Сиберіж чекає інвестора і фельдшера

У Сиберіж скоро ходитиме тролейбус… Може, це й жарт, але не такий далекий від реалій. Враження, що це село – на недалекій околиці Чернігова, особливо якщо порівняти з величезною територією і відстанями по області загалом. Саме місто постійно розростається на північний захід, по Гомельській трасі. Підприємства, магазини, офіси, житлові райони…
Здається, ледве виїдеш за місто, промчиш передмістя, дачні містечка – і ось він, поворот з траси на Сиберіж. А, між тим, це вже починається Ріпкинський район, один з найбільших в області, з його кількома колишніми райцентрами, більш як 100 селами й містечками. Сам район тягнеться аж ген до Білорусі, а тут – початок. З напівбілоруською говіркою: «Тади паєдєм у горад». Тобто не російське «тогда» і не українське «тоді». Отже, ми у славному Сиберіжі, красивому, як і всі українські села, і котрому живеться так само, як і всім цим селам.
Де знайти інвестора?
Перший співрозмовник – сільський голова Сибережа Віктор Володимирович ХОМЕНКО.
– Вікторе Володимировичу, спершу коротко – про вашу сільську раду.
– До неї входять два села: Сиберіж і Осняки. У першому — 229 дворів, у другому – 89. Отже, загалом 318. 3917 гектарів землі, з них 997 – державні угіддя, решта — в розпорядженні сільради.
– Як заробити селянинові на прожиття?
– Важко. У селі зараз фактично нема колективного сільгосппідприємства. Колишній досить сильний колгосп «Перемога» було реформовано в селянське фермерське господарство «Світанок». Але воно практично розвалилося, техніку продано за борги, приміщення руйнуються, земля, що її здали в оренду господарству мешканці села, заростає бур’яном. Люди працюють, хто де: окрім своїх сіл нашого Ріпкинського і Чернігівського районів, також працюють в Чернігові.
– Зараз у село йдуть інвестори. Намагаються відродити сільгоспвиробництво.
– Їздять і до нас, але поки що лише придивляються. Хоч ми й зовсім поруч із Черніговом. Але дещо вже вимальовується. Є бажаючі прийти з інвестиціями. Зараз затримка ще й за тим, що ми ніяк не завершимо розпаювання майна, яке залишилося від колишнього колгоспу, насамперед будівель. Це найважчий процес.
– Тож у селянина зараз велика надія на свої руки, на город, домашнє господарство?
– Селяни у нас тримають близько трьох сотень корів. Молоко приймають по два пункти в кожному селі, закуповують його Чернігівський міськмолокозавод та ТОВ «Сіверяни» із сусіднього села Вишневе, де діє молокозавод. Платять по 1,30 гривні за літр.
– Про соціальну сферу.
Будинок культури, бібліотека, два фельдшерсько-акушерські пункти, два магазини і бар – від сільпо, діють і ще відкриваються маленькі приватні магазини. Хочемо обов’язково зберегти нашу школу, в якій, на жаль, лише 20 учнів. Але дуже гарне приміщення, до кінця року підключимо газ.
Проблеми? Такі, мабуть, як і скрізь. А головна – відродити сільгосппідприємство. Тому так чекаємо інвесторів. А ще – на жаль, у ФАПі в Сибережі нема медичного працівника. Вкрай потрібен фельдшер.
Чудова школа і дивний газотендер
Володимир Сергійович ЗБОРШИК – директор Сиберізької восьмирічної школи. На цю посаду прийшов ще чверть століття тому, зовсім молодим учителем. Причому вже й до цього директорствував у селі Ловинь. Отак і очолює школу третє десятиліття.
Школа збудована у 1984 році. За проектом – на 192 учні. Чому така точність? А це була норма для восьмирічки – 8 класів по 24 учні в середньому. На той час Сиберізька школа була середньою, налічувала понад 100 учнів. Кілька років тому реформована у восьмирічку. Але селяни категорично за збереження школи і проти моди чи пошесті на їх закриття. Школа гарно відремонтована до зими.
Вже є надія на опалення газом. Кошти з бюджету допоміг виділити Володимир Приходько, випускник Сиберізької школи, нині – керівник апарату обласної держадміністрації. Він відомий в області політик з «Нашої України», балотувався до парламенту. Допоміг і рідному селу, і кільком навколишнім.
