценатом, зокрема, допомагає як релігійним громадам, так і звичайним бобровичанам проводити газ до своїх осель.

— Великою мірою, якби не його господарство, то ще більше бобровичан працювало б у Києві, — розповідає молодий водій Руслан, котрий відмовився назвати своє прізвище. — А так хлопці он працюють в охороні. Отримують від 800 до 1200 гривень, звичайний охоронець — менше, водій — більше. Працюють одну добу, потім дві — відпочинок.

— Як Леонід Яковишин починав свою кар’єру?

— Він був директором технікуму, возив хлопців на роботу – колоски виривати, а для них це була й практика.

— А це правда, що громадянин Яковишин, собі склеп збудував?
— Не знаю, казали, що збудував, але я не бачив.

Поруч з офісом «Землі і Волі» височіють новобудови фірми «Домобуд» київського багатія Івана Куровського, який будує в Бобровиці багатоповерхове соціальне житло. Проте багато хто з бобровичан не вважає таке житло соціальним.

— 100 000 грн за однокімнатну квартиру, — скаржиться Лариса Півень. — Я за такі гроші купувати не буду. Ще й кажуть, у них якісь проблеми з підведенням комунікацій.

Але повернемося до пана Яковишина. Йдучи вниз вулицею, зліва відкривається технікум — місце, звідки розпочиналася робітнича слава Леоніда Яковишина, а справа можна побачити його маєток.
Три ряди беріз, паркан із залізних прутів, далі – сад. Усередину саду веде мармурова дорога для автомобіля – мавзолея-склепа не видно. Підходжу до воріт, натискаю на дзвінок – ніякої реакції. Заходжу з іншого боку й наближаюсь до будинку господаря, що нагадує замок середньовічного барона, обкладеного червоною цеглою. У саду помічаю одну величеньку супутникову антену та одну трохи меншу, мавзолею немає. Хочу сфотографувати, але з’являється охорона, яка зробити це не дозволяє. На мої питання, чи є мавзолей, скільки тут охоронців і яка у них заробітна плата, вони відповідають — це комерційна таємниця.
Повертаюсь назад і заходжу до найближчого магазину-вагончика. Питаю в продавщиці, чи не заходив до неї в магазин Яковишин, каже — ні.

На питання про існування мавзолею відповідає, що чула, ніби Яковишин хотів збудувати, але потім відмовився.

Думки

Цікаво було б навести думки Леоніда Григоровича відносно загально-політичної ситуації в державі. Тож цитуємо його статтю зі скороченнями з видання «Агропрофі».

Вакцина проти
державної любові

Своїм учителем вважаю народного професора, уродженця Сербії Мілютина Недільковича, котрий працював у США у фірмі «Піонер», а потім переїхав до Австрії. Саме в цього фахівця, а не у вітчизняних професорів-академіків, я вчився ефективно господарювати. Наше господарство стало партнером американської фірми «Піонер» і взяло курс на зернову кукурудзу.

Розпочали вирощування цієї культури з 70 гектарів, а в цьому році буде 24 тисячі гектарів.
Отже, одним із рецептів у захисті проти недолугої державної політики щодо сільського господарства я вважаю добре продуману, виважену спеціалізацію.

Другим рецептом я називаю постійну кропітку працю над обраною спеціалізацією. Розширення посівних площ із 70 гектарів до 24 тисяч гектарів проходило не механічно, а в результаті проведеного складного комплексу розрахунків і висновків фахівців-практиків та зарубіжних науковців.

Присутній був і ризик. Адже розширювалися за рахунок розвалених господарств із порожніми фермами й забур'яненими полями. Для їх відновлення доводилося брати мільйонні банківські кредити, мабуть, найбільш кабальні в усьому світі.

Ми ніколи не допускали, щоб чергова хвиля подорожчання накрила нас із головою. Скажімо, вчасно взялися за вирощування власного насіння кукурудзи, використавши для цього гібриди кукурудзи французьких і вітчизняних форм. Це клопітна справа, але вона дала можливість зекономити значні кошти, які витрачали на завезення насіння з-за кордону, де ціна на нього почала зростати.

Донедавна кукурудза вважалася нехарактерною культурою для Чернігівської області. Напевно, з тієї причини, що зерно не достигає до необхідної кондиції для зберігання. Його потрібно досушувати в сушарках. Ми передбачили цю проблему. Спочатку закупили і змонтували імпортну сушарку «Стела», потім – «Петкус» (Німеччина).

У тваринництві спеціалізуємося на виробництві свинини. Досвід і технологію запозичили в Голландії, де я особисто побував. Нині маємо 40-тисячне поголів'я. Планували довести до 100 тисяч, але непрогнозована державна політика до вітчизняного товаровиробника змушує дуже обережно розвивати цю галузь.
Щоб знизити собівартість свинини, запустили в дію власний комбікормовий завод. Для приготування поживних кормів маємо своє зерно: ячмінь, кукурудзу, сою, овес. Але й такі заходи не гарантують повного захисту від державного дурисвітства. Урядові заходи із завезення з Польщі, інших зарубіжних країн дешевого м'яса, а точніше – відходів, призвели до того, що скоротилося власне виробництво натуральної свинини і яловичини. Тепер шукаємо причини, чому на ринках ціни на м'ясо злітають у космос, залишаючи позаду навіть європейські.

Лише останнім часом держава дещо схаменулася, кинула на село певні дотації. Тож за минулий рік свинина в нас рентабельна. Одержали 7,5 мільйона гривень чистого прибутку. Але в цьому результаті понад 90 відсотків – внутрішні резерви.

Середньомісячна зарплата механізатора в цьому році сягне 2500 гривень. Передбачено ряд пільг.
Знайшли ще один вихід для розв'язання транспортно-кадрової проблеми: закупили 80 великовагових причепів. Торік на перевезенні кукурудзи працювало 20 автопотягів, у цьому році буде 40. Один такий автопотяг перевозить за одну ходку 30 тонн зерна.

Як бачите, я не політичною риторикою, а конкретними прикладами показую, як наше товариство «Земля і Воля» виживає в нестабільних умовах і навіть успішно розвивається.

До речі, вже обходимося практично без банківських кредитів із драконівськими відсотками. Одержані прибутки вкладаємо не лише у виробництво, а й у соціальну сферу: на газифікацію сіл, допомагаємо школам, дитячим садкам, іншим соціальним установам. Ми не чекаємо подачок від держави, а лише просимо: не заважайте нам працювати.

Державне дурисвітство стосовно села

Розпочну із заборони експортувати зерно. Урядовці (колишні й нинішні) заявляють, що вони створюють хлібну безпеку в Україні. Але з фуражної кукурудзи, яку ми вирощуємо, хліба не випікають. Однак і це зерно забороняють продавати за кордон.

Ми згодні продавати її в Україні, але за нормальну ціну. Адже пальне, техніку доводиться купувати за світовими нормами. Держава тут не вводить ніяких заборон, і це правильно – живемо в ринкових умовах. Але існує, як кажуть, одне «але».

Дешева кукурудза потрібна курячій імперії «Наша ряба», якою опікуються міністр агрополітики пан Мельник і його покровитель із президентської команди, начальник Державного управління справами пан Тарасюк.
Про все це я відверто говорив колишньому прем'єру Януковичу, на зустрічі з Президентом Ющенком, звертався з листом до нинішнього Прем'єра Тимошенко.

Олександр ЯСЕНЧУК.
м.Бобровиця.
Фото автора.