Віктор Лазар буде агрокоординатором
Коли цей матеріал готувався до друку, стало відомо, що Постановою Уряду призначено Віктора Лазара членом Координаційної Ради з питань аграрної політики Кабінету Міністрів України. Донедавна він очолював виконавчу владу Чернігівського району і за визнанням багатьох керівників, став найуспішнішим. Проте, з незрозумілих примх Секретаріату Президента та обласної адміністрації, був звільнений зі своєї посади. Сесія районної ради проводила тоді його оплесками. Зараз Віктор Лазар -- у розмові з народним депутатом України Віталієм Коржем. Спеціально для "Сіверщини".
Концепція відновлення сільського життя під промовистою назвою «Дати вудку!» народилася в моїй команді ще минулорічного липня, під час численних поїздок по 264 населених пунктах мого виборчого округу на Чернігівщині.
Нині, після 100 днів роботи нового Уряду України, ця концепція набуває подальшого практичного розвитку, в тому числі й за рахунок приходу в команду нових обдарованих і патріотичних осіб.
Один із них – мій односелець з Дроздівки Куликівського району – Віктор Лазар, добре відомий на Чернігівщині аграрій–новатор, депутат обласної Ради, а нині – ще й помічник–консультант народного депутата.
Віталій Корж: – Вікторе Леонідовичу, розкажіть, будь ласка, – з чого Ви починали?
Віктор Лазар: – Знаєте, початок завжди пов’язаний із якимсь особливим зусиллям над собою. І хоча я з дитинства звик долати перешкоди, тут треба було подолати особливий психологічний бар’єр. Я тоді працював у державній адміністрації… Отож узяв я відпустку за свій рахунок і поїхав до Голландії…
Отак собі приїхали до іншої країни де Вас ніхто не чекав?
– Працьовиті люди є скрізь, а з ними завжди можна домовитись. Я мешкав у різних фермерів. В одного впродовж тижня, потім переїхав до другого, до третього, четвертого…, працюючи разом із ними і вивчаючи спеціалізацію кожного: хто вирощує картоплю, хто свиней, хто моркву, хто квіти, хто вівці розводить, хто бджіл…
– Що саме Ви вивчали – агротехніку, прийоми господарювання?...
– Я жив і вивчав там не тому що не знав – бо переважно знав їх систему роботи, хоча, звичайно, кожен фермер має свої професійні секрети, які й мене цікавлять. Основне, чим я займався – знімав фільм про те, як фермер організує своє життя. Як і коли він спить, що і коли він їсть, у що одягається…
Я зняв навіть його чорний бруд під нігтями і його дірки й латки на колінах… А головне, я показав яку техніку і технологію використовує західноєвропейський фермер і які результати має зі своєї праці. Якщо у нас середня сільська сім’я має не більше 35–40 тисяч гривень доходу на рік, сім’я голландського фермера, за тих самих фізичних і значно менших моральних зусиль має 350 тисяч євро!...
– Це порівняння – наш сором. Ми зобов’язані піднести українське село до європейського рівня… А як Ви використали свій незвичний творчий доробок?
– Я опублікував газетну статтю, в якій звернувся до земляків із конкретною пропозицією: хто хоче стати багатим у селі, прошу звертатися до голови Чернігівської райдержадміністрації. Водночас організував школу практичного фермерства.
Залучив серйозних кваліфікованих лекторів, викладачів аграрного факультету, щоб прочитали лекції з сучасних технологій, а також особисто читав лекції, демонстрував мій фільм і фотографії, розповідаючи про організацію роботи і життя фермерів на Заході. Ми викладали слухачам теорію і практику бізнес–планування, прогресивну культуру землеробства, культуру спілкування тощо…
– Цікаво, який був ефект від тих занять?
– Це було кілька років тому. Але позитивні перетворення, зокрема перебудова свідомості людей, в один момент не відбуваються…
Тому, коли мене запросили фермери на свою зустріч у ресторані під час святкування Дня працівників агропромислової галузі, для мене було величезною радістю, як один із тодішніх моїх «учнів», підходить до мене і каже: «Я хочу Вам сердечно подякувати за науку на тих курсах, бо цього року вже заробив півмільйона гривень!»
Розповідає, що за новою технологією взявся за те, за що всі боялися братися, а він ризикнув. У чотири рази перекрив всі рекорди. А тепер купив машини, німецьке устаткування і вже на цей рік планує у кілька разів збільшити обсяг виробництва.
А головне, він став зовсім іншою людиною, яка випромінює певність і гордість. Якщо раніше його бачили у потертому піджачку, то нині на ньому костюм за 250 доларів, стильна краватка, радість в очах і спокійний погляд у перспективу.
І тому, звертаючись до всіх присутніх на тому зібранні, я закликав: «Хлопці, тільки вперед! Не оглядайтеся на отих совєцьких голів колгоспів, на песимістів та ледарів. Шануймо себе, вільний розум, чесну працю і будьмо новаторами!»
