Невідома Росія: є така земля -- Інгерманландія

Інгерманландія - це Свобода
Так вже склалося, що саме в Інгерманландії, а зовсім не у Великому Новгороді з його історичними традиціями, не в територіально-близькій до Євросоюзу області (Східній Пруссії) Калінінграда і не в максимально-віддаленому від Москви Приморському краю, найпотужніший розвиток отримав процес регіональної самоідентифікації (identity). Цей процес детально досліджувався багатьма петербурзькими вченими, громадськими діячами, журналістами. Тому детально не зупинятимуся на його історичному корінні.
Варто, одначе, докладніше зупинитися на великоруському аспекті цього процесу, щоб спростувати звинувачення в «іноземному», «німецькому» і «фінському» походженні цієї identity (автор не бачить нічого поганого в «іноземному» походженні подібної самоідентифікації, але заради об'єктивності варто підкреслити її великоруське коріння).

Почати треба з того, що самоідентифікація на цих землях завжди була свого роду сумішшю між «національним» (місцеві, аналог білоруського «тутейшие») і «інтернаціональним». Останнє поняття необхідно розшифрувати докладніше – у зв'язку з неоднозначністю його трактування в сучасних умовах РФ.

Необхідно пригадати, що саме на території Приневського краю пліч-о-пліч проживали слов'яни і фіно-угри, будучи унікальним зразком симбіозу: жили «посмугово» (слов'янське село – фіно-угорське, знову слов'янське і знову – фіно-угорське). Всі жителі краю – і ця традиція зберігалася не тільки при Новгородській республіці, але частково і при Російській імперії – знали мову один одного, могли вільно спілкуватися, торгувати, ходили один до одного в гості, разом відзначали свята – особливо дохристиянські (Юганнус, він же Іванів день тощо), брали дружин із сусідніх народів. Проте при цьому народи не змішувалися, не асимілювалися, зберігаючи свою самобутність, устрій і традиції – саме цей факт треба визнати унікальним.

Саме слово «Інгерманландія» шведське (що, втім, не заперечує його «рускости» - бо по-перше Рюрік з своєю Руссю за однією з гіпотез прибув з Данії, а по-друге, нікому не заважає «не зовсім великоруське коріння» назви «Санкт-Петербург». «Інгерманландія» з цієї точки зору цілком укладається в західний курс Пєтра І, який, до речі, призначив губернатором і Великим Князем Інгерманландським світлого Алєксандра Мєньшикова.

Крім того, варто пригадати, що шведи всього лише використовували власну назву місцевих жителів – іжорців (доречно зауважити, на той момент – православних, внаслідок чого після падіння Новгородської республіки вони зазнали серйозних притисків з боку шведської корони). Іжори (інкері) називали Принев’я «Інкері маа» - «Іжорська земля». Шведи ж, не розібравшись в мовних особливостях (на відміну від новгородців, до речі) просто додали корінь «ланд» - теж, власне, «земля». Тому назва «Інгерманландія» є історично-лінгвістичним казусом, щось подібне до «Іжорської землі земля».

Втім, є й інше пояснення назві «Інгерманландія». Згідно з легендою, ці землі отримали його від імені принцеси Інгігерди, дружини Ярослава Володимировича, зарахованої до лику святих під ім'ям св. Анни Новгородською і похованою у Софіївському соборі Великого Новгорода.

Взагалі питання великоруської або фіно-угорської самоідентифікації досить активно обговорюється серед групи громадян Санкт-Петербурга, які іменують себе «інгерманландцями» і (для того, щоб відрізнити свою identity від етнічних фіннів-інкері) «практикуючими краєзнавцями» (не просто вивчають історію свого краю, але й творять цю історію).

Варто відзначити, що одна частина практикуючих краєзнавців активно шукає в своєму генеалогічному дереві фіно-угорське коріння (й зрозуміло, знаходить, оскільки народи, що проживали століттями на одній території й постійно змішувалися, мають, в принципі, схожий генетичний код). Ця частина практикуючих краєзнавців особливо шанує фінського маршала Карла Густава Маннерґейма і героя Північної Інгерманландії полковника Георгія (Юрьє) Ельфенґрена. Дехто з них вивчає інгерманландську мову.

Інша частина практикуючих краєзнавців особливо підкреслює свої великоруське, слов'янське коріння. Вони, передусім, вивчають новгородські традиції, вшановують першопрохідців-ушкуйників, Васілія Буслаєва, основоположника – Рюріка (і водночас Вадіма Храброґо). Деякі з них збираються добиватися канонізації Марфи Борєцкої (легендарної Марфи-посадниці). Окремо варто згадати групу, що займається реконструкцією новгородської мови та її північного поморського діалекту.

