Головна › Новини › ПОГЛЯД
«Сад мiй i Україна — ровесники, але сад родить, а в державi негаразди», — говорить 70-рiчний письменник Михась Ткач
24-Вер-07 1955 0.0 0
— Мiй дiд Марко по матерi народився в селi Халявин, що розташоване неподалiк Чернiгова, обабiч траси, як їхати в напрямку Бiлорусi, у сiм’ї Зубка Максима, який мав козацьке корiння. До дiда Марка завжди зверталися люди за конкретними порадами, бо вiн був знаний довкола вiщун. Коли у воєннi роки мати запитувала у нього про мого батька, вiн лише тяжко зiтхав i радив їй молитися...
Батько був у польовому концтаборi в Бiлорусi. Одного разу вночi прийшов до нас його рiдний брат Михайло, син мого дiда, дядько розповiв, що були разом у нiмецькому полонi, i коли надвечiр вiн запропонував разом з iншими полоненими уранцi втекти, батько вiдмовився, оскiльки у нього було пiдiрване здоров’я, а також хибно надiявся на те, що нiмцi, мовляв, їх вiдпустять. Вiдтодi нiхто бiльше i не бачив мого батька.
У дiда був сад, а в ньому — вулики з бджолами...У 42-му роцi дiд помер, коли були лютi морози...
...Рiдного брата дiда Марка Омелька заарештували енкаведисти в 1937 роцi за буцiмто органiзовану нацiоналiстичну групу й до недавнього часу всi вважали, що вiн загинув на Соловках (так принаймнi нам говорили компетентнi органи). Але згодом, коли можна було докопатися до архiвiв, стало вiдомо, що його розстрiляли осiнньої днини того ж року в чернiгiвськiй тюрмi згiдно з рiшенням «трiйки».
Ще один рiдний брат Марка Iван теж був заарештований i репресований бiльшовиками в 1932 р.
Мати померла на сiмдесят восьмому роцi життя...
— Напевно, i Вам передалося оте покликання i бажання вирощувати плодоягiднi дерева?
— У рiк здобуття Україною незалежностi я посадив сад: 30 молодих пагiнцiв яблунь (по 2 сорти кожної), груш, слив, черешень, десь 70 кущiв смородини... I хоча сад ще молодий, вже давно став плодоносити. А ось з незалежнiстю щось не так... Якiсь сили гальмують цей процес, i поки щось не видно отого свiтла, яке б випромiнювало надiю на оптимiзм щодо справжньої незалежностi нашої держави...
Ранiше з дружиною вирощенi фрукти возили продавати навiть на базар. Тепер уже здоров’я не те, але з яблунями все одно дружимо. Вирощуємо такi сорти як «Кальвiль», «Лимонка», «Слава побєдітєлю», «Антонiвка»...Нiколи ми не обробляємо дерев хiмiєю, i вони нам за це нiби вiддячують восени щедрим урожаєм. Та й овочi рiзнi теж позбавленi отрути всякої — не застосовуємо її.
Яблунi — це живі iстоти! А люди сиплють, ллють на них що завгодно, а потiм вживають оту отруту i хочуть здоровими бути... У мене взагалi свiй пiдхiд до яблунь. От, наприклад, дерева сорту «Путинка» кiлька рокiв пiдряд неврожайнi на плоди, то я все одно доглядаю за ними, як i за iншими; вiдiйдуть — вiдчуваю. Вiд яблунь я отримую неабияке задоволення, втiху. А раз не обробляємо хiмiкатами, то летять до яблуневого саду i ластiвки, i шпаки — гусiнь поїдають... На яблуню я дивлюсь як на вiкове створiння незалежно вiд того, родить вона чи нi. Навiть гiллячко, яке треба обрiзати, i те шкода.
— Менi казали, що Ви не застосовуєте отрутохiмiкатiв i щодо колорадського жука. Чи не могли б Ви подiлитися своїм досвiдом з читачами газети?
— Був перiод, коли я зi своєю сiм’єю виїхав у село Красносiльське, що на Борзнянщинi. А причина, здавалося б, на перший погляд, зовсiм «банальна»: у Чернiговi тодi не було зовсiм українських шкiл, за винятком хiба що на околицi мiста — Бобровицi. А в мене двi дочки, то й не хотiлося, щоб вони були зрусифiкованi. Купили там хату. За три роки збудував у селi (а я ж ще за фахом iнженер-будiвельник) дитячий садочок, гараж для автомобiлiв, свинарник, їдальню, кiлька житлових будiвель для мешканцiв iз Закарпаття — молодих будiвельникiв. Отодi почали застосовувати власний «метод»: вирощувати картоплю без колорадського жука i хiмiї... Коли листочки зовсiм молодi, i на них вже з’явилися личинки отого картопляного жука, ми їх обриваємо. Головне тут — щоб жуки ще не вивелись. Якщо хоч трохи проґавиш, то цей метод не допоможе.
Той, хто не вирощує зараз картоплю, а купує на ринку, навiть не здогадується, через якi технологiчно-хiмiчнi процеси вона проходить. Не секрет, що навеснi деякi люди вже насiннєвi плоди починають у землю кидати обробленi отрутою, а щоб не полоти, то гербiцидами наповнюють площу. А як тiльки зiйшла картопелька, i з’явилися першi колорадськi жуки — ллють хiмiкати, якi стiкають з кущiв картоплi i всмоктуються в землю.
Ми i гнiй самi робимо iз ... бур’яну. Декому здасться, що це, мовляв, дивна чи кропiтка робота. Але ж вона дiєва, i можете бути впевненi в ефективностi такого перегною, адже перевiрено практикою.
— А в чому полягає суть такої технологiї?
— Зараз мода в людей пiшла яка? Як тiльки картоплю викопають, то вiдразу ж палять i бур’ян. Окрiм шкоди — нема бiльш нiчого. Адже палити взагалi не можна нiчого. Шкiдливi викиди в повiтря летять, а ми всiм цим дихаємо. А в бур’янi ж усе є для корисного пiдживлення картопляних плодiв. Сухе картоплище, кореневi залишки вiд кукурудзи, рештки iнших рослин перезимовують, навеснi я згрiбаю i складаю у купу, яку перiодично обливаю водою, щоб силос вийшов. Отой зволожений бур’ян нiби горить, димить, воду пускає, i виходить така собi паста — необхiднi органiчнi речовини. Так ми це робимо щороку. Родять нормальнi огiрки, помiдори, картопля, iншi овочi.
— У Вашiй творчостi переважно вiдтворюється сiльське життя. Якби Ви були в урядi i вiдповiдали сьогоднi за аграрний сектор, то що б Ви найперше зробили, аби село хоч трохи пiдвелося з колiн?
— Колективне господарство треба було зберегти! Пригадайте, якi ж то були тракторно-машиннi парки у колгоспах. Розтягли i трактори, i машини, i все, що можна було...Хотiли реформи провести? Ну що ж, робiть: змiнюйте назви, якщо вам не подобаються колгоспи, так iншу назву придумайте, дайте волю людям щодо земельного виробництва, але «революцiї» на селi робити не слiд було.
— Чомусь думається менi, що осiнь для Вас — найулюбленiша пора. Чи я помилився?
— Нi, не помилились. Для мене осiнь — то понад усе; це щось лiричне й таємне, хвилююче і, можливо, трошки сумне, яке спонукає до роздумiв, до особливого погляду на життя...Я i народився восени, може, тому злегка є емоцiйної натури... У мене є твiр «Передчуття осенi», там — нiби монолог такий собi, в якому осiнь немовби особистiсть, щось живе. Це, звичайно, найпрекраснiша пора року.
— Незабаром вибори. Пiдете голосувати?
— Якщо вiдверто, то я вже розчарувався у всiх полiтиках... За Ющенка буду голосувати лише тому, що моя неактивна участь у виборах — це ще одна плюсова галочка п’ятiй колонi. А тому, звичайно, пiду на вибори, але ейфорiї за всiма полiтиками немає... Треба, щоб у полiтицi були новi люди, повинна молодь іти в полiтику i активно займатися державотворенням... Усiх гнати треба звiдти: i синiх, i помаранчевих, бо, по сутi, вони вже нiчого доброго для держави не зроблять. Бiда в тому, що партiї демократичного спрямування теж не об’єднуються, а з iсторiї ми знаємо, що це до добра не призведе... «Наша Україна» не захотiла ж узяти до себе «Свободу» Олега Тягнибока, бо побоялися, що вони втратять через це голоси на пiвднi. А тепер цi голоси, що могла б мати «Наша Україна — Народна самооборона» на заходi, розгубляться, бо певна частина «захiднякiв» голосуватимуть все ж таки за «Свободу»... Мiж Блоком Юлiї Тимошенко i «НУ-НС» я ставлю знак рiвностi.
— Не дивлячись на життєвi перипетiї, що пройшли на своєму життєвому шляху, все ж таки Ви завдячуєте долi?
— Було, звичайно: чогось не досяг, що хотiв, щось бажав, а не встиг, за чимось тужив. Але загалом можна сказати, що доля мене не обминула, i я задоволений, що прожив сiмдесят рокiв саме так, а не iнакше. Хотiв я бути художником або лiтератором, i це збулося... Менi зараз стiльки рокiв, що вже треба думати про пiдсумок свого життя. Ось пишу твори, кудись ще поспiшаю, але iнодi обпече мене думка про те, що планувати щось серйозне вже не наважуюсь. Ранiше якiсь грандiознi плани були: закiнчити iнститут, одружитися, виховати дiтей... А тепер я вiдчув: на щось величне, епохальне розраховувати вже не можу. Я можу тiльки продовжувати те, що ранiше спланував, а ось розпочати щось нове з нуля, будувати якусь перспективу — вже нi. Красиве й енергiйне життя (хай би воно яке й не було) залишилося позаду. Немає того запалу, що вiдчував ранiше.
— У Вас є найулюбленiша пiсня?
— Двi пiснi, в яких вiдображається людська доля, менi найбiльше до вподоби. Це — «Дивлюсь я на небо» та «Ой, на горi та женцi жнуть». А менi ваше запитання нагадало молодi роки, коли я парубкував... Йдеш, бувало, увечерi з хлопцями та дiвчатами та як заспiваєш — по всьому селу той спiв було чути. Дiвчата починали, а хлопцi доповнювали той спiв. Щовечора в селi пiсня спiвалась. Без неї — не жили. I як до клубу йшли — затягувались спiвом, i в клубi спiвалось, i як додому вертались — теж тьохкали... А зараз є пiснi, але менi чомусь здається, що хтось керує свiдомiстю молодих людей, бо, як почуєш деякi з них, так вiдчуваєш якусь моторошнiсть. Хтось i кудись втягує нашу молодь. Тодi комунiсти народнi традицiї знищували, але пiсня українська по сутi не заборонялась, водночас з-за кордону шкiдливi музичнi впливи, якi дiють на психiку людини, притримувались.
— Пам’ятаєте своє перше кохання?
— У молодостi я був майже розбишакою, таким собi енергiйним, запальним i моторним парубком. Уперше я по-справжньому закохався в шiстнадцять рокiв. Я марив тим коханням, i дiвчина, до якої в мене виникло почуття, снилась менi... Спочатку я простоював бiля її будинку години, а потiм, коли пiшов до армiї, вона вийшла замiж за iншого... Але все одно я пам’ятаю той проведений востаннє з нею вечiр, коли вона мене проводжала на армiйську службу... Пiсля довгого парубкування, коли менi вже стукнуло тридцять, я зустрiвся з iншою дiвчиною, яка молодша за мене на одинадцять рокiв, i покохав її... Й досi ми живемо у шлюбi, бо одружилися за почуттям, яке з самого початку зцементувало нашi серця. А тої «любовi», коли двоє беруться через якiсь меркантильнi iнтереси, а потiм, як вважають вони, настане кохання, я не визнаю...
Сергiй КОРДИК.


Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок



Коментарі (0)
avatar