– Отак і треба, щоб всі українські селяни наповнювалися гордістю і самоповагою через успіхи у цивілізованій продуктивній праці! Тим більше, що такі випадки вже не поодинокі…
– У селі Малинівка фермер починав з десяти корів, а нині, після трьох років напруженої праці, має 3500 голів великої рогатої худоби і 800 голів свиней! А ще – морква, помідори, огірки – всі супермаркети в літній період торгують його продукцією, яку він розвозить у гарних ящичках.
Щоправда, я його присоромив: он у тебе росте кропива. Це жах і твій сором! Дивись, возитиму до тебе делегації, щоб передавав свій досвід. Подбай, щоб ніде не було якогось павутиння, щоб все було чисто вибілено, культурно, як у доброї господині.
– Знаю, що Ви, Вікторе Леонідовичу, особливо полюбляєте «возити делегації» і маєте в цьому неабиякий досвід…
– У перший місяць роботи на посаді голови райдержадміністрації у 2006 році я за власні гроші винайняв автобус, посадив 45 фермерів з Чернігівщини і повіз їх у Польщу. Але перед тим, – чого тільки мені не довелося вислухати! І про те, що це погана держава, і що сільське господарство там нікчемне, і дотацій там не дають, і того й цього там немає…
Всю дорогу я мовчав. Вже на території Польщі, коли о 3 годині ночі під’їхали до першої бензозаправки, я зупинив автобус, збудив усіх і попросив вийти та подивитись ціни на пальне. Літр бензину чи дизпалива – 1 євро. Хлопці захвилювалися: це ж треба, як дорого: понад 7,5 гривень на наші гроші! Добре, – кажу, – поїхали далі.
Приїхали, нас зустріли, поселили, а я звернувся до голови повіту: поменше пафосу, а побільше покажіть, щоб вони побачили й було над чим подумати.
Польські друзі відкрили нам всі свої справи й серця. У напруженому режимі, по 12 годин на добу ми працювали, їздили по господарствах, мої «делегати» ходили з відкритими ротами, всьому дивувалися, розпитували, записували.
– А господарі не дивувалися?
– От заїжджаємо на господарство, зупиняємося біля сільської школи. Думаю, до школи поведуть. Але через невеличку площу навпроти – ошатний будиночок, весь у квітах. Заходжу за будинок і аж тоді відчуваю запах свинарника. Свинарник обсаджений квітами, акуратненькі лавочки під парканчиком…
Наша Ніна Клочок із Дроздівки Куликівського району питає господаря: «Скажіть, будь ласка, скільки свиней утримуєте?» Він каже: дві тисячі. «А скільки тут у вас людей працює?» Він каже: ну як скільки, – я, моя дружина, та ще дитина, як зі школи приходить, то нам допомагає. А вона тоді й каже: «А у мене, хай їм грець, – на 70 свиней 11 працівників!»…
Після свинокомплексу я привів мою «делегацію» до крамниці недалеко від цього підприємства і кажу: беріть калькулятори, фотоапарати, відеокамери і заходьте до крамниці. А хазяїн тут таки стоїть, усміхається.
– А хто хазяїн крамниці?
– Цей самий фермер, що утримує свинокомплекс.
Нам зробили там дегустацію всіх продуктів і пояснили, що це заклад розрахований, в основному, на оптову торгівлю. Ознайомили із всіма зразками продукції. Кажу: ну от, дивіться ціни. Лежить чудове сало товщиною у долонь – 3 (три!) гривні за кілограм у перерахунку на наші гроші. Балик – 12 гривень, ніжка свиняча, яка у нас коштує 5 грн., там – 46 копійок. Отож і кажу своїм «делегатам»: фотографуйте і фільмуйте, та думайте! Звичайно, я також все сфотографував.
Коли їхали назад із Польщі, мої супутники мовчали. Дивним і навіть трохи якби моторошним було це мовчання після величезної кількості вражень. Я їх розбудив уже за Любліном, відкоркував десятилітрову сулію польської самогонки на меду, що мені вже в останній момент прощання буквально упихнули щедрі господарі, налив кожному кухоль і трохи розворушив їх. Проїхали 400 кілометрів, а вони мовчать і лише сопуть, обдумуючи.
– Тут ми бачимо цілий комплекс проблем, які успішно розв’язано в Польщі, але на разі вони ще потребують розв’язання в Україні. Од чого Ви вважаєте слід починати, щоб виходити на європейську дорогу розвитку аграрного сектора?
– От Вам, Віталію Терентійовичу, банк зараз може дати кредит у мільйон гривень чи доларів без будь–якої застави. Бо Вас знають. Натомість початкуючому фермерові, який ще не має своєї кредитної історії, отримати гроші не так просто, навіть під заставу. Тим більше, що багато хто не має застави взагалі.