Необхідно пояснити, що суперечка про першоджерела інгерманландської identity ведеться суто теоретична, і не призвела (в усякому разі, на цей час) до розколу руху практикуючих краєзнавців. Більшість учасників все-таки сходяться на думці про два (як мінімум два – згаданих) джерела і складові частини цієї самоідентифікації. А надто, що з одного боку і Маннерґейм, і Ельфенґрен до революції 1917 року служили в армії Російської імперії, а з іншою Новгородська республіка завжди захищала фіно-угрів – й іжорців, й карел, й вепсів та інші народи – від посягань з боку Швеції, Лівонії і Московії.

Своє майбутнє інгерманландські практикуючі краєзнавці бачать у складі північної конфедерації великоруських територій, або (у разі несприятливого для Росії розвитку подій) – як незалежна великоруська держава у межах сучасної Ленінградської області або – Північно-Західного федерального округу. В зв'язку з цим знов порушена властями ідея, яка раніше постійно відкидалася, про об'єднання Санкт-Петербурга і Ленінградської області в єдиний суб'єкт Федерації – Невський край – грає на руку прихильникам автономізації.

Адже в результаті (і це зрозуміло всім, не виняток - федерали) утворюється фактично готова європейська держава з населенням близько 6 млн. чоловік, що має кордон з декількома країнами Євросоюзу і фактично замикає розімкнене сьогодні зі сходу «Балтійське кільце». Невський край по своїй суті – та ж Великоруська Інгерманландія, різниця лише в назві. Але всі ми знаємо, що назва – річ доволі умовна. Свого часу Петербург з честю носив ім'я і Петрограду, і Лєнінграду – при всіх мінусах цього статусу. Врешті-решт, питання назви завжди можна виправити в майбутньому.

Прокляте XX століття – епоха світових воєн і революцій, сподіваємось, пройшло. Проте тільки ми, громадяни – в змозі зробити так, щоб це минуле не повернулося. За прикладами ходити недалеко: зовсім недавно попередній президент і «гарант» Конституції РФ віщав про «безповоротність реформ і демократичних перетворень». І ось його наступник цілком обернув й реформи, й демократичні перетворення назад: у федерації знову зневажають права людини, знову – незадоволені імперські амбіції сварять нас з сусідами і вчорашніми друзями, знову з'явилися політв'язні, підсумки приватизації переглядаються, а з неугодними бізнесменами чинять так само, як з неугодними державними діячами і журналістами.

Проте, я переконаний в тому, що великоруське майбутнє чудове, що в XXI столітті справді наступить Ера водолія, сприятлива Руси, під час якої великоруські регіони або держави вийдуть у світові лідери, залишивши за собою і США, і Китай, і стару Європу, узявши в союзники східноєвропейських слов'ян і народи Півночі. Проте, для цього великоросам належить перевтілитись самим: насамперед – відкинути імперські амбіції, для того, щоб на рівних увійти до цього братського союзу.

Для цього треба багато і плідно працювати, трудитися, не покладаючи рук, але головне – думати. Усвідомлювати, для чого і на благо кого ми працюємо і трудимося, будуємо оселі і виховуємо дітей. Відповідь на це питання дуже проста – тільки для себе, в ім'я себе і в ім'я своїх дітей. На жаль, усвідомлення простої істини – що інтереси великоросів перебувають не десь за тридев'ять земель або в далекому «світлому майбутньому», а тут і зараз – ще не прийшло до нас. І наше майбутнє безпосередньо залежить від тієї швидкості, з якою ми це усвідомимо. Бо інакше народи РФ чекає доля дуже багатьох націй і національностей – зникнення. Скільки таких народів зникло з лиця землі за історію Людства – і не порахувати. А на їх місце завжди приходили інші, це цілком об'єктивний розвиток подій.

Ще раз варто нагадати, що невід'ємною частиною великоруського майбутнього (якщо воно, звичайно, наступить коли-небудь) є Свобода. Тільки вільні народи зможуть відповісти на ті виклики, які ставить перед нами глобальне майбутнє. Раби, які плазують перед державою і диктатурою – приречені. Здається, історія дає великорусам найостанніший шанс. І не використовувати його було б безглуздо.

Віктор Шаву, практикуючий краєзнавець

Джерело: http://ingria.info/