Головна › Новини › Подорожі
Нова експедиція Олександра Волощука
08-Жов-07 7623 0.0 0
Привіт з Воркути!
Про все по черзі після Сиктивкара. Автостопом доїхав зі столиці Комі до міста Микунь, де зупинився при місцевому храмі Успіння Божої Матері. Його настоятелем виявився українець зі Львівщини отець Василь, що мене вже не здивувало, адже українських священиків на Півночі, мабуть, не менше, ніж російських. При храмі живе ще одна цікава людина — бард з Вуктила Сергій, який хоче вивчитися правил богослужіння і потім відкрити чернецький скит. При храмі є справжня російська лазня, яку я із задоволенням відвідав. У Микуні знайшов чернігівців — обидва Сергії і обидва працюють у міліції.
17 вересня прибув у Емву — центр Княжпогостського району. Коли ще готувався до подорожі, зі мною зв’язалась чернігівка Любов Приймак і попросила розшукати могилу її діда, що був репресований і відбував строк у Комі, а 1944 року помер. 1991 року на запит родичів надійшла відповідь від прокурора Княжпогостського району про те, що могила Антона Шедька знаходиться в селищі Вожайоль і що її можна відвідати. Тоді поїхати в Комі родичі А.Шедька не змогли, а зараз попросили відвідати його могилу мене. В Емві знаходиться архів МВС, в якому я знайшов особисту справу Антона Шедька. У справі зазначалося, що він похований у могилі № 90 (прізвищ на могилах засуджених на той час не писали). Коли ж я дістався Вожайоля, то дізнався, що могили знайти просто неможливо: ще наприкінці 1960-их років кладовище, на якому ховали померлих у 40-их роках зеків, було ліквідоване, а на його місці побудували селищну лазню (яка, до речі, вже давно зруйнована). Тож довелося обмежитися тим, що сфотографував для Л.Приймак ту місцину, де орієнтовно може бути похований її дід. Дивно лише те, що 16 років тому прокурор району повідомив родичам відверту неправду. Чи сам був «нє в курсє»?..
Саме селище Вожайоль колись було центром Устьвимлагу, тут знаходилось чимало таборів. Навіть у післясталінський час тут було кілька колоній. У Вожайолі колись жило 2000 мешканців плюс близько 2000 військових. Зараз усе населення селища не перевищує 200 осіб. Цього року закрили школу, бо немає кому в ній навчатися. Але у Вожайолі чудово збереглася дерев’яна споруда колишнього штрафного ізолятора. Зараз у ній місцеві мешканці тримають дрова.
Наступною зупинкою стала Ухта — велике місто в центрі Комі. Мене зустрів і допоміг з розміщенням у місті голова місцевої національно-культурної автономії «Україна» Михайло Бедрековський (родом з Вінниччини). Ухтинські українці — одні з найактивніших у республіці, діє український хор, відзначають усі національні свята, беруть участь у всіх заходах українського спрямування. Михайло познайомив мене з 79-річною Параскою Дмитрівною Слободян — колишньою політув’язненою за 58-ою статтею, яка була зв’язковою в УПА. З перших днів діяльності українського товариства в Ухті вона — один з найактивніших його членів. Має чудову пам’ять, пише вірші. Мріє повернутися в Україну: «Не хочу лежати в чужій землі»… До речі, Парасці Дмитрівні я подарував прапор партії «Наша Україна», і вона була рада такому дарунку.
Полегшивши рюкзак на 4 кг, продовжив свій шлях. Поруч з Ухтою знаходиться місто-супутник — Сосногорськ. Приїхавши туди і поспілкувавшись з головою місцевого українського осередку Мариною Дешененковою, я став шукати місце для ночівлі (йшов дощ і ставити намет не хотілося). Зайшов до православного храму. Настоятеля на місці не виявилося, а без нього такі питання зазвичай не вирішуються. Однак добрі люди є всюди — мене запросила до себе додому одна з прихожанок, яка, до речі, не є українкою, але співає в українському хорі Сосногорська.
Якщо вірити атласу автомобільних доріг, у Сосногорську закінчуються автодороги, що ведуть на північний схід Комі, далі можна рухатися тільки залізницею. Але карти часто брешуть, і я це давно знаю. Виявилося, що з Сосногорська можна проїхати до Печори по колишньому «зимнику». Дійсно, можна, але тільки на машині з підвищеною прохідністю (я їхав на «Ниві»). Дорога являє собою дуже погану ґрунтівку з глини і землі, великою кількістю ям і величезними калюжами, в яких не доведи Боже «засісти». Скажу лише, що найважчу ділянку довжиною 72 км ми їхали 4,5 години.
