Собори наших душ

Так сталося, що сам собор я побачив раніше, ніж прочитав „Собор”. Весною 1968 року, після півроку військової служби у Горьковській області Росії, я був переведений на подальшу півторарічну службу до міста Новомосковськ Дніпропетровської області. Дуже гарне, досить велике районне місто, на зразок нашого Ніжина, за кілька десятків кілометрів від Дніпропетровська. У перші ж „вилазки” з території військової частини у різних справах до міста я й звернув увагу на старовинний дерев’яний собор у центрі. Величезний, козацький. Втім, щодо останнього, то тоді про це особливо й не говорили, як і загалом про нашу історію, про козаччину, що вирувала на цих подніпровських землях, на розташованих неподалік запорізьких. Та й сам собор стояв пусткою, був, звісно, недіючим.

Це вже пізніше я дізнався, що саме цей собор став прототипом головного героя знаменитого роману. Як, звісно, героєм також був і сам народ, його козацький дух. Хоч місце дії самого роману — не Новомосковськ, а робітниче передмістя великого промислового гіганта, в якому легко вгадуються обриси Дніпропетровська чи Запоріжжя.

А сам роман я прочитав трохи пізніше, здається, вже по службі в армії. Хоч на той час він вже вийшов у світ — у першому січневому номері за 1968 рік журналу „Вітчизна”, головного часопису Спілки письменників України. Пам’ятаю свої перші, а відтак — найточніші, враження від прочитання роману. Це його яскрава мова, стилістика, загалом високий художній рівень. І ще одне невідступне відчуття: серед героїв цього роману, звичайних людей, просто хотілося б жити. Настільки вони були живими, яскравими й цікавими, ці, здавалося б, прості люди. Іноді навіть по-доброму заздрилося їм.

Олесь Гончар писав роман у розквіті творчих сил, наприкінці свого 5-го десятиліття. На його рахунку була, звісно ж, хрестоматійна трилогія „Прапороносці” — про „визвольну місію” Радянської Армії і загалом СРСР на фініші світової війни в Європі — так нам утовкмачували цей роман у школах та інститутах. Перегортавши цю трилогію, я натомість з інтересом прочитав роман „Таврія”— про останні передреволюційні роки на Півдні України. Роман сподобався чисто художньою майстерністю. Була ще ціла низка прозових творів про „утвердження нової радянської людини”, як це трактувала критика.
І ось „Собор”. І грандіозний скандал довкола його публікації. Хоч на той момент Гончар був уже титулований всіма почестями: лауреат Ленінської та Державних премій СРСР і України, депутат, член ЦК Компартії, орденоносець, врешті, голова Спілки письменників України. І ось такий вибух у зовні благополучного письменника. Що ж так рознервувало комуно-радянський режим у романі „Собор”, що його негайно було вилучено з бібліотек, з продажу (того ж року роман вийшов окремим книжковим виданням)? Почалося цькування автора в пресі, на зібраннях письменників, на сумної пам’яті так званих зборах трудящих.
Це — показ наскрізь гнилого комуністичного режиму, який щойно помпезно відзначив своє 50-річчя, ювілей „Великого Жовтня”. Образ Володьки-висуванця — надзвичайно гостра сатира не просто на чиновництво, а на саму комуністичну систему. Оця його бездушність, батькопродавство, демагогія і облуда лукавства не могли викликати нічого іншого, окрім огиди. А це ж був типовий представник так званої комуністичної номенклатури. Типаж. Тобто зріз цього режиму, цієї бездушної, антигуманної системи.

Не менше розгнівала правителів національна складова роману. Час дії — середина
60-их, тобто кінець нетривалої, так званої хрущовської, „відлиги”, початок довготривалої епохи так званого „застою”, коли душилося все живе, в тому числі в царині духовності, національної ідеї. І ось ці ідеї було поставлено в романі на перший план. Нагадаю, що зовні сюжетна лінія книги розгортається довкола затії влади знести старовинний козацький собор, аби на його місці побудувати якусь розважально-торгову точку. Чим, до речі, не сучасний сюжет? І ось доля цього собору, давно закритого, напівзруйнованого, до якого, здавалося б, давно нема діла заклопотаному робочому люду, раптом сколихнула людей. Виявляється, цей засмиканий клопотами люд задимленого робітничого передмістя, попри всі зусилля системи, не забув, ані якого він роду-племені, ані своєї історії, не втратив ні національної гордості, ні козацького духу. І коли старий робітник говорить головним героям роману — Миколі і Єльці (історія їх кохання — це окрема щемлива тема) — „Собори душ своїх бережіть, собори душ”, то це сприймається як щось незнищенне, предковічне, глибинне. Що не підвладне суєті, системам і режимам з їх правителями, які приходять і відходять. А народ з його моральними цінностями був і залишається народом. На своїй землі.