Мова, як відомо, це не суто-лінґвістична, алінґво-політична категорія, тож, крім внутрішніх процесів, що їх ми можемо лише описати, а не пояснити, відбуваються в ній також процеси, спричинені зовнішніми – культурними чи політичними – факторами. До «культурних» (у лапках) явищ належить нинішня американізація мови, але це явище не тільки українське, а й загальноєвропейське, адже німці в цій площині (американізація мови) перегнали навіть українців. Отож, вилучивши американізацію, матимемо чотири істотні фактори, котрі спричинили і далі спричиняють цілу категорію змін у самому єстві нашої мови.

Насамперед зупинюся на загальнорадянському явищі, пов’язаному з певними змінами в літературній мові. Це зниження рівня цієї мови, вернакуляризація – впровадження в лексику культурного прошарку населення слів і зворотів, характерних для низів суспільства, виразів, узятих ще в роки революції від матросів, пізніше – від блатних, ще пізніше – запозичених із тюремного жарґону. Про це писав колись російський лінґвіст Поліванов (його розстріляно…), а на еміґрації – наші земляки Тетяна і Андрій Фесенки 192 .
Роками тривала орієнтація на мову вулиці: не вишуканий стиль інтеліґента, лише побутова балачка орденоносної свинарки і колгоспного бриґадира була еталоном. Нас у школі навчали: слід казати «монóлог» та  «діялог». Не кажіть «монолóг-діялóг», бо це мова некультурної людини. «П’ятеро хлопців пішло купатись» – це була правильна побудова речення, а «п’ятеро хлопців пішли купатись» – неправильна, анаколют.

Тепер ролі перемінились. В «Орфографічному словнику» на стор. 371 чорним по білому стоїть «монолóг». Було «íндиґо» з наголосом на «і», стало «інди́ґо». Таких прикладів можна навести чимало. Останнім вибриком орденоносної Гапки було вилучення одного «к» зі слова «барокко»…
Але на цю тему вже багато говорено й писано, тож перейдімо до другого фактора, який притягав увагу українців (мовознавців і мовонезнавців) на Заході. Це русифікація.

На цю тему писано багато. Я особисто зупинявся, зокрема, на долі українських лінґвістів і на питанні межимовної гетерофемії. Відомо, що з нашої мови вилучено 40 тис. слів. Частину з них заступлено словами російської мови, а частину – т. зв. «совєтизмами». Так, «гонитву» заступлено словом «гонка», а «молодечий» – словом «молодіжний».
У справжній російській мові (останній, хто писав цією мовою, був Юрій Домбровський 193 …) таких слів, як «гонка» і «молодіжний», немає.
Щоб не повторювати ні свого, ні чужого, я тут зупинюся лише на одній проблемі – русифікації за умов нашої незалежности. З історії Французької революції відомо: вже після скинення Робесп’єра, очолювана ним машина терору працювала далі – було
ґільйотиновано іще чималу групу засуджених. Так само не зупинилася машина русифікації й після нашого відділення від Росії: русифікація триває далі.
Наприкінці 80-х років з’явилося у нас слово «витоки» – спочатку воно мало наголос на «о», адже це калька з російського «истоки». Воно було потрібне, щоб заступити українські «джерела» – слово, яке починається із дзвінкої африкати «дж» (для якої Скрипник пропонував окрему літеру…), а фонеми такої немає в росіян і їм вона чужа, тяжковимовна. Уперше я почув це – багато разів перед тим читане – слово від покійної Галини Гордасевич із наголосом на «о».
І тоді написалося:

–       Професоре, скажіть, яка різниця
Поміж витóками і джерелом?
– Така сама, як між добром і злом,
Між янголом і чортом, що насниться.
Коли проб’ється між пісків пустелі
Або в глухій розщілині зі скелі
І зимна, і прозора, ніби скло,
Вода, тоді це зветься «джерело».
Це слово і шляхетне, і високе,
А інше, слово-покруч, в нас нове.
Бо, як каналізацію прорве
І екскременти ринуть на всі боки,
Просмерджуючи мертве і живе, –
Тоді це називається «витóки».

