Микола Обернiєнко: «Тут буде Удай повноводий»

«Краса врятує свiт» — ця фраза традицiйно вважається витвором росiйського письменника Федора Достоєвського. Хоча її сутнiсть вiчна. Керувалися люди нею завжди. Щоправда, не всi. Коли подивишся навкруги — душа скорботою повниться. I не з тiєї причини, що потривожила душу iншого росiянина Радiщева. Той обурився царським ладом у своїй книзi «Подорож вiд Петербурга до Москви», за що й поплатився засланням у Сибiр.
Я про це не нагадував варвинцевi Миколi Обернiєнку, якого пам’ятаю зi шкiльних лiт i якого зустрiв через кiлька десятилiть пiсля закiнчення школи, коли Микола став солiдним пенсiонером. Але самому фраза про красу пригадалася пiсля Миколиних слiв про Сибiр, який виправляє людей.
Нi, йшлося не про виправлення, як його розумiли царськi й комунiстичнi сатрапи. Мова йшла про сувору природу краю, де люди стають добрiшими, комунiкабельнiшими, поряднiшими у взаємостосунках. Бо iнакше ризикують життям.
— Розумiєш, — розповiдає Микола Обернiєнко, який вiддав Сибiровi добрий шмат життя i з яким ми за давньою шкiльною звичкою спiлкуємося на «ти», —у Сибiру, якщо хочеш вижити, повинен помагати собi подiбним i отримувати допомогу вiд них. Там небезпечно обдурювати, красти, хитрувати. Там, коли перевозиш вантаж у сорокаградусний мороз, а машина виходить з ладу, треба рятуватися, а не дбати про метал, дерево, запчастини...
Слухаю про те на березi Удаю i уявляю далекий край, у якому не випало побувати i який назавжди закарбувався в пам’ятi Миколи Обернiєнка, куди вiн i зараз часом навiдується. I кличуть його туди не тiльки спогади, а й друзi. З чисто практичною метою. Вiн добре орiєнтується на мiсцевостi, тож не раз допомагав колегам, що вiдкривали i розбурювали нафтородовища в тайгових нетрях, знаходити рукотворнi скарби — прикиданi снiгом i землею труби, знаряддя, iнструменти. Те, що колись довелося в силу екстремальних умов залишати вздовж сибiрських трас.
— Але щось ми довго про Сибiр, — перериваю спогади спiврозмовника. — Ми ж у Варвi нинi, де ти зайнявся благородною справою — вирiшив Удай оздоровлювати.
— Ну, так уже й оздоровлювати, — махає Микола рукою. — Почистити трохи.
— Завдання не з простих. Та й коштує недешево...
— А колись же пiд час нашої молодостi була популярна пiсня зi словами «Нам дорого трудное счастье, мы легких не ищем дорог».
— Ну, пiснi радянського зразка ти пам’ятаєш, — натякаю на те, що Микола свого часу закiнчував музичне училище, грав в оркестрi, був органiзатором художньої самодiяльностi на Гнiдинцiвському газопереробному заводi. А далi пiдвертаю розмову до теми, яка мене цiкавить сьогоднi. До Удаю.
— Усi дивуються, мовляв, навiщо це тобi потрiбно i що ти з того матимеш, — розводить руками спiврозмовник. — А менi просто хочеться, щоб неподалiк вiд центру Варви був хороший пляж — iз чистою i глибокою рiчкою, пiщаним берегом. Хочу, щоб було красиво.
Микола дiстає iз вагончика переплетений том документiв i усмiхається:
— Таких у мене кiлька. Це тiльки один.
Читаю титульну сторiнку: «Полiпшення екологiчного стану водойми та прилеглих до неї угiдь бiля смт Варва Чернiгiвської областi». Суть же роботи полягає в поглибленнi iснуючої водойми та будiвництвi нової (протипожежної на перспективу). Замулений струмок довжиною у 260 метрiв стане повноводним, глибиною бiльше 2-ох метрiв рiчищем. Водойма матиме гектарне дзеркало, що омиватиме рукотворний острiв. Для його створення потрiбнi додатковi дослiдження археологiв, адже земля варвинська — то суцiльна iсторiя. Послухаєш перекази — чого тут тiльки не було. Навiть про море, що пiдступило пiд селище, мова йде.
Вiдносно моря, то його Микола Обернiєнко, звичайно, вiдновлювати не збирається. А ось про Удай — то вiн став справою його життя. У комерцiйнi таємницi нiхто вникати не збирається, але про те, що робота з очищення рiчки вимагає немалих коштiв, сумнiвiв не викликає.
— Я заробив пiд час освоєння нафтових скарбiв Сибiру пристойну пенсiю, — не робить секретiв зi своїх статкiв Микола. — Вiдкрив у Варвi магазин. Правда, уже й закрив. Не вельми подобається менi грошоробство через торгiвлю. А ось цегельний завод, який купив, пiсля завершення формальностей з вiдведенням достатнього кар’єру для видобування глини сподiваюся вивести на пристойний рiвень рентабельностi. А Удай — то для душi. Купив потрiбну землерийну технiку, яку сам же й експлуатую. Поспiшати нiкуди: дiлянку взяв в оренду на 25 рокiв. От i облагороджую потроху...
Звертаю увагу на обгороджену дiдiвською лiсою з удайської лози альтанку, що притулилася за вагончиком, у якому зберiгається iнструмент, робочий одяг та документацiя, один iз томiв якої перегорнув.
— А то для хлопчакiв зробив. Прийдуть купатися — хай посидять у холодку чи вiд дощу сховаються. Нам таких зручностей нiхто не робив — не до того батькам було.
Коли вже зайшла мова про батькiв, спитав Миколу про його рiдню. Син у нього, виявляється, — успiшний бiзнесмен у Москвi. Батька, який народився на початку минулого столiття, уже немає серед живих. Довелося йому перенести в часи тоталiтаризму немало закидiв несправедливих. А який вiн куркуль, якщо своїми мозолями вiд землi мав прибуток? Якщо пасiку тримав, кожен вулик якої спершу заробляв у мiсцевого заможного господаря Горiльченка, а потiм вiдсаджував рої? Земля ж у Варвi багата, рiзнотрав’я на нiй теж вистачає. Доклади рук — буде i хлiб, i сало, i мед.
Звертаю увагу на чистоту бiля Миколиного вагончика i взагалi на березi, де вiн порядкує.
— А в моїй бiографiї є ще й сторiнка, з очисними спорудами пов’язана, — усмiхається. — Вiдтодi чистота — один iз моїх прiоритетiв.
Добре, якби тi, хто влаштовує стихiйнi смiтники у Варвi та в iнших мiстах i селах областi, України, перейняли хоча б цей постулат героя сьогоднiшної нашої розповiдi. Наскiльки влаштованiшим стало б життя. А якби ще й Миколина безкорисливiсть: не намагається примножувати чоловiк статки, а задля краси те, що має, витрачає. Скажете, наївна мрiя? А хiба не мрiйники перетворюють свiт на кращий?