Про газифікацію треба сказати окремо. Торік державним коштом газопровід було підведено до села – десь два кілометри. Дехто зображає це як велику милість селянам, як величезну турботу про них. Це коли на 90-му році після Жовтневої революції, лише у ХХІ столітті селяни побачили в селі газ. Та й то – кінець труби. Далі, кілька кілометрів по вулицях села, а також у двори, оселі газифікація ведеться виключно на кошти самих селян.
З бюджету на газифікацію школи було виділено 95 тисяч гривень. Газову трубу вже підтягнуто з вулиці під школу. Тут має постати невелика газова котельня. Власне, на неї й призначені оті 95 тисяч. Але ось «бюджетні благодіяння» уряду по-українськи. По-перше, виділені 95 тисяч прийшли в школу лише 1 липня. По-друге, далі справа застрягла у Тендерній палаті. По-третє, поки проходять тендери на те, хто спорудить цю нещасну будку з газоустановкою, вартість цієї установки зросла до 120 тисяч гривень. Це інфляція, про яку мовчить уряд, чи ні?
А на порозі – опалювальний сезон. Тому цей невеликий, але прикрий довгобуд слід негайно завершити.
Володимир Кезля – дивак і письменник
Сиберіж – батьківщина відомого українського письменника Володимира Кезлі. Він народився у 1937, на початку року відзначали 70-річчя. Прожив усього 47 років. Батько не прийшов з війни. До речі, на стенді у фойє будинку культури – список односельців, що загинули у війну. Аж 133 прізвища для такого невеликого села. За алфавітом – від Баглая Семена Йосиповича до Шумана Миколи Павловича. Чимало загиблих з однаковими, типовими для села прізвищами: Дасюк, Кезля, Малий, Лавровський, Турок, Лещенко.
Воєнне і повоєнне дитинство, рідне село, наше чарівне Полісся – ось лейтмотив своєрідної щемливої прози Володимира Кезлі. Пригадую в чернігівській періодиці його чудові новели «Замерзали дощі», «Синій вітер з Родощі» та інші.
Йому нелегко жилося й писалося. Перша книга вийшла, коли автору був, здається, 41 рік. Усього вийшло три і ще щось у перекладах російською. Рано пішов з життя через вроджену хворобу серця. Через це й не одружувався, жив один. Працював у колгоспі в бригаді, а також будівельником. Односельці вважали його диваком, адже замість того, щоб пиячити, писав книги. «Писатель» — так і називали. Дехто й недоброзичливо, адже Володимир, окрім ліричної прози, писав і досить гостру публіцистику.
У школі оформлено куточок, присвячений творчості Володимира Кезлі, вшановують його пам’ять, вивчають твори.
Ностальгія по-ріпкинсько-совєтськи
Будинок культури зведено у 1964 році. Типовий зразок пізньохрущовської архітектури. Що мене здивувало у фойє – так це стенди. Навіть не лише тим, що геть російськомовні. Це типова радянська агітація десь 30-річної давнини. Досить сказати, що висить стенд «Кінопанорама» за 1980 рік (на фото), тобто «новинкам» кіно – всього 27 років. А ще стенди, часто й напівпорожні, — «Искусство принадлежит народу», «Ни одного отстающего рядом», «Социалистические обязательства культработников».
Враження, що ти не в незалежній Українській державі на 17-му році її існування, а в райкомі Компартії 70-их років — і це у державному закладі культури. Якими наївними є тоді балачки про «державотворення» в оточенні цієї агітації.
Втім, дивуватися нема чого. Адже на додачу до наших українських телеканалів, теж далеких від оцього державотворення, в селі вільно на звичайну антену приймають російські телеканали і аж чотири білоруські. Надивишся і наслухаєшся всякого.
… Добре, що так гарно довкола буяє ранньоосіння природа, що ось так мирно хлюпаються качечки у калюжці на центральній вулиці. Життя триває. Звичайне життя українського села, яке, очевидно ж, заслуговує на краще сьогодення в цій державі.

Петро АНТОНЕНКО.
Ріпкинський район.