Місто Печора не надихнуло: сірість, убогість, архітектурні споруди в стилях «барако», «репресанс» і «сталінський вампір». А ось в Інті, до якої я вже вимушений був рухатися залізницею (бо автодороги дійсно скінчилися), мені сподобалося значно більше. Хоча голову місцевої української громади Миколу Баранова я в місті не застав (він був у поході зі школярами по Приполярному Уралу), мене чудово зустріли колеги — журналісти місцевої газети «Іскра». Як і решта міст Комі, Інта будувалась ув’язненими, тут був УхтПечЛаг, добували вугілля. Добувають його і зараз, хоча значно в меншій кількості, ніж раніше. Населення Інти постійно зменшується. Одна з журналісток «Іскри» також планує незабаром виїхати з Інти до батьків на Донеччину. Колеги познайомили в Інті з цікавою людиною — вченим-екологом Олександром Малафєєвим, який серйозно вірить і всім намагається довести, що в горах Приполярного Уралу живе «снігова людина».
25 вересня перетнув Північне полярне коло і прибув у Заполяр’я – місто Воркуту. Про мій приїзд тут знали, і тому завдяки голові Воркутинської громадської організації «Україна» Миколі Бейзаку (він з Хмельниччини) поселився в готелі, в номері «люкс». Воркута — одне з ключових міст моєї експедиції, тому присвятив йому чимало часу — 7 днів. Спілкувався з Миколою Михайловичем Бейзаком, з Євдокією Лисовою і Михайлом Федьковичем — людьми, які стояли біля витоків українського руху у Воркуті. Познайомився з ще однією бабусею — колишньою репресованою за політичною статтею Марією Микитівною Турчин. У 16 років у 1946-му вона потрапила до Воркути за «сочувствие националистическим бандам». Відтоді її життя пов’язане з Воркутою. Марія Микитівна — єдина з політув’язнених-українців Воркутлагу, які зараз живуть у Воркуті. Але найголовніше: в одному із селищ поблизу міста — Сєвєрному — є храм, названий на честь благовірного князя Ігоря Чернігівського. І я навіть потрапив на храмове свято (це було 2 жовтня). Настоятель храму — українець родом з Тернопільської області, отець Петро (його батько був репресований і відбував строк у Воркуті). Взагалі серед 6 священиків Воркути четверо — українці, з трьома з них я спілкувався і багато чого цікавого дізнався.
Незважаючи на те, що від часів ГУЛАГу минуло 50 років, навколо Воркути й зараз можна бачити кладовища репресованих з номерами на хрестах замість прізвищ. Є окреме кладовище литовців, радянських німців, навіть угорське кладовище, на якому за кілька тижнів до мого приїзду у Воркуту встановили пам’ятний знак (приїздили військові з Угорщини). Поблизу селища Юршор я побував на кладовищі розстріляних 1 серпня 1953 р. учасників повстання на шахті № 29. В основному це були литовці та українці. Влада Литви ще 1993 року встановила тут пам’ятник загиблим землякам, а от українська влада, на жаль, проігнорувала звернення до неї воркутинських українців про увічнення пам’яті загиблих…
Воркута на сьогодні — місто, яке повільно вимирає: з 13 шахт, що працювали ще 15 років тому, сьогодні працює лише 5. Населення міста за ті ж 15 років зменшилося з 248 тисяч до 120 тисяч мешканців. Кожен четвертий — українець. Цілі квартали міста являють собою залишені людьми будинки. Особливо це впадає в око в селищах навколо Воркути — Воргашори, Комсомольському, Юршори. Два дні присвятив відвіданню «мертвого» міста Хальмер-Ю (це була найпівнічніша точка моєї подорожі). Від Воркути до Хальмер-Ю 75 км по насипу розібраної залізниці дійшов пішки за півтори дні. Навколо — тундра, трапилась навіть стоянка оленярів (чуми, нарти, олені, собаки). Ночував у балку — такий собі будиночок обіч дороги для перечікування негоди або ночівлі. У балку зазвичай є пічка, нари, дрова, вугілля, інколи — питна вода, сокира, деякі харчі. На 75 км відстані нарахував близько 10 таких балків.
Олександр ВОЛОЩУК, спеціальний кореспондент «Сіверщини» і «Білої хати». м.Воркута.
Продовження – у наступному номері.


Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок



Коментарі (0)
avatar