Головна › Новини › ПОГЛЯД
Кравченко живий?
05-Вер-07 1644 0.0 0
Про нацiональнi особливостi перевертнiв та вовкулакiв

Перефразовуючи поета на сучасний лад, мiнiстр МВС в Українi — бiльше, нiж мiнiстр. Одна передвиборча епопея з iмовiрним отруєнням та загадковою серцевою немiччю В.Цушка чого варта.
Втiм, «герой» соцiалiстiв пiсля поневiрянь у Нiмеччинi пашить здоров’ям i не втратив властивих колишньому колгоспному головi кондицiй вгодованостi. Набагато трагiчнiше, на загальну думку, склалася доля одного з найвiдомiших його попередникiв. Вважають, що, ставши заручником у справi Г.Ґонґадзе, вiрний Л.Кучмi генерал покiнчив життя самогубством. Пiстолетна куля завжди асоцiюється в подiбнiй ситуацiї з жирною крапкою. Але тут куль було двi, i абсолютно ексклюзивне дослiдження, отримане редакцiєю, пропонує iнтригуючу двокрапку. Отже, що могло бути насправдi:

Виданi поспiхом пiсля 4 березня 2005 року коментарi навiть дуже високих посадовцiв зараз важко читати без гiркої посмiшки. Наприклад, голова СБУ О.Турчинов «єдиною» спроможною версiєю смертi назвав самогубство. Мiнiстр МВС Ю.Луценко в ексклюзивному iнтерв’ю газетi «Гранi плюс» узагалi вдався до патетики: «Я особисто вважаю, що загибель генерала Кравченка i є визнанням своєї вини в останнiй iнстанцiї. Коли людина готується постати перед Богом, вона не бреше». Хоча невдовзi здоровий глузд узяв гору над авторитетом деяких кримiналiстiв, до яких спершу, схоже, дослухався цивiльний мiнiстр, i в iнтерв’ю «Дзеркалу тижня» Луценко подiлився сумнiвами. Його охоче пiдтримав, нiби передчуваючи власну трагiчну долю, затруєний пiзнiше полонiєм полковник ФСБ О.Литвиненко. «Два пострiли в голову, безумовно, наводять на роздум, усе це дуже пiдозрiло», — зазначив вiн. Зате напрочуд оптимiстичним виявився такий високий «профi», як заступник Генпрокурора В.Шокiн. Чорним по бiлому газета «Факти» донесла його твердження: «Больовi вiдчуття вiд пострiлу, здiйсненого в пiдборiддя, були приблизно такими, як нiби чоловiк ущипнув себе за руку».
А потiм, виходить, ще й за скроню ущипнув... Дуже хочеться тихенько пiдiйти до заклопотаного вершiнням правосуддя пана Шокiна i легенько зачепити по писку. Ледь-ледь, щоб хiба трохи юшки з носа капнуло. I поцiкавитися нiжно, чи схоже це на пощипування, чи, далебi, на щось неприємнiше. Уявляєте реакцiю?
Але з паном Шокiним це все вiртуально, а от що дiялося з чоловiком, якому в пiдборiддя увiйшла 9-мiлiметрова куля з крупнокалiберного армiйського пiстолета «Беретта», дослiджено цiлком об’єктивно i науково. Зробив це головний, без перебiльшення, український експерт у цiй галузi, видатний нейрохiрург М.Полiщук. I коли читаєш у «Дзеркалi тижня», що отака куля за нiкчемнi частки секунди робить із живою людиною — вибиває половину зубiв, трощить нижню i верхню щелепи i т.д. i т.п., весь цей натуралiстичний ряд переповiдати не хочеться — стає не по собi. I невiдомо, вiд чого бiльше — вiд спiвпереживання больовому шоку чи вiд глибини попереднiх оцiнок. Тодi як висновок колишнього мiнiстра охорони здоров’я однозначний: уже перший пострiл у пiдборiддя був несумiсний зi збереженням свiдомостi, а без негайної медичної допомоги — i з життям теж.
