Остап Лапський — лауреат України, невiдомий Українi

Уперше Нацiональна премiя України iм.Т.Шевченка присуджена зарубiжному українському поетовi. Уперше — автору, в якого в Українi не вийшла досi жодна книга.
Пан Остап живе самiтником у маленькiй однокiмнатнiй квартирi на другому поверсi варшавської багатоповерхiвки помаранчевого кольору. Так вийшло, що спiлка мешканцiв будинку (є таке в Польщi) недавно пофарбувала дiм саме в цей колiр. У мiстi мешкає донька пана Остапа з чоловiком. Дружина померла. Її прах — в урнi на столику в цiй оселi, що у мальовничому поетичному безладдi обвiшана по стiнах пучечками рогози, засушених трав i квiтiв. Дружина була полька i католичка. Пан Остап — українець i православний. Хотiв би бути похованим колись разом iз дружиною. Але виникли проблеми. Нi на католицькому, нi на православному цвинтарi таке подружжя поховати чогось не хочуть. Точнiше, поховали б, але за дуже великi грошi. А де вони у бiдного поета?
Лише завдяки своєму давньому друговi — доктору українiстики унiверситету Василевi Назаруку я «прорвався» на рандеву з поетом. Пан Василь дружить з господарем не один десяток лiт, разом працювали в газетi, на кафедрi, на радiо. I менi пощастило стати першим українським журналiстом, котрий привiтав нового лауреата. Тепер, звiсно, лiд скресне. Пан Остап розповiв, як недавно телефонував один зi знайомих: «Давай встрєтiмся». На що поет вiдповiв, що нi «встрєтiться», нi зустрiтися не має особливого бажання. «Де вони були всi тi роки?» — мовив вiн. А «тi роки» — то довгi роки забуття i небуття. Але про все по порядку.
Народився Остап Лапський на Берестейщинi, яку бiлоруси вважають своєю землею, українцi — своєю, поляки — своєю. Тодi, у 1926 роцi, це була територiя Польської держави, вiдновленої у 1918-му. I молода польська влада задля свого змiцнення надто старанно проводила полонiзацiю цих та iнших «схiдних кресiв», не дуже зважаючи на нацiональнi права ледве помiтних бiлорусiв i набагато активнiших українцiв. Хоча у сiльськiй польськiй школi, в якiй вчився Остап, було на 30 польських дiтей — 300 українських.
Син українки i поляка, вiн вiдчував себе українцем, як сам каже, ще до народження. До 7 рокiв, до самої школи, вважав, що iснує лише українська мова, її говiрка, наближена до недалекої волинської. Дуже радiв, коли у школi вчитель-поляк з корiнних земель країни (котрий, мешкаючи у селян-українцiв, «нахапався наших пiсень» приохочував школярикiв разом з ним) спiвати «Їхав козак на вiйноньку» чи «Ой, за гаєм, зелененьким». Або коли у романi Сенкевича «Вогнем i мечем» читали в польському текстi цiлi українськi фрази, якими мовили козаки.
У 1939 роцi Польська республiка була розчавлена двома тоталiтарними режимами: нiмецьким — Гiтлера i радянським — Сталiна. Майже на 2 роки Берестейщина стала частиною СРСР, Захiдної Бiлорусiї. 22 червня на змiну радянськiй iмперiї прийшла нiмецька. I ось у цьому кiлькалiтньому хаосi окупацiї, як не дивно, мiцнiли нацiональнi почуття українського пiдлiтка.
Цiкаво, що десь у 1944-му, наприкiнцi вiйни, 18-лiтнього юнака Остапа кликали одразу в чотири армiї. У нiмецьку, в росiйську армiю Власова, яка билася начебто за вiльну некомунiстичну Росiю, правда, билася в складi вермахту, у польську Армiю Крайову (армiю некомунiстичного емiграцiйного уряду у Лондонi) i в УПА. Юнак пристав до українського нацiоналiстичного пiдпiлля. За бандерiвську листiвку ледве не був розстрiляний росiйським офiцером власiвськї армiї, котрий на територiї Польщi служив нiмцям. Ось така катавасiя. До лiсу в УПА Остап не потрапив: батько, рятуючи життя йому i доньцi, майже силомiць вивiз їх до центральної Польщі.
... 50 рокiв триває лiтературна творчiсть невiдомого Українi поета. Вiн закiнчив росiйську фiлологiю в унiверситетi Вроцлава, а потiм, ведучи злиденне бездомне життя студента, — українську фiлологiю в унiверситетi Варшави. Викладав обидвi мови й лiтератури. Чудово знає i нiмецьку. А творить пiвстолiття українською i польською. У часи воєнного стану був позбавлений роботи за участь в об’єднаннi «Солiдарнiсть».
Але найстрашнiше трапилося на шостому десятковi лiт. Його розбив страшний iнсульт. Паралiзувало, вiдiбрало мову. Медицина була вже безсила i порадила чекати, поки Бог забере людину в кращi свiти. Може, через мiсяць, може, через рiк. Вiн лежав рiвно 9 рокiв. Майже всiма забутий, викреслений з життя. При ясному розумi й пам’ятi. Мислив, говорив подумки сам iз собою, з вiчнiстю, з небом.
Через 9 рокiв встав, заговорив, повернувся до життя. Жодна медицина не могла пояснити цього феномена. Чи випадково це чудо збiглося з першими роками незалежностi України, про що поет, звiсно, дiзнався?
Як би там не було, позаду знову понад 10 рокiв напруженої творчої працi. Написано першi 10 книг української поезiї. Три видано у Польщi стараннями українцiв Канади i США. 7 книг — у комп’ютерi. Вони навiть iснують у комп’ютерному варiантi, кожна в кiлькох примiрниках. Я тримав їх у руках. Численнi публiкацiї українських поезiй у газетi «Наше слово» — виданнi Об’єднання українцiв Польщi. Цю газету Остап Лапський кiлька десятилiть тому засновував разом з однодумцями, був її редактором.
I повна тиша в Українi, не рахуючи кiлькох давнiх добiрочок вiршiв у журналах. Жодної виданої книги, жодної рецензiї. При тому, що автор розiслав в Україну понад сотню примiрникiв своїх виданих книг по видавництвах, редакцiях газет i журналiв, бiблiотеках. З подивом чимало хто сприйняв вiсть про вiдзначення Остапа Лапського Нацiональною премiєю України iм.Т.Шевченка 2007 року. Дехто, може, i з заздрiстю, це з тих, хто самi не проти погрiтися побiля Шевченка. Та й загалом — диво-дивне, невiдомий поет. Диво, мабуть, має пояснення. Лапського i його творчiсть знає людина, яка, врештi, пiдписує Указ про присвоєння премiї. Виявляється, наш Президент Ющенко розумiється, окрiм великої полiтики, не лише на старовинi й пасiцi. Та й довкола нього є ще мудрi люди, патрiоти.
Слово Остапа Лапського йде в Україну. Всеукраїнське товариство «Просвiта» береться якнайшвидше видати першу в Українi книгу поета. За його бажанням — книгу вибраного «Собi назустрiч?!», комп’ютерний примiрник якої я привiз в Україну. Це дивовижна рiч: за формою — фотоальбом з поезiями, iлюстрований також живописом, графiкою, дуже оригiнальними портретами автора.
Щодо поезiї. Я не критик, не лiтературознавець. Та й марна справа — переказувати поезiю. Читайте самi. Тут якийсь цiкавий сплав глибокої фiлософiї i просто селянської мудростi, вiд якої поет не лише нiколи не вiдривався, а яку афiшує. Тут роздуми, «герць з самим собою» (слова поета), тому часто незвична пунктуацiя, нешаблонна лексика. Але нехай говорить сам поет, Поет вiд Бога, вiд Землi, вiд України.

