Головна › Новини › Спецакції
Нова експедицiя Олександра Волощука
24-Вер-07 1781 4.5 1
Знаходжусь у Сиктивкарi — столицi Республiки Комi — найбiльшого суб’єкта європейської частини РФ.
Розповiдаю про хiд подорожi пiсля Вологди. 4 вересня я залишив це мiсто i прибув у Тотьму — старовинне мiстечко за 210 км на схiд вiд Вологди, засноване у 1137 роцi. Три роки тому я вже був тут, пiд час подорожi по росiйський Пiвночi у липнi — серпнi 2004 року. Тотьма цiкава насамперед своїми храмами оригiнальної архiтектури. (Стиль так i називається —тотемське бароко. У свiтi є лише два храми, побудованi в цьому стилi: один — в Iркутську, другий — в Iспанiї). Мене по-пiвнiчному гостинно прийняли в редакцiї районної газети «Тотемские вести», а журналiст Микола Аликов запросив переночувати до себе. У Тотьмi вiдвiдав мiсцевий краєзнавчий музей (його фонди навіть бiльшi, нiж у музеї Вологди), недiючий Спасо-Суморин монастир, стiни якого пам’ятають Петра Першого, побував на могилi Івана Кускова — мореплавця, засновника и коменданта форту Росс у росiйській Калiфорнiї (перша половина ХIХ столiття). Коли залишав Тотьму, домовився з редактором «Тотемских вестей» Валентином Дуровим, що пiд час подорожi буду надсилати для газети iнформацiю про себе, про свiй рух по маршруту. А коли повертатимусь додому, знову заїду в Тотьму i отримаю гонорар. Це для мене новий спосiб заробiтку пiд час подорожей.
Пiсля Тотьми вiдвiдав Великий Устюг. Ночував на березi Сухонi, прямо на мiськiй набережнiй. Головна особливiсть нинiшнього мiста — це те, що Великий Устюг є батькiвщиною росiйського Дiда Мороза. Завдяки сприянню мiсцевих журналiстiв вдалося зустрiтися з Дiдом Морозом, який мешкає за 10 км вiд мiста в чудовому сосновому бору — це мiсце називається «вотчина Деда Мороза». Поспiлкувався з ним i навiть сфотографувався. Як вiн запевнив, будь-яка дитина може написати йому листа (162390, Россия, Вологодская область, г.Великий Устюг, Советский проспект, 85. Деду Морозу. e-mail: ded_moroz@vologda.ru). Вiдповiдь гарантована.
З Великого Устюга мiй шлях проляг на пiвденний схiд Архангельської областi, в Котлас. Це мiсто у 1930 — 1950-тi роки було «столицею» Котласлагу и Сєвжелдорлагу — двох з багатьох «островiв» ГУЛАГу. У Котласi я зупинився на три днi у голови мiсцевого iсторико-просвiтницького громадського руху «Совєсть» Iрини Дубровiної. Ця 79-рiчна бабуся займається вiдновленням iсторичної правди про страшнi часи ГУЛАГу, зiбрала чималий архiв стосовно репресованих i спецпереселенцiв. (Це були «розкуркуленi» селяни, викорчуванi зi своєї землi i кинутi на пiвнiч фактично виживати. Серед них було i чимало мешканцiв Чернiгiвщини). Iрина Андрiївна показала меморiальне кладовище померлих спецпереселенцiв. Кладовище називається «Макариха», менi нагадало карельський Сандармох. Разом з I.А.Дубровiною здiйснили експедицiю правим берегом Малої Пiвнiчної Двини, де в 1930 — 1956 роках знаходився великий табiр. У ньому почергово утримували спецпереселенцiв, депортованих радянських нiмцiв i полякiв, будiвельникiв залiзничного мосту через Пiвнiчну Двину, депортованих з областей Захiдної України — т.зв. «бандерiвцiв» i «нацiоналiстiв». Пiд час експедицiї знайшли покинутий колодязь, котрий слугував явно для потреб табору, старий дерев’яний вагон-«теплушку», в яких відправляли до Котласа спецпереселенцiв i ув’язнених. Вiднайшли залишки баракiв, а деякi з них i досi цiлi, використовуються як склади. Для мiсцевої газети «Двинская правда» написав статтю «Котлас глазами украинского журналиста».
