Дві України захоплення не викликають

Розумію, що цей матеріал не викличе захвату певної частини читачів у високих кабінетах. Але моя мета полягає не в тому, щоб потішити самовдоволених чиновників, а в тому, щоб звернути увагу наших виборців на очевидні речі, яких переважна більшість громадян України просто не усвідомлюють.

Не усвідомлюють, не зважаючи на те, що йдеться про факти щоденного життя, які безперечно являють собою загрозу національній безпеці України, реальну загрозу її суверенітету і самому факту її існування.

Маю на увазі факти суперечливої подвійності (або, якщо хочете, – подвійної суперечливості, або ще – абсурдної подвійності), до яких вочевидь узвичаїлись громадяни України, і котрі вже сприймають цю абсурдну подвійність як обов’язковий елемент власних переконань і способу мислення, тобто отієї самої ментальності, про яку мало не щодня доводиться чути.

Чи не найбільш переконливим у довгому ряду зазначених фактів абсурдної подвійності є організація (чи може радше – дезорганізація) життя суспільства і всієї країни за двома календарями водночас, на що, від початку набуття Україною незалежності, вже багато разів звертали увагу ЗМІ.

Але керівництво країни продовжує вперто не звертати увагу на абсурдність одночасного застосування григоріанського і юліанського календарів, що особливо яскраво (і не з кращого боку) демонструє нашу ментальність не лише в період Різдвяно–Новорічних свят (хоча саме у ті святкові дні календарна абсурдність виявляє себе особливо яскраво).

Бо саме тоді православний народ, разом з усім світом, об’їдаючись і обпиваючись, весело святкує Новий рік за григоріанським календарем (у розпал православного посту!), а потім, повертаючись назад на два тижні, святкує Різдво Христове за юліанським календарем і, нарешті, сягає «традиційної» вершини нісенітниці у святкуванні Старонового (чи ново–старого?) року(!). І така абсурдна подвійність є характерною не лише для календарного аспекту організації життя суспільства.

Щоправда, останнім часом дехто почав звертати увагу на цю дивовижно незмінну абсурдність, але, знову таки, увагу звертають не головні організатори, котрі сидять у високих кабінетах керівництва держави, а так звані пересічні Українці. Як от мешканець м. Ізмаїл пан Юрій Шкуратов, який патріотично відгукнувся на мою статтю в «Голосі України» від 15 січня ц. р., присвячену важливій темі двозначного виміру часу, що його штучно створюють і утримують в Україні антиукраїнські сили.

Цим силам, для котрих є ненависною наша (нехай навіть така ще слабенька) державна незалежність, які постійно прагнуть розколоти нашу Батьківщину і повернути її у старе ярмо, потрібна не одностайність і згуртованість Українського Народу, а невизначеність, двозначність, подвійність, суперечність.

Цим силам потрібно, щоб в нашій українській країні було два календарі, дві Православні Церкви, дві офіційні державні мови.

Щоб суди судили не на користь постраждалих, а на виправдання респектабельних злочинців з великими рахунками у банках. Щоб державний кордон ніби був, а насправді – не дуже.
Щоб усупереч Конституції України, яка в розділі ІХ Територіальний устрій України не передбачає жодних регіонів, у нас на кожному кроці повторювали це слово слідом за партією, яка хоче бути провідною в Україні – Партією Регіонів.
Щоб проголошуючи прагнення увійти до демократичного об’єднання країн цивілізованої Європи, Україна реально просувалася в протилежному напрямку.
Щоб проголошуючи незалежність, Українці залишалися залежними від хазяїна газового крана в іншій державі.
Щоб скрізь (з гори до низу, од центру і до «на місцях») була подвійна суперечливість влади: з одного боку – адміністративно призначені головним адміністратором керівники Держадміністрацій, а з другого – демократично обрані народом Ради депутатів в областях, районах і населених пунктах на всій території України.

А яка ментальність абсурдної подвійності, такі й її плоди. В тому числі й в основоположному Законі нашої Держави – Конституції України, де очевидні, яскраві й водночас не помічені широкою публікою приклади абсурдної подвійності не є винятком. Процитую лише один фрагмент ст.118:
«Голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.
Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами.
Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.»

Чудово, правда?! А можливо так задумано, щоб у цій абсурдній системі «багатовекторної» підзвітності, підпорядкованості та підконтрольності легше було не лише призначати, керувати і знімати, а й вирощувати кадри з чіткими ознаками безнаціональних хамелеонів політики!?

Тим більше, що в Конституції України – і це цілком не випадково! – немає розділу Державний устрій України. Немає!

Немає представлення ВЛАДИ, як цілісної системи, упорядкованої у взаємопов’язаних елементах із чітко визначеними функціональними обов’язками. Також немає в Конституції такого поняття, як «гілки», про які мало не щодня нам пояснюють різні політологи, експерти, правники та інші «фахівці» з базікання перед телекамерами і мікрофонами.

А отже «війну» між «гілками» закладено в Основний Закон фактом безсистемного представлення обов’язків держави перед народом України. Перед тим народом, який згідно із ст. 5 Конституції є «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади…»

У преамбулі нашої Конституції урочисто проголошено: «…усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями…». Проте, як бачимо насправді, – жодної відповідальності керівництва держави перед Українським Народом впродовж останніх шістнадцяти років поки що не дуже помітно.