Пiсенька 1
Краю мiй,
я про себе скажу,
ти про себе: скажи!
Без тебе я тут,
без мене ти там
як досi: дожив?!
Чи сонце одне
огрiвало обох,
чи хмара одна
поливала: дощем?!
Я питаю тебе,
мене ти питай,
у нас: звiдки цей щем?!

Подiєзнавцям
Обабiч: правди?!
Чи я у наймах був,
а чи творив:
свою особу?!
Як не вiдповiм,
нiхто не вiдповiсть,
питання й вiдповiдь:
вiзьму до гробу?!
Польщi i Росiї,
їх дорога
Україну не вела до,
а вiдводила од:
рiдного порога?!

Хтось чує
Дедалi самостiйнiшим,
рiшучiшим стаю,
пiд бородою:
щелепи працюють?!
Скреготу зубiв
ще поки що,
ще сам: не чую?!
Сусiд мiй знизу
стукає: вже чує?!

Не мутантнiстю
Бо туга: серце рве!
Мiцкевич: у Рильського!
Зими не почуваю,
а чогось вже за весною:
туга серце рве?!
На грядку навезу
чорнозему й полин:
посiю густо?!
Замогиленим запахне степом,
Україною запахне,
не: мутантною капустою?!

Украй
iдеєю розпалена уява
вимальовує несамовите,
мов у себе вдома
сiю: житечко?!
Злiй зливi не прибити
сiву: на уявнiй нивi?!
До людей живим:
до України йду
з не мертвою iдеєю?!