Українці стануть панславістами і даосистами?

Не подобається Миколі Пантелійовичу те, що західна цивілізаційна модель основана на християнстві. Він говорить про пошук (чи повернення) життєдайної філософії, яка нібито довела свої переваги і панує у країнах Сходу і, насамперед, у Китаї внаслідок впливу даосизму та конфуціанства.

На мою думку, про життєдайну філософію говорити не доводиться, бо даосисти проповідують втечу від життя (з ними можна порівняти хіба що буддистів та грецьких стоїків), а конфуціанство, незважаючи на древні традиції, програло марксизму-ленінізму політичний простір, який ще в 1940-х роках захопила в Китаї комуністична ідеологія, тобто проєврейська сила.

У статті М. П. Шкурка не говориться про те, яким чином можна зв’язати слов’янську філософію зі Сходом. Індійські та китайські першоджерела навряд чи можна назвати філософією. Скоріше за все це релігійно-міфологічні системи. Філософія – витвір древніх греків, які не обтяжували себе пошуками істини на Сході. Слов’янська філософія базується, в основному, на творах О. Хом’якова, К. Аксакова, Ф. Достоєвського, В. Леонтьєва та інших російських монархістів. Проте вона не здатна конкурувати з онтологічними системами західноєвропейських філософів.
На мою думку, саме древню грецьку філософію легше пов’язати з перспективою слов’янства, ніж східні вірування та перекази.

Микола Пантелійович пише: «Треба відновити гармонійні стосунки людини з природою на основі “я -ти”, відмовившись від абсолютизації міфологізованого Бого-чоловіка, бачити божественне у всіх проявах Природи. Звідси, що є природнім, то і божественним».
Але ж як це зробити? Хто повинен відмовитись від Бога-чоловіка – держава, суспільство чи особа? Та й термін «Природа» кожен розуміє по-різному. Зокрема, Робесп’єр та його бандити під час Французької революції знищували храми, а замість Бога і Христа запропонували народу пугало під назвою «Природа». Вони носили його вулицями Парижа. Після чого по-звірячому перебили один одного.

М. П. Шкурко вважає, що «треба зміцнювати мовну стійкість за рахунок кращого володіння українською мовою, посиливши мовну культуру в традиційних україномовних регіонах, а також попрацювати філологам над самою мовою, щоб була вона попереду російської».
Це хороший задум. Проте лексика, термінологія, фразеологія, правопис нічого не варті без художнього генія. Він іде попереду і дає правила, тобто розвиває Слово. Можна вирішувати мовну проблему з допомогою чиновників Інституту мовознавства, але то марнота часу. Немає генія, немає й великої мови. Англійська, французька, іспанська, німецька мови розвивалась завдяки геніям, талантам, науковим і суспільним неологізмам. А українська мова чахне в інститутських лабораторіях. За час незалежності України наші письменники спромоглись лише поширити дурне слово «слухавка» замість класичного терміну «телефон».

«Ми підживлюємо Захід під міфічним гаслом вступу до Євросоюзу. По-перше, нам таке членство нічого, крім занепаду, не дасть, по-друге, це вже не актуально», – пише М. П. Шкурко.
А чому неактуально? Було б добре, якби Україна, вступивши до Євросоюзу, перехопила економічні та правові ініціативи всередині європейської спільноти. Тим самим вона продемострувала б міць і силу словянської держави і культури. Простіше всього сказати, що вступ до Євросоюзу – це неактуально, бо Україна нічого не може запропонувати старій Європі.

Не можу згодитись з Миколою Пантелійовичем відносно того, що «Україна ж свого слов'янського статусу не втрачала і ніколи не втратить». Сьогодні переважна частина єкономічних і духовних резервів України захоплена євреями. Слов’янська традиція зберігається лише завдяки ентузіастам, патріотам, а не державним програмам. Україна поступово вклинюється в європейску спільноту на правах меншовартісної одиниці.

«Вивчити українську мову для нормального росіянина не проблема», -- гадає М. П.Шкурко. Виникає питання: «А з якою метою росіянин повинен вивчати мову малорозвиненої країни? Треба володіти мовою сильних держав, щоб розмовляти з ними на рівних».

У розумінні Миколи Пантелійовича справжній загальноукраїнський лідер – це складені докупи Тигіпко, Яценюк, Тягнибок.
Тигіпко і Яценюк вже були при владі, що дало їм можливість тихо вкрасти великі гроші. Це звичайні злодюжки, виховані на прикладі типових злодіїв Лазаренка, Пінчука, Суркіса, клану Тимошенко та інших.
Тягнибок – дещо інша фігура. Кілька років він відкрито закликав сивочолих ветеранів УПА до боротьби з жидами. Ми вже хотіли брати зброю, щоб допомогти Тягнибоку і ветеранам. Але емоційний порив Тягнибока загруз у партійній роботі. Якби він став президентом, то, напевно, через деякий час пристосувався б до старої Європи.

Віктор Якович БАРАНОВ,
журналіст, літератор,
смт. Парафіївка, Чернігівська область
[email protected]