Чия земля ? Калитчина ?
Скільки землі та якої вона якості століттями визначало не тільки достаток, але і статус її господаря.
Згадаймо хоча б з української літературної класики п’єсу І. Карпенка-Карого „Сто тисяч”. Колись, щоб земля була годувальницею, потрібно було ще й волів, коней, корів, плуга, борону, косу, вила, воза та безлічі іншого реманенту. Але головне - здатних до важкої ручної праці багатодітних християнських українських родин. Нагадаю, що на час більшовицького перевороту у Петрограді біля 80% сільськогосподарської землі в Україні належало українським селянам. Сьогодні чи не 90% землі вважається такою, що належить селянам, тобто колишнім колгоспникам або радгоспникам та їх родинам.
Але як змінилося ставлення до землі-годувальниці ! Економічна причина цього – відсутність дешевих засобів обробки землі, як це було на початку ХХ століття. Сучасні інтенсивні технології сільгоспвиробництва вимагають величезних капіталовкладень. Отже, мати лише землю у власності вже замало.
Ось звичайна зернова арифметика на прикладі розцінок Куликівського району Чернігівської області.
Щоб виростити на одному гектарі овес власнику землі, що не має засобів виробництва, крім власної праці, потрібно в грошовому еквіваленті витратити щонайменше 2300 грн. Вартість насіння (300 кг по 50 коп.) - 150 грн., оранка (1 сотка – 5 грн.) – 500 грн., культивація – 200 грн., сіяння – 200 грн., мінеральні добрива – 300 грн., механічне внесення добрив – 50 грн., комбайнування (1 сотка – 7 грн.) – 700 грн., транспортування – 30 грн., пересортування – 170 грн.
Якщо вродить 35 центнерів, то дохід складе лише 1625 грн.(3000 кг по 50 коп. за 1 кг вівса, низькосортний - 500 кг по 25 коп. за 1 кг). Отже, вирощувати хоча б овес без власної сільгосптехніки є геть збитковим. Навіть, той хто має власний трактор, плуги, культиватор або комбайн повинен ще десь на них підробляти. З кожним роком такого підробітку стає менше. Все більше господарів землі відмовляються від її обробки через явну збитковість. Усе більше селян розуміють: витрачати пенсії та кошти від продажу молока вигідніше у лавках...
Крім того, зношується і виходить з ладу сільгосптехніка, що залишилась у спадок від колгоспів. Що далі ?
Чи розбудовувати „капгоспи” (капіталістичні господарства) із застосуванням найманої робочої сили (головне - дешевої !) замість колгоспів і радгоспів, чи підтримувати та сприяти природним процесам відновлення в Україні селянських родинних господарств, на кшталт фермерських ? На жаль, головні економічні і політичні гравці в Україні дніпропетровський і донецький клани, які борються за монопольну владу в Україні, досі не визначилася в цьому питанні. З переможців останніх виборчих перегонів розбудову „капгоспів” підтримують соціалісти і комуністи. В США це питання вирішили ще за часів громадянської війни у ХІХ столітті, коли ліквідували рабство, тобто економічну базу великого плантаційного землеробства.
Якщо в Україні переможуть прихильники подальшої розбудови великих капгоспів, то невдовзі, як наслідок, на українських землях запанують інтернаціонально-пролетарські „посьолки”. Як помітив ще дідусь К.Маркс, капітал і робітничий клас не мають батьківщини. Ні для кого не секрет в яких країнах на кордонах Євросоюзу концентрується сьогодні надлишок дешевої робочої сили. Чи не варто українській еліті врахувати косівський досвід братів з Сербії ?
Згадаймо хоча б з української літературної класики п’єсу І. Карпенка-Карого „Сто тисяч”. Колись, щоб земля була годувальницею, потрібно було ще й волів, коней, корів, плуга, борону, косу, вила, воза та безлічі іншого реманенту. Але головне - здатних до важкої ручної праці багатодітних християнських українських родин. Нагадаю, що на час більшовицького перевороту у Петрограді біля 80% сільськогосподарської землі в Україні належало українським селянам. Сьогодні чи не 90% землі вважається такою, що належить селянам, тобто колишнім колгоспникам або радгоспникам та їх родинам.
Але як змінилося ставлення до землі-годувальниці ! Економічна причина цього – відсутність дешевих засобів обробки землі, як це було на початку ХХ століття. Сучасні інтенсивні технології сільгоспвиробництва вимагають величезних капіталовкладень. Отже, мати лише землю у власності вже замало.
Ось звичайна зернова арифметика на прикладі розцінок Куликівського району Чернігівської області.
Щоб виростити на одному гектарі овес власнику землі, що не має засобів виробництва, крім власної праці, потрібно в грошовому еквіваленті витратити щонайменше 2300 грн. Вартість насіння (300 кг по 50 коп.) - 150 грн., оранка (1 сотка – 5 грн.) – 500 грн., культивація – 200 грн., сіяння – 200 грн., мінеральні добрива – 300 грн., механічне внесення добрив – 50 грн., комбайнування (1 сотка – 7 грн.) – 700 грн., транспортування – 30 грн., пересортування – 170 грн.
Якщо вродить 35 центнерів, то дохід складе лише 1625 грн.(3000 кг по 50 коп. за 1 кг вівса, низькосортний - 500 кг по 25 коп. за 1 кг). Отже, вирощувати хоча б овес без власної сільгосптехніки є геть збитковим. Навіть, той хто має власний трактор, плуги, культиватор або комбайн повинен ще десь на них підробляти. З кожним роком такого підробітку стає менше. Все більше господарів землі відмовляються від її обробки через явну збитковість. Усе більше селян розуміють: витрачати пенсії та кошти від продажу молока вигідніше у лавках...
Крім того, зношується і виходить з ладу сільгосптехніка, що залишилась у спадок від колгоспів. Що далі ?
Чи розбудовувати „капгоспи” (капіталістичні господарства) із застосуванням найманої робочої сили (головне - дешевої !) замість колгоспів і радгоспів, чи підтримувати та сприяти природним процесам відновлення в Україні селянських родинних господарств, на кшталт фермерських ? На жаль, головні економічні і політичні гравці в Україні дніпропетровський і донецький клани, які борються за монопольну владу в Україні, досі не визначилася в цьому питанні. З переможців останніх виборчих перегонів розбудову „капгоспів” підтримують соціалісти і комуністи. В США це питання вирішили ще за часів громадянської війни у ХІХ столітті, коли ліквідували рабство, тобто економічну базу великого плантаційного землеробства.
Якщо в Україні переможуть прихильники подальшої розбудови великих капгоспів, то невдовзі, як наслідок, на українських землях запанують інтернаціонально-пролетарські „посьолки”. Як помітив ще дідусь К.Маркс, капітал і робітничий клас не мають батьківщини. Ні для кого не секрет в яких країнах на кордонах Євросоюзу концентрується сьогодні надлишок дешевої робочої сили. Чи не варто українській еліті врахувати косівський досвід братів з Сербії ?
Сергій Соломаха
(„Сіверщині” №21 від 19 травня 2006 р.)
| Коментарі (0) |