Новий 1918 рік або горілчаний Стрижень

Рік 1917 на Чернігівщині, як і по всій країні, видався неспокійним: революція, загальна анархія, війна, починалися проблеми з продуктами. Проте це не заважало активно готуватися до новорічних свят, зокрема Різдва, а горілку у ті часи любили не менше, ніж зараз.
«Сухий закон» - нищить владу
Та й відомо ж нам, що продаж горілки, її виробництво, у Російській імперії була державною монополією. Всі приватні винокурні працювали тільки для держави, яка забирала спирт, переробляла його на горілку й тримала на великих складах, звідки її розвозили по крамницях. Це тривало до того часу, коли з початком Першої світової війни в країні фактично ввели «сухий закон», згідно з яким було заборонено продаж міцних спиртних напоїв, хоча у флоті видача щоденної «чарки» тривала. Населення та власники шинків відреагували негайно. «А челядь чайники безшумно подавала», - писав майбутній глашатай більшовицької революції Володимир Маяковський. А в чайниках замість чаю - шустівський коньяк. Багато газет у 1915-1917 роках писали про необхідність дозволу продажу легких вин і пива. «Офіцери і лікарі п'ють розведений спирт, а солдати і майстрові труяться політурою, денатуратом і навіть гасом», - тривожилися «Московські відомості».

Назрівала революція. Тривала тверезість, наприклад, негативно позначилася на стані армійських запасних полків, що дислокувалися в Петрограді в жовтні 1917 року. Взяття Зимового палацу супроводжувалося гомеричним розгулом і пияцтвом. Кілька десятків революційних матросів і солдатів загинули у винних погребах і спиртових цистернах, задихнувшись парами, коли спускалися туди з відрами для черпання. Петроградський ревком змушений був злити залишки царських запасів у Неву. «Щоб не пропадало добро, червоногвардійці сьорбали вино та горілку прямо з водостічних канав, що вели з погребів у річку. Багато хто з них відвалювався п'яним, потім, прокинувшись, знову приймалися хлебтати", - зле жартував «Новий сатирикон».

Чернігів – загроза нападу п’яниць І ось на тлі цих подій у Чернігові розпочалася трагікомедія, щедро приправлена алкоголем, яка загрожувала чисельними жертвами. Найвищим представником влади, на Чернігівщині був на той час губернський комісар Дмитро Дорошенко, який і залишив нам спогади про ті події. Цитую за книгою «Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920 рр.), мною у них були внесені лише невеличкі правки, щоб підготувати текст до розуміння сучасного читача.

Тож надаємо йому слово:
« На початку війни 1914 року було раптом припинено продаж горілки, і величезні запаси її, вже розлитої по пляшках, зберігалася на складах». Ситуація на Чернігівщині почала погіршуватися з кінця жовтня. Спочатку запалали винокурні і горілчані склади, немов хто подав до того наказ. Це скрізь відбувалося по-одному сценарію. Збиралася купка людей й починала громити державний горілчаний склад. Подекуди його боронила міліція чи наймана варта. Часами сама варта не встоювала перед спокусою самій напитись досхочу горілки і прилучалися до погромників. Розбивши ворота і замки, погромники кидались до горілки, слідом з а ними збігалися вся п’яниці і просто люди охочі покуштувати горілки, що вже четвертий рік була забороненим плодом, і починалося загальне п’янство, котре постійно закінчувалося десятками жертв: хтось з п’яниць запалить сірника й упустить в спирт: страшенний вибух, пожежа і десятки людей згорали заживо. Чи саме від цієї причини чи від якої іншої, але погроми горілчаних складів кінчались неодмінно одним і тим самим: смертю десятків людей. (наприклад у селі Чемер згоріло 40 чоловік), пожежею, від якої спалювалося часом і сусідні хати, а іноді ще й погром сусідніх крамниць та панської економії. Тому існування горілчаного складу завжди було страшенною загрозою для якого-небудь міста чи містечка, де він стояв: вічно воно стояло під загрозою розгрому, який починався із грабунку винного складу. По деяких містах пробували потихеньку нищити горілку, виливши її кудись до річки, ставка, до спеціально викопаних ям. Іноді це вдавалося, а іноді чутка, що «нищать горілку» ставала гаслом до нападу й погрому. Зачувши, що нищиться таке добро, такий дорогоцінний Божий дар, любителі випити кидались з відвагою відчаю на склад, здобували його і – починалася звичайна картина огидного масового п’янства. Особюливі страхи і клопоти з горілкою мав Чернігів. Тут в самому місті стояв величезний державний склад де знаходилося декілька тисяч відер горілки (1 відро=12 літрів), розлитої у дрібні пляшечки («шкалики»). Цей склад зробився тепер джерелом великих мук і тривог міської думи.»