– Отже, треба створювати механізм фінансування, який зрушить справу з мертвої точки. У кожному разі, якісь гроші є, бо для сільського господарства Чернігівщини зараз виділяється на рік 80 млн. грн. дотацій.
– Так, держава надала ці кошти. Але за нинішніх умов, ці гроші – як вода в пісок. Не треба сьогодні нікому давати гроші.
Наприклад, фермеру, передусім треба давати гарантії і патронат, тобто консультаційний супровід з боку дорадчої агротехнічної служби. У Польщі, саме завдяки відділенням цієї служби по всій країні, люди приймають раціональні рішення у кожному конкретному випадку.
Треба створити таку аграрно–патронажну службу також у нас. Дорадча служба допоможе фермеру скласти бізнес–план. Для стартового капіталу одному фермеру потрібно в середньому 0,6 млн. грн. Гроші є з різних джерел. Але треба мати гарантію їх повернення. Гарантом має виступити держава.
– Чи Вам вже вдалося щось «пробити» у цьому напрямку?
– Я просив: будь ласка, з тих грошей, що йдуть на дотації, покладіть у депозит казначейства на рахунок району 20 млн. грн. Щоб коли я зберу цих фермерів і керівників банків, міг сказати: прокредитуйте цих фермерів на цю суму.
Дайте довгостроковий кредит на два з половиною роки. А я постараюсь, виходячи з наявного досвіду (фактів і статистики!), щоб на третій рік кожне господарство мало 1,5 млн. грн. прибутку. А держава повинна дати гарантії. Дати оцими грошима, що є в бюджеті.
– І як сприйняли Ваші пропозиції?
– Впродовж кількох останніх років розмовляв я із заступниками міністра агрокомплексу, кілька разів виступав перед міністрами; кажуть: нема механізму. Так, кажу: давайте створимо, ви ж тут всі є, є апарат міністерства, маса управлінь, відділів, – давайте розробимо! Розробимо, впровадимо, а тоді дорадча служба і профільне управління міністерства відповідатиме за розвиток фермерських господарств.
І тоді не з кількості папірців, звітів і полум’яних виступів на колегіях, а з приросту виробництва і реалізації сільгосппродукції будуть оцінювати роботу чиновників, що нині комфортно і переважно безтурботно почуваються в імпозантній будівлі на Хрещатику.
На жаль, мене тоді не почули, або не захотіли почути. От лише зараз новий Уряд під керівництвом Ю. Тимошенко приступив до цієї архиважливої справи.
– Маєте рацію – це вже не лише національна проблема. Бо останнім часом вона набуває міжнародного значення. Адже всі світові експерти одноголосно прогнозують невпинне зростання попиту на харчі, а отже й на продукцію сільського господарства. Україна тут має величезні перспективи…
– От саме тому я пропоную не зволікати з прийняттям рішень. Причому, треба не гроші давати окремим фізичним чи юридичним особам, а відкрити кредитну лінію і проплачувати рахунки фермерів згідно із затвердженим бізнес–планом і поточними результатами діяльності. Оплатити фермеру рахунок на трактор, на племінне поголів’я худоби, рахунок на пальне, на добрива, заробітну плату тощо.
Відповідно, за кожним господарством має бути закріплений державний службовець, заробіток чи премія якого повинна залежати від реальних успіхів розвитку цього фермерського підприємства, від збільшення обсягів виробництва. Хоче отримувати більше, – нехай більше допомагає.
– А якщо попри всі старання фермер збанкрутує?
– Такі випадки цілком вірогідні. Тоді приїздить банк, вилучає раніше прокредитоване майно у фермера–невдахи і виставляє його на торги, або передає оперативнішому, ефективнішому і прогресуючому господарнику. Отже, кредити працюватимуть і ніхто нічого не втратить.
До речі, у 2006 році неповернення середньо–довгострокових кредитів по великотоварних підприємствах агропромислового комплексу становило до 46 %! І як бачимо, ніхто не робить з цього трагедії.
Натомість, маю всі підстави стверджувати, що в разі запровадження пропонованого механізму кредитування розвитку фермерських господарств, неповернення кредитів може трапитися лише у деяких прикрих випадках і за обсягами становитиме на порядок менший відсоток.
– Скажіть, будь ласка, чи вже сьогодні можна навести якийсь приклад застосування позитивної програми розвитку села?
– Є така програма – «Власний дім», яка наполовину фінансується держбюджетом і наполовину – місцевим. Ця програма працює тільки з фізичними особами і кредитує лише їх. Але кредитує не тільки будівництво оселі, а й розвиток власного присадибного чи іншого селянського господарства. Так от, неповернення по цьому напрямку кредитування становить за минулий рік лише 1 (один!) відсоток.