Слово «витоки» було в нас віддавна: домашня (хатня) миша не збирала запасів на зиму, покладаючись на своїх господарів, натомість польова мусіла дбати про своє харчування – збирала зерна й ховала в певному місці. Це називалося «витоки». І ось за останні п’ятнадцять років я вже не зустрів у нашій пресі слова «джерела» – є тільки «витоки»…
Довголітній ректор УВУ Володимир Янів пильно стежив, щоб його прізвище відмінювали по-українському: Янів–Янева.
Але останнім часом прізвища на Україні відмінюють так, як їх відмінює перший-ліпший гість із центральної Росії (росіяни, що живуть на Україні, в багатьох випадках знають нашу мову ліпше від самих українців). Тож маємо тепер: Чорновіл –Чорновіла (зам. Чорновола), Білокінь – Білокіня (зам. Білоконя), Олександрів – Олександріва (зам. Олександрова).
Нещодавно стався такий кумедний випадок: у книзі Петра Одарченка «Мені сто років» уміщено його замітку, де є параграф «Чергування голосних звуків у прізвищах»: Такі прізвища, як Ковалів, Кравців, Глібів, Пономарів у родовому відмінку – Ковальова або Ковалева, Кравцева, Глібова, Пономарьова, а не помилково Коваліва, Кравціва, Глібіва, Пономаріва… (стор. 65).
А далі, на стор. 166, читаємо: «Лист Ганни Черінь 194 і Степана Паньківа». Це вже постаралася редакція… Бож нині щодо збереження російщини, як чогось священно-недоторкального, видавництво «Смолоскип» стоїть на першому місці. Якщо в найтемніші часи сталінщини і брежнєвщини світлою прогалиною в українському письменстві лишалося перекладацтво – не тільки Рильський чи Бажан, а пізніше Кочур і Лукаш, а й багато інших мало сказати дбали про збереження мови, а й збагачували її, знаходячи забуті скарби, – то і тоді й тепер траплялися інші перекладачі, які, свідомо чи ні (через недостатнє знання рідної мови), захаращували свої переклади русизмами і таким чином сприяли русифікації.
Несподіванкою для мене в нещодавновиданому перекладі «Пісні про Роланда» (через «а», бо так у росіян…) є впровадження туди суто російського слова «лати». Хоча в нашій мові є досить слів для дружинницьких і лицарських обладунків – кольчуга, бронь, броня, панцер, байдан, юшман, куяк, колонтар, однак перекладачі «Пісні» Вадим і Нінель Пащенки – воліють лати: у їхньому перекладі нарахував я дев’ятнадцять «лат». Слово таке є в українській мові, навіть має кілька відмінних значень, про що свідчить, зокрема, «Словарь» Бориса Грінченка. На 347-й сторінці другого томусказано: Лат, ту, м. = Лата 2. Там такий обідраний, що аж лат на латові. Харьк. Лата, ти, м.
1) Длинная жердь, перекладываемая въ горизонтальномъ направлении поперекъ стропилъ. Яка кроква, така й лата.
Ном. № 10403. У причілку його хати на високій латі плахта висіла червона.
2) Заплатка, вставка. І дівчина його любить, хоч лата на латі. Шевч.
3) мн. Лати. Отрепье, рубище. Скидай зсебе свої лати, вбірай дорогії шати. Гол. І. 44. Наші лати переходять панські шати. Ном. № 1615. Багатий на лати та на дрібні сльози.
Шевч. 134. Коли б ти, сестро, так робила, ти б в таких латах не ходила. Чуб. № 916. Ум. Латка, латочка. Употребляется почти исключительно во 2-мъ знач. Свитина вся була в латах. Котл.Ен. І. 32. Будь мудрий: натягай маленьку латку на велику дірку. Ном. № 9009. Иногда значит пятно: Побитий чоловік лежав на землі, під їм і біля нього була латка крові чимала, так кружалка така велика. Екатериносл. у.
Также небольшая грядочка. Посадила маленьку латочку цибулі. Черниг. у.
А однак школяр чи студент, який прочитає «Ролянда», винесе звідти слово «лати» в російському значенні…  Приголомшливим для нас, хто прожив півстоліття на Заході, було русифіковане вивчення чужих мов, зокрема німецької та англійської: ці мови вивчають не так, як вони звучать в ориґіналі, а так, як їх вимовляють росіяни, себто вчать читати німецьке чи англійське h (наше «г») як «х», хоча в англійців нема взагалі такої фонеми…
– Грицю, чого це ти кульгаєш? – Наголові болячка…
Цей діялог охоплює психологічне явище: шукати скрізь якусь певну причину. Але для багатьох питань лінґвістики жодних пояснень нема: ми можемо тільки констатувати, наприклад, що в німецькій мові в певну добу попереднє «т» перейшло в «с» (нім. ss супроти англійського tt), що w в обох мовах – як і в нашому «вода» – має протетичний характер, а також що фонетичні зміни ідуть хвилями, – так, згаданий перехід «т» на «с» до Німецького моря не дійшов…
Фонема «ф» належить до «нових». У Римській імперії вона йшла зі сходу на захід, охопила нинішню Італію, а до Іберії не дійшла. Тож маємо: в італійців falco, в еспанців halcon, наше «сокіл» – усі три слова одного кореня…
Еспанська форма (h тепер невимовляється) старша від італійської. А до нас це «ф» ішло, навпаки, із заходу, дійшло до Дніпра, а на лівий берег неперейшло. Але наші вчені шукають пояснення непоясняльних явищ. Звідси абсурдне твердження, буцімтонаше «о» в закритих складах мусить перейти в «і». Процес переходу – досить складний і довгий – почався іще тоді, як усі склади були відкриті: це відгук того «укання», що пройшло в Середньовіччі Західньою Европою: захопило Португалію і Францію (у «Пісні про Ролянда» я ледве знайшов два асонанси на о – усі о перейшли в u), натомість Еспанії не зачепило. Так, у «Пісні про мого Сіда» асонансів на «у» немає взагалі. Це «укання» дійшло й до мови наших предків. Процес ішов так: О – ОУ (УО) – У – Ы – И – І (непалаталізоване).
Отже: спочатку дифтонґ котрогось іздвох типів, далі «у», далі делябіялізація того «у», перехід у широке «ы» (що збереглося у вимові закарпатців і лемків), потім північноукраїнське чернігівське «и» (вимова через «и» збереглася в моїх рідних Крутах і ще в багатьох місцевостях Чернігівщини: Бик ударив його пид бик, штовхнув у рив та й зарив).
Нарешті полтавське «і», що увійшлодо літературної мови. Але цей процес не охопив, поперше, іншого «о», яке чергувалося з ірраціональною голосівкою заднього ряду: «о» – «ъ», а подруге, тих слів, котрі прийшли до нас пізніше, переважно з німецької
мови.
Не знаю, як кажуть тепер, але замого дитинства в Крутах казали: дрот, ґнот, дрозд, глод, дрок, ятровка… А в пісні співалося:

Що на тім боці та й у толоці
циганка-ворожка,
Від мого двора до її шатра
пробита дорожка…

Вокаль «і» весь час у наступі. Наступ цейіде «згори»: від горе-філологів і від учителів у школах. Калічення слова «ґнот» (від нім. Knoten) дійшло до абсурду: з нього зробили «ґніт», скасували «ґ» і вийшло «гніт», гомонім до іншого слова з таким самим
звучанням і написанням.
Остап Вишня сміявся над висловом «нарубати дрів», але цей вислів я зустрів нещодавно в одного з найкращих майстрів нашої поезії. Один із найзапекліших прихильників «ікання» Василь Чапленко 196 вимагав від мене, щоб я змінив прізвище на «Качурівський». Я відповів гуморескою:

Коли зацвів у полі дрік,
В Чапленків глянувши слівник
(За кроком крік, за кроком крік…),
Пішов я нарубати дрів,
Заслухавсь, як співає дрізд,
І втяв півпальця… Ллється крів…
Підношу за Чапленка тіст:
«О мівнику, бувай здорів!»
Ігір Качурівський

Другий абсурд, що його впоювала школа вдитячі голови, це випадне «е». За зразок правили такі слова, як «день» – «дня», «пень» – «пня». Але жодне «е» з цих слів не випало, бойого там і не було, був натомість вокаль переднього ряду, що позначався літерою «єрик» (нині це «м’який знак»). Святослав Гординський, який запам’ятавусе, чого навчали в гімназії, у перекладі з Війона пише:

– Хто гицля налякав? – щеня…
А от Микола Шпаковитий, мабуть, ненадто прислухáвся до того, що кажуть учителі: у його прозі натрапив я на
нескалічене українське слово «гицелі»…
Українська мова переважає будь-яку із західньоєвропейських мов щодо кількости приголосних, але значно поступається тим мовам у царині дієслівних форм. Але десь у двадцятих роках XX віку в чиїйсь хворій голові (у чиїй саме, я не досліджував) постала думка викинути з нашої мови ті граматичні категорії, котрі є в росіян. Першою жертвою цього вилучення ставактивний дієприкметник. Про це я писав у книзі «Стилістика» і не буду повторюватись, однак згадаю, що на еміґрації цей абсурдний суперпатріотизм існував і діяв. Так, коли вийшла книжка Ліни Костенко – атам ми побачили назву «Сад нетанучих скульптур», – одна пані, яка вважала себе причетною до літератури, кинула звинувачення: «Це – русизм. Так не можна сказати українською мовою». На це я вже десь колись відповів: у мові нашій існує три форми:
1) нетáнучий – той, що не тане саме тепер,
2) нетанýчий – той, котрий не маєтенденції танути,
3) нерозтанний – який взагалі неможе розтанути.
У селі Крути на жінку, котра частосварилася, казали «Лаю́ча», я вжив колись це слово, а вже згаданий проф. Чапленко повчав мене, що такого слова в українській мові немає. До хворобливих явищ належить і мовнийпуризм на побутовому рівні: намагання півінтеліґента вилучити з мови нашої ті слова, котрих він не знає і тому вважає російськими. Мені особисто закидали русифікацію мови за слова «поляна», «голубий», «печаль», «залив», «полотенце», «єрунда».  Останнє слово – давній витвір київських бурсаків – саме й характеризує подібні закиди.

Перейдімо тепер до четвертого типу мовних змін. На початку ХХ сторіччя українська мова існувала у двох варіянтах: східноукраїнський та галицький. 1928 р. у Харкові (нагадую, що він був тоді столицею України) українську мову уніфіковано і вироблено спільний правопис, одним із головних здобутків якого була дерусифікація мови, зокрема вилучення франкорусизмів. В офіційній радянській термінології такого терміну не знайдемо, тому перед багатьма читачами цієї розвідки постає питання: що ж це таке? Насамперед це – французькі слова жіночого роду, які свого часу закінчувалися не е, це е збереглося лише у віршах, а у вернакулярній мові – відпало, тому деякі слова в російській інтерпретації змінили граматичний рід: замість
«жирафа» став жираф. А палятальне «ль» стало велярним: фльота перетворилася на «флот». Чимало інтернаціональних слів уживалося у французькій формі: не нава, лише «неф».
Якщо французька мова не мала якогось слова,то не було його і в росіян (а також і в нас). Наприклад, імпреза. Тепер такі слова введено. Академічний правопис 1928 р. був поверненням України обличчям на Захід і взагалі до цілого світу – понад голову Росії, бож основний принцип був такий: чужі слова вимовляти відповідно до їхнього звучання або ж – коли це неможливе – якнайближче до того звучання. Вироблення єдиної мови з єдиним правописом також збагачувало мову Східньої України. Наприклад, у нас цілковито вийшли були з ужитку стародавні форми слів для визначення родинних зв’язків, як «вуйко», «стрийко», «вуйна», «стрийна», «братанич», «сестрінок».
З’явилися слова-знахідки, особливо цінні йцікаві для літераторів, як-от: «íменник» (людина з тим самим в іменем).
Або «перéсідка», коли хтось пересідає з потягу на потяг, адже наше «пересадка» мало загальний характер – чи то пересаджують людину, а чи дерево – з лісу до парку… Але… От уявімо: зібралося кількадесят полтавців, чернігівців, слобожан та кубанців, тай кажуть: навіщо нам літера «ф», адже ми кажемо «хвіст», «хвабрика», «Хведір» або «Одійдіть од мікрохвону…» Треба скасувати цю літеру. І скасували… Правда, у реальному житті до такого не дійшло: надто бо ми пасивні й безініціятивні.
Але 1928 р. у Харкові відбулася подібна церемонія: мовознавча комісія скасувала палятальне «рь», бож гості з Галичини не могли його вимовити. Це був не менший злочин супроти нашої мови, ніж здійснене кілька років пізніше скасування літери «ґ». Як могло дійти до такого абсурду? Адже по всій етнографічній українській території – від Лемківщини (о, як мені подобається лемків- ське «грибарь»!) палятальне «рь», зокрема на кінці слів, було характерною ознакою української вимови: росіяни казали: «град», «граница», «рама», «комар», «базар», «сахар», а українці: «гряд», «гряниця», «ряма», «комарь», «базарь», «сахарь». Але Подільска губернія і більша частина Галичини знали тільки велярне «р». (Ареал «твердого» «р» збігається з територією поселення кельтів. Не наважуся висувати конкретну теорію, однак не виключаю можливости, що – побіч із кількома топонімами, культом богині Дани і збереженням кельтського слова «мід», зам. слов’янського «мед», – велярне, чи тверде, «р» – це спадщина кельтів…).
Мені тоді було десять років, але япригадую, як обурювалися мої батьки, коли з «Кобзаря» зробився «Кобзар», а їхній син був Ігорь, а став Ігор. Реформу проведено було більшістю двох голосів, бож з Наддніпрянщини мовознавці просто не приїхали, зокрема не був на нарадах і сам академік Кримський, а галицький прихильник орієнтації на східньоукраїнську мову й вимову, Кость Кисілевський, надіслав лише листа з порадами, що їх зіґноровано. Але реформа була непослідовною: адже палятальне «рь» залишилося в середині багатьох слів, зокрема назвý такі слова, як «буря», «буряк», «рясно», «забрьоханий», «рюмсати».
Не зашкодить знати, що Микола Зеров,який незадовго перед тим редаґував журнал «Книгарь» і який мав доглибинне знання разом із найтоншим відчуттям нашої мови, не прийняв цієї реформи щодо вилучення палятального «рь».
Тут доречно буде трохи детальніше зупинитися на питанні велярних і палятальних консонантів. У мовах