10 вересня приїхав у Коряжму. У цьому мiстi я теж був у 2004 роцi. Саме в день мого вiдвiдання Коряжми (29 липня 2004) в автомобiльнiй катастрофi загинув настоятель мiсцевого храму Лонгина Коряжемського отець Михайло Яворський (українець, родом iз Самбора). Зараз настоятелем у цьому храмi — його брат отець Антонiй. Взагалi до трагічної загибелi о.Михайла в Архангельськiй епархiї служили чотири брати Яворськi. Отець Антонiй зустрів мене чудово, дозволив переночувати при храмi, дав у дорогу продуктiв i допомiг з нормальним взуттям (у вологодському монастирi я помiняв кросiвки на кирзовi черевики, але не подумав, що до них треба звикати. У результатi постирав до кровi обидвi ноги). Моєю особою в Коряжмi зацiкавилися колеги з обох мiсцевих газет — «Муниципального коряжемского вестника» и «Деловой Коряжмы». Обом виданням дав iнтерв’ю.
З Коряжми 12 годин їхав автостопом до Сиктивкара. Їхав по новiй дорозi, якої ще немає на картах. У столицi Комi завдяки чернiгiвцю Владиславу Мехеденку зупинився на 4 днi у його родичiв. Ось що вдалося зробити в Сиктивкарi:
1. У республiканському фондi «Покаяние» (те ж саме, що в iнших регiонах — товариство «Меморiал») узяв списки уродженцiв Чернiгiвщини, репресованих на території Комi. У списку — бiльше сотнi прiзвищ, але список вимагає коригування.
2. Дав iнтерв’ю республiканськiй газетi «Красное знамя» в рубрицi «Твои лица, Республика» (рубрики «Гости Республики» в газетi не виявилось).
3. Вiдвiдав мiсця у Сиктивкарi, пов’язанi з масовими репресiями (колишня в’язниця НКВС, Управлiння НКВС, пам’ятник-каплиця жертвам репресiй та iн.).
4. Зустрiвся з двома чернiгiвцями. Перший — Володимир Данилович Лазеба, родом iз Семенiвки, колишнiй мiнiстр торгiвлi Комi АРСР, творча людина — художник i поет. Друга — Валентина Михайлiвна Бiрюк — з Бахмача, заступник голови нацiонально-культурної автономiї «Україна» в Республіці Комі. Попереду — iншi зустрiчi. Точно знаю, що українську громаду мiста Емва очолює Валентина Тереховець iз Мньова.
5. Вiдвiдав краєзнавчий музей, художню галерею, кафедральний собор Святого Стефана Пермського. До речi, Сиктивкарську i Воркутинську єпархiю очолює владика Питирим, який теж є українцем. Дуже багато священнослужителiв з України служать Росiї.
У Сиктивкарi й досi не було перейменовано жодної вулицi: Комунiстична, Лєнiна, Совєтская, Октябрьський проспект.
16 вересня залишаю Сиктивкар i йду за маршрутом Микунь — Емва — с.Вожайоль (тут треба знайти могилу одного репресованого чернiгiвця, померлого в таборi у 1944 р.) — Ухта — Сосногорськ — Печора — Iнта — Воркута. Українцiв у Комi багато, мало не в кожному мiстi вони офiцiйно органiзованi. Погода дощова. Приблизно через 10 — 15 днiв маю потрапити в пiвнiчну зиму.
З цiкавинок: останньою машиною, що везла мене до Сиктивкара, виявились... мiлiцейськi «Жигулi» патрульно-постової служби. Тож автостопом можна їздити навiть з мiлiцiєю. До речi, автостопом я подолав весь шлях вiд Вологди до Сиктивкара, змiнивши 13 машин.
Наступного разу вийду на зв’язок з Ухти або з Воркути. Усього найкращого!
Олександр ВОЛОЩУК.
м.Сиктивкар.


Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок



Коментарі (1)
avatar
1
Шановний Олександре Волощук! Якщо у Вас є якісь координати Володимира Даниловича Лазеби, будь-ласка надішлить їх мені на мило. Бо я давно розшукую цього мого родича.
avatar