Оце Вам ілюстрація надійності наших людей і перспектив кредитування.
Ви знаєте, чим я щасливий на сьогоднішній день? Тим, що такий фермер Гриша в Лукашівці з’явився, що почав успішно господарювати Мандрико, з’явився молочний «олігарх» у Анісові… Хлопці покупляли сучасні доїльні зали, де корова заходить з нашийничком, на якому закріплено чіп, і одразу комп’ютер реєструє цю корову, водночас вмикаючи музику, гармонізовану персонально для цієї корови, відповідно до психологічного стану тварини!
Тут заборонено кричати на корову, заборонено лаяти її. Тут немає п’яних доярок, тут майже стерильна чистота і чіткий технологічний порядок. І це не фантастика, а перші паростки застосування європейських стандартів у нашому сільському господарстві.
– Чи Вам, пане Вікторе, завжди вдається долати наші бюрократичні бар’єри і допомагати людям?
– На сто відсотків ще не вийшов. Але для мене важливо розв’язувати найбільш складні й, сказати б, показові ситуації.
От у селі Малійки – молода жінка, Світлана; шестеро дітей, і всі – сини! Найстаршому – шістнадцять. Вони тоді зліпили, з того що було, сякий–такий сарай – і вже у них тридцять голів свиней. Тракторець якийсь «склепали» і упираються з чоловіком, як кажуть, по–чорному.
Вона ходила на наші лекції. А потім каже: що ж мені робити? Кажу: Свєта, вперед! А сам думаю: треба знайти відповідні обставини, щоб вже хоч трохи якась опорна напівбаза була.
Доповідають мені: у селі Пакуль голова вже намірився кинути господарство, а в ньому 280 корів! Як це – кинути?! Свєта, підеш у Пакуль? «Піду», – прошепотіла. Коли ти готова? «Хоч сьогодні».
Викликаю заступника: негайно скликай збори у Пакулі. Беру величезний букет квітів і з усім своїм районним почтом приїжджаю, як сніг на голову. Голова, звичайно, нічого не знав.
Я почав виступ: «Шановні мешканці славного Пакуля! Ми приїхали до вас виконати дуже приємну місію – сьогодні закінчує свій трудовий шлях у вашому господарстві вельми заслужений, вельми шанований нами чоловік, якому ми всі повинні подякувати за його довготривалу, нелегку, відповідальну роботу і плідну працю!» – тут таки вручаю букет. Між іншим, розвалив він господарство вочевидь.
«А щоб ваше господарство розвивалося й набирало темпів, ось є молодий фермер Світлана, прийміть її у свою сільську родину. Я за неї ручаюсь». Тут таки сільському голові даю команду знайти відповідну хату.
Впродовж двох тижнів знайшли будинок із усіма зручностями, вони переїхали. Працюють. Їм важко, але вони вже обробляють 400 гектарів землі. Поголів’я повністю збережено, залучено 19 працівників.
Бачу, треба їх підтримати, зміцнити. Тим більше, що у Світлани з’явилася дуже продуктивна ідея. Їду до «Промінвестбанку» і кажу: «Вітя, дай мені кредит для цього господарства у Пікулі!» «Так нема ж нічого!» Воно й зрозуміло: жовтень, кінець 2007 року, щойно закінчилися парламентські вибори. Грошей нема. «Дай під моє чесне ім’я». Дав.
Нині, як не сутужно було, вони вже розрахувались за кредит. Часом не досипали й не доїдали, а зробили справу і розрахувалися до копійки!
До чого веду? Сьогодні село саме спроможне підняти себе. Люди – чудові! Але держава повинна створити відповідні умови. Людям треба дати не рибу, а вудку. Рибу вони самі зловлять.
– Так, бо якщо ми сьогодні говоримо про соціальний розвиток села, ми повинні почати з економіки, з виробництва сільгосппродукції.
– Я далекий од думки, що соціальним розвитком села будуть займатися олігархічні угрупування, які сьогодні, як пошесть, наїжджають на аграрний сектор.
Вони зараз різними шляхами захоплюють по 10 тис. га землі, але зовсім не для того, щоб будувати на цій землі достойне життя людей. Для них і земля ця чужа й чужі люди на ній.
– Оновити, оздоровити, цивілізувати життя українського села здатні лише ті, хто народився на цій землі, хто не зрадив їй, хто почуває себе відповідальним за її долю й за долю людей на нашій українській землі.
Я впевнений, що наша розмова на тему «Дати вудку!» зацікавить читачів.
Розмову провів Віталій КОРЖ,
народний депутат України
(фракція БЮТ)
Коли цей матеріал готувався до друку, стало відомо, що Постановою Уряду призначено Віктора Лазара членом Координаційної Ради з питань аграрної політики Кабінету Міністрів України. Бажаємо успіху!
| Коментарі (0) |