Різдво відсвяткувалиТепер ми трохи відірвемося, від споминів пана Дорошенка, і спробуємо з’ясувати, що являв собою Чернігів? Відповідь на це питання, дає чернігівський дослідник В. Руденок. «Наприкінці !9 ст. у Чернігові з промисловості працювали дві тютюнові фабрики, стільки ж сально-свічкових заводів, шкіряний, п'ять горілчаних, вісім цегляних, діяло 12 цехів. Губернське місто мало З магазини, 77 крамниць, 3 винні льохи, 35 питних домів, 3 готелі, 1 трактир, 10 харчевень, 6 постоялих дворів, 3 булочні, З лазні, 3 перукарні». Тобто культура вживання алкоголю була досить поширена, тай грабувати склад було кому. Але повернемося до спогадів, нагадаю, що наступав Новий Рік, Різдво та інші свята, і бажання людей випити, щоб відволіктися від страшної дійсності ставало досить сильним. Зима 1917-1918 років, видалася досить жорсткою: сильні морози, відсутність опадів.

Але повернемося до спогадів:
-«…тепер боялися кожного дня, що погромники розіб’ють горілчаний склад, юрба упєтьсяі кинеться громити місто. Кілька разів проводилися наради, як би знищити прокляте багатство, яле як не міркували, нічого не могли придумати. Справа у тому, що було пораховано, що якщо би почали розбивати маленькі пляшки і виливати горілку кудись на землю, до якихось ям, або ще кудись то це займе цілий тиждень роботи, яку навряд чи вдасться приховати від населення. Знов же, коли випустити горілку прямо в Стрижень, котрий якраз і протікав біля складу, то вода обернеться теж в горілку, люди почують по запаху, яка дорогоцінна річ пливе по мілкому та каламутному Стрижню, кинуться черпати жбанами й коряками, повпиваються, роздратуються і результат буде той, що кинуться громити склад… Отже ми нічого іншого не придумали, як старанно охороняти склад військами. На сторожі стояла збільшена варта від українського батальйону, а на воротах стояли два кулемета. Горілчаний склад мав вигляд якоїсь фортеці.

Начальник акцизної округи Я. П. Забіла запропонував був дуже легкий вихід із трагічного становища: пустити горілку в продаж. Її б швиденько розкупили, держава б мала гроші, а добрі люди – що випити на святах. Але як тільки він натякнув на такий проект на спільному засіданні думи, земської управи й губернського Виконавчого комітету, проти нього здійнялася ціла буря. Істеричний меншовик, зарепетував проти «споювання горілки» і почав кидати на бідного Забілу такі страшні обвинувачення в контрреволюційності, що той замовк і вже ні пари з вуст. А тим часом проект був дуже раціональний, і коли я перед самим Різдвом здійснив його просто своєю владою, нікого не питаючи, то горілку розкуплено миттю у два дні і ніякого погрому не було».

Олександр ЯСЕНЧУК
Повністю стаття вміщена в газеті "Сіверщина". Ще раз нагадуємо: сайт і газета -- дві великі різниці. Передплачуйте газету "Сіверщина"!