І тому, на разі, радіє не Бог, а лукавий: мовляв, нехай собі сперечаються між собою, нехай «ділять» владу між «гілками», нехай у дискусіях, обговореннях та інших іграх в «демократію» гальмують процеси нормалізації життя в Україні.

А на додаток до всіх подвійностей час од часу штучно піднімається питання про те, якою республікою (республікою якої подвійності) має бути Україна: парламентсько–президентською чи президентсько–парламентською?! І це при тому, що саме поняття республіка (лат. res publica – справа народу, публічна справа) в Україні також не має однозначного трактування. Адже досі управління країною в центрі Європи знаходиться не в руках народу, а в руках доволі вузького кола корумпованих неономенклатурників.

Нині, за цією самою схемою подвійності, невизначеності й суперечності, антиукраїнським силам потрібно, щоб в Україні були два Уряди. Бо як тільки новий Уряд Юлії Тимошенко почав позитивні перетворення, з’явився ще й «тіньовий», а по суті – антиуряд, що його деякі високі посадовці й ЗМІ подають мало не на рівні зі справжнім, легітимним Урядом.

Мало не щодня радіо повідомляє нам, які «важливі» рішення, заяви і вимоги прийняв тіньовий уряд, в якому, як і належить, зібралися найвидатніші й найвідоміші фахівці з тіньової економіки.
Цим силам потрібно, щоб в Україні водночас існувало дві економіки: з одного боку – прозора, для народу і державного бюджету, а з другого – тіньова, для наповнення кишень корумпованих тіньовиків.
А головне, саме ці тіньовики хочуть, щоб існувало дві правди. Тобто, щоб проти правди Божої (як істини і правди доконаних фактів сьогодення) активно виступала так звана офіційна «правда», вигідна корумпованому державному апаратові та його зверхникам.

Нині навіть у Верховній Раді по суті існують два парламенти: патріотичний український і облудний антиукраїнський.
Українська частина парламенту хоче, прагне і намагається працювати для України, для її громадян, для виборців, за кошти яких він фактично існує. Натомість антиукраїнська частина блокує роботу Верховної Ради, переконливо демонструючи на весь світ факт безладдя в Україні, що й є метою діяльності антиукраїнських сил.

Ворожі нам сили вже давно лаштують поділ на дві України – на західну та східну. Вони вже успішно впровадили в поточну лексику визначення розподілу громадян України на «західняків» і «східняків».
Ці ворожі сили ще на зорі нашої незалежності, створили абсурдну подвійність у структурі державного устрою України. Всупереч одвічним прагненням Українського Народу про збереження цілісності нашої держави, антиукраїнські сили перетворили звичайну південну область України в «республіку» і привчили всіх до того, що це є офіційною нормою, коли в Республіці Україна існує Автономна Республіка Крим.

Причому, у цій так званій АРК також панує абсурд подвійності: корінний народ, репресований комуністичною совєцькою владою, досі не має реальних прав, натомість всі права мають ті, хто фактично не визнають Української незалежної Держави.
Од 28 червня 1996 року цю абсурдну подвійність (якщо не сказати: злочинне протиставлення) закріплено на найвищому законодавчому рівні – в Конституції України.
Адже з одного боку – у ст. 2 Конституції стверджується, що «Україна є унітарною державою» (від франц. unitaire – єдиний), що додатково уточнюється і посилюється в ст. 5: «Україна є республікою».

Проте, з другого боку – в тій самій Конституції України існує цілий Розділ Х. Автономна Республіка Крим. У статтях цього розділу по суті унормовано і надано легітимність факту існування на території нашої держави іншої окремої держави, яка також є Республікою, має свою Конституцію, парламент, Уряд, всі необхідні структури, а нині вже й власні державні символи і атрибути – прапор і герб. І все це на території нашої «унітарної» держави–республіки.

Таким чином, створено серйозні передумови для активізації сепаратистських настроїв і відповідних сил не лише в Криму, а й в інших областях України, зокрема для надання цим силам правового підґрунтя у виправданні їх антиукраїнських дій.

Тим часом Крим також давно став подвійним. Двовладдя в ньому (а якщо бути до кінця відвертим, то фактично – російське одновладдя, на яке Київ вперто закриває очі) давно стало фактом, бо російські чинники задають там тон не лише заявами, а перед усім чіткою і послідовною антиукраїнською політикою, щоденною практикою повзучої експансії, захоплюючи землю, будинки, споруди, устаткування, навігаційне та інше обладнання, розставляючи свої кадри і нав’язуючи антиукраїнську ідеологію в освіті, культурі, інформаційному просторі, де найпотужнішою силою виступають ЗМІ РФ та видання політуправління Чорноморського флоту РФ в Криму.

А офіційний Київ на всі ці факти прямих дій, що являють серйозну і безпосередню загрозу національній безпеці, вперто мовчить або про людське око реагує яловими заявами, зміст яких лише підтверджує певну зацікавленість осіб з Печерська в подальшому розвитку небезпечних тенденцій розколу України.

Все це створює підстави стверджувати, що певна частина можновладців на високих щаблях керівництва в Україні через розвиток подвійності свідомо сприяє цьому розколу.
Патріотичні громадяни України повинні усвідомлювати реальну загрозу, яку несе в собі політика подвійності, підступності й лицемірства. Політика, на жаль, – державна.

А тому не кілька чи кільканадцять осіб, а десятки мільйонів громадян України мають взяти на себе відповідальність за долю своєї Батьківщини. Відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями.

Віталій КОРЖ
народний депутат України
(Фракція БЮТ)