Отже, нi про який повторний, ще влучніший, пострiл у скроню рукою майже покiйника мови не може бути. Та вiн стався. I один із наближених до генерала армiї полковник С.Сорока, котрий приїхав із Києва до елiтного дачного комплексу «Золотi ворота» ранiше за мiлiцiю (!), побачив у гаражi моторошну картину: труп із майже знесеним обличчям, особливо лiвою його частиною.
Труп акуратно сидiв на стiльцi, а до стiльця акуратно, вертикально, рукiв’ям униз був приставлений пiстолет — це Сорока бачив на власнi очi. Коли послуговуватися методом п.Шокiна, це був третiй, теж цiлком буденний, вчинок самогубцi. Довiвши контрольним повторним пострiлом справу до кiнця, подбав про улюблену подарункову зброю. Не летiти ж їй, вiдкинутiй потужною вiддачею, на пiдлогу. Як це зазвичай буває згiдно із законами фiзики й досвiдом кримiналiстiв.
Мiстичне щось тут простежується, товаришi. Мабуть, це вiдчули також православнi священики i, щоб не дати жодних шансiв лихим силам із потойбiччя, вiдспiвали покiйника. Попри найсуворiшу, канонiчну заборону християнської церкви вiдспiвувати самогубцiв.
Залишається лише схилити голову перед святими авторитетами i визнати, що нiякого самогубства не було. До такого висновку пiдштовхують, власне, i всi свiдчення людей, котрi так чи iнакше спiлкувалися з Юрiєм Кравченком. Ну не той був мужик, щоб через якiсь там телевiзiйнi звернення Генпрокурора перейматися суїцидальними настроями. Той же С.Сорока чимало розповiв газетi «ВВС (кримiнал)», як зворушливо турбувався генерал армiї про добробут родини, тiшився маленьким онуком. А напередоднi фатальної дати, увечерi, пiсля традицiйного тенiсу з друзями, розпланував увесь наступний день — вiд виклику водiя i візиту до прокуратури до товариської зустрiчi о тринадцятiй годинi. Тобто жодних критичних наслiдкiв вiд перебування у вiдомствi С.Пiскуна екс-мiнiстр не чекав. Тож, казав пролетарський полководець Чапаєв, наплювати й забути. Про версiю самогубства тобто.
А що далi?
Коли виходити з комп’ютерної (двiйкової, «так» — «нi») системи мислення, то все дуже просто. Якщо не самогубство, то вбивство. Проте характерна постає тенденцiя. Всi практично розвiдки, вчиненi в ЗМI з цього приводу, зводяться до з’ясувань чи тлумачень мотивiв знищення генерала. Причому достатньо рiзнi автори тупцяються на спiльнiй територiї, затiсному, слiд визнати, п’ятачку. I тасувати їм доводиться теж в край обмежену понятiйну колоду: «Ґонґадзе», «Кучма», «слiдство», «ключовий свiдок», «замовники вбивства журналiста», «передсмертна записка» — майже без варiацiй. Хiба що темперамент чи полiтичнi вподобання обумовлюють переважання або звинувачень, або сумнiвiв. Усе це добряче приїлося аудиторiї. Задля об’єктивностi можна було б пошукати принаймнi ще одну i цiлком реальну причину — помсту. Адже в ходi своєї блискучої кар’єри Юрiй Кравченко нажив чимало ворогiв, а дехто з його друзiв чи вiдданих пiдлеглих доволi туманно згадують про якiсь погрози на адресу мало не всiєї родини екс-мiнiстра. Принаймнi такi натяки додають повноти мiркуванням про справедливiсть загрози життю генерала i вагомостi «убивчiй» версiї. Одначе жодної конкретики стосовно ймовiрних месникiв анi у фахiвцiв, анi в журналiстiв вiдстежити не вдається.
Зате впадає в око справдi прикметна рiч. Будь-який злочин неодмiнно поєднує мотиви чи спонукання із засобами та шляхами його скоєння. Скажiмо, мiльйони радянських людей мали дуже повнокровнi пiдстави вбити, як скажену собаку, товариша Сталiна. Але можливостей для цього їм завбачливо не надавали. Масштаби, звiсно, непорiвнюванi, але чомусь нiкому не захотiлося роздивитися другу сторону медалi зi знiвеченим профiлем Кравченка. А саме: загадкових убивць очiкували проблеми, вирiшуванi хiба що в американських (а останнiм часом i в росiйських) бойовиках.
Але порушенi й закони згаданого жанру. Ну, де ви бачили кiлерiв, якi пхаються до жертви додому? I не в якусь там квартиру. Вони — ось де справжнi самогубцi! — ставлять за мету пантрувати замовленого в його гаражi. А гараж — за огорожею дачi, подвiр’ям бiгає собака. А сама дача — не десь у лiсi. На вулицi з восьми будинкiв, де всi знають усiх, де у вiкна позирає цiкава челядь. А вулиця — у складi елiтного дачного комплексу «Золотi ворота», в’їзд туди блокує охорона, пропускаючи лише господарiв та їхніх гостей, знаючи кожного в обличчя. Оцей гiпотетичний прорив найманцiв за схемою периметр — вулиця — дача — гараж нагадує мiфiчнi пошуки смертi Чахлика Невмирущого. Звiсно, японськi нiндзя чи афганський спецназ i не таке втнуть. Але навiщо, питається? Незмiрно простiше замочити генерала... ну, не в сортирi, це вже занадто. Але на Трухановому островi чи по дорозi, чи на тенiсному кортi, де Кравченко з’являвся напрочуд системно та в цiлком визначений час якраз попереднiми днями... Елементарно, Ватсоне.
Та пiшли далi. Точнiше, вже дiйшли, неймовiрним чином просочилися в гараж цi злощаснi кiлери... Чекають, перебуваючи, по сутi, у пастцi. Добре ще, з невiдомого дива вiдеокамери стеження завбачливо вiдключенi. Але за сотню метрiв — озброєна охорона, та й генерал добрi стволи має. I вiн зовсiм не зобов’язаний з невiдомою геть метою вiдвiдати рано-вранцi господарське примiщення. Вiн уже машину на дев’яту ранку викликав. Поїде i, скажiмо, з прокуратури не повернеться. Тодi як, брати штурмом «Золотi ворота» у зворотнвому напрямку? Генiально органiзований замах, Леон-кiлер скидає капелюха.
Щоб за таких обставин убивство таки вiдбулося, потрiбна найретельнiша координацiя дiй мiж приреченим i злочинцями. Шахiсти таке називають — кооперативний мат. I на зовсiм iнший мат тягне, коли читаєш пафоснi мiркування того ж С.Сороки, який реконструює за невiдомим анi Холмсу, анi Пуаро методом останнi хвилини трагедiї:
«Вийшов у двiр. Перше, що я думаю, — його вже чекали в тому гаражi. Вiн змирився з тим, що станеться, i нiяких дiй не робив, тому що на кону стоять три життя. I тому взяв із собою свою зброю, щоб показати, що було самогубство. Плюс усi цi виступи по телебаченню — вони показували, що був пресинг, i вiн пiддав себе самогубству... Або перший пострiл вiн сам зробив, показавши цим, що вiн це все робить пiд тиском. А другий — його добили i все» (цитата з «ВВС (Кримiнал)», № 18, 2005 р.).
Є такий вислiв — на голову не налазить. Щойно зi слiв того ж Сороки, i не тiльки його, поставав енергiйний, життєлюбний генерал, гарний сiм’янин, котрий категорично вiдкидає думку про самогубство, враховуючи, в тому числi, iнтереси родини. А тут уже якась блiда «тiнь воїна» (згадаймо знаменитий фiльм А.Куросави про двiйника полководця) покiрно, мов кролик до удава, несе невiдомо кому iменний пiстолет, щоб зiграти ганебну для честi офiцера роль у безглуздому для себе i смертельно небезпечному для дружини й дочки спектаклi. Бо й справдi, а що здатнi натворити пiсля його смертi вiдморозки, яким треба якнайменше свiдкiв?
А головне — кому така вистава потрiбна i де шукати сенс? Якби Кравченко справдi вирiшив померти з причин, вiдомих хiба Всевишньому, то зробив би один пострiл саме в скроню. Враховуючи обговорений із пiдлеглими досвiд невдалого замаху на самогубство генерала Кочегарова. Але дикий мiкс убивство-самогубство... Тут вiдпочивають навiть детективники на кшталт Маринiних-Донцових, вiдомих психологiчною достовiрнiстю своїх творiнь. I коли вже зайшло про адекватнiсть психологiї, то справжнiй мужик, а таким генерала Кравченка визнають i друзi, i вороги, в названiй ситуацiї вчинив би зовсiм iнакше. Знаючи, що в гаражi зачаїлися невiдомi (а чи й вiдомi) вбивцi, знаючи, що поряд безбороннi дружина й донька, чоловiк i батько взяв би до рук крупнокалiберний армiйський пiстолет «Беретта» зовсiм з iншою метою. Та й викликати допомогу не складало жодної проблеми.
Ми зайшли у вiдомий математикам логiчний тупик, коли двi версiї, взятi разом, виключають одна одну, а кожна зокрема виявляється неспроможною. Водночас маємо те, що маємо, — труп зi спотвореним до невпiзнання обличчям, що рiвно сидить на стiльцi посеред примiщення, далеко вiд усiх стiн. Неприродно досконала композицiя, пiдсумок чиїхось неабияких зусиль...
Важко шукати чорну кiшку в темнiй кiмнатi, особливо коли її там нема. Разом з тим деякi знахiдки простi, як дверi, коли вистачає нахабства тi дверi прочинити. Та спершу — невеликий iсторичний вiдступ.
Мiнiстр МВС Юрiй Кравченко був суттєвою, системоутворюючою складовою тiєї пiрамiди влади, яку вивершував Л.Кучма. Пiрамiди, яку здавна простодушно називали диктатурою, а нинi дехто визначає як демократичний тоталiтаризм. Дикувате, на перший погляд, словосполучення має насправдi глибокий сенс. Якщо в епоху вождiв народiв усяке доленосне чи й не дуже рiшення обґрунтовувалося просто вищою волею лiдера, то найновiшого часу все це видається за волю самого народу, оформлену всiм набором демократичних iнституцiй та процедур, аж до повнiсiнької свободи ЗМI. Кiнцева суть диктатури вiд цього анiтрохи не змiнюється. Найбiльших успiхiв на шляху демократичного тоталiтаризму досягли в путiнськiй Росiї, Кучмi дещо не поталанило з народом — Україна таки не Росiя. Але всi винахiдники демократичних механiзмiв запровадження диктатури i їхні найближчi помiчники не могли не цiкавитися першоджерелами, насамперед, постаттю товариша Сталiна, його технiчним арсеналом. В останньому чимале мiсце посiдали двiйники вождя, якi нерiдко з’являлися на трибунi, а iнодi приймали iноземнi делегацiї. Є навiть ґрунтовна, із посиланням на медичнi документи i конкретнi прiзвища, версiя дослiдникiв, що i до мавзолею поряд з Ленiним був покладений... двiйник. Достатньо вiдома версiя.
Кравченко, з усього видно, був не тiєю людиною, щоб наслiдувати приклад своїх чи надто совiсних, чи просто невдатних колег Пуго та Кирпи. Довелося просто переробити творчо їх сумний досвiд, оскiльки на 4 березня 2005 року нiхто й помислити не мiг, наскiльки недолугими виявляться антикримiнальнi потуги нової влади. Переполох серед кучмiстiв ширився неабиякий. Але ж про мертвих — аут бене, аут нiхiль.
Тiльки хай помре дехто iнший, а я обернуся зовсiм другою людиною. Перевертнi в системi МВС — явище поширене.
Отож уранцi на стiльцi посеред гаража з дуже спотвореним обличчям акуратно сидiв труп двiйника.
I тепер усе стає на мiсця, а недоречностi знаходять пояснення.
Справдi, навiщо сумнозвiсних два пострiли, котрi дали стiльки поживи допитливим? Але якщо в рисах обличчя пiдiбраного з деяким поспiхом дублера таки були деякi вiдмiнностi, то друга куля ставала просто необхiдною. Саме друга, яка влетiла знизу i знесла половину лиця. Бо в скроню був спрямований якраз перший пострiл.
I вiдключення телекамер, яке викликало такий щирий подив у всiх, знайомих з основами охоронної справи, зрозумiле цiлком. Там, куди мало дивитися передбачливо заслiплене вiдео, не збиралися рятуватися. Збиралися вбити.
I безглузда навiть на поверховий погляд поведiнка кiлерiв, про що говорилося вище, виявляється, навпаки, оптимальною. Одна рiч, — лiзти, нiби в мишоловку, до садиби озброєного до зубiв генерала, оточеної стократ перевiреною, вiдданою охороною. А зовсiм iнше, коли там сидить беззахисна й довiрлива миша, яка засвоїла ретельно розроблену для неї легенду i радо стрiчає довгожданих гостей господаря. Та ви присядьте, не турбуйтеся...
I дивовижним, нiяк не поясненим чином найближчий помiчник Кравченка С.Сорока з’являється поряд із покiйником ранiше, нiж оперативники! До прибуття мiлiцiї, навiть за офiцiйною версiєю, минули година — пiвтори. Для грамотних виконавцiв — море часу.
Можливе, звичайно, i вбивче заперечення. Адже серед матерiалiв слiдства цiлком могли зберегтися й речi зi слiдами кровi, що дає змогу провести ДНК-тест i незаперечно iдентифiкувати покiйника. Тодi зустрiчне питання: а хто вiдбирав цi матерiали, хто мав з ними справу i, нарештi, мав до них доступ? Особливо в першi години, коли вiзити головних силовикiв-дилетантiв тiльки нагнiтали шок i сум’яття? Що-що, а такi дрiбнички висококвалiфiкованi та особисто вiдданi помiчники екс-мiнiстра, його колишнi пiдлеглi, залишенi на серйозних постах, не могли не передбачити.
Та що там колишнi пiдлеглi, дрiбнi порiвняно гвинтики... Генпрокурору С.Пiскуну дружно закидали, що вiн своїм телезапрошенням спровокував загибель ключового свiдка. I нiхто не взявся осмислити, ну, звiсно ж, цiлком фантастичну, неймовiрну, на рiвнi злiсної вигадки, особливо для нашої країни, гiпотезу. Що саме ключовий свiдок дав знати колезi по каральнiй системi: в нас усе готово, потрiбен лише, як цi журналюги кажуть, подiєвий привiд. Давай запрошуй.
Чим не сюжет для подружжя Дяченкiв.
Але, якщо вже розвивати теми фентезi... Iсторiя, звiсно, не знає умовного способу. Та якби постмайданнi подiї наростали у вiдповiдностi з весняними сподiваннями бiльшостi народу, могла б настати черга й третього, пiсля Кирпи та Кравченка, великого К. I технологiя втечi в перевертнi, вiдпрацьована та перевiрена практично другим К., йому дуже б надалася. Втiм, маємо те, що маємо.
Пригадується, в деяких мiсцевостях України по-рiзному ставляться до перевертнiв та вовкулакiв, хоч це нiби й однаково — вовколюди. Але старi люди кажуть, що перевертнi часом самi потерпають вiд необхiдностi перекидатися на хижака. Зате вовкулаки постiйно вiдчувають потяг до свiжої кровi, вкрай потрiбної їм для подальших вдалих змiн.

Ростислав Мусієнко.





Коментарі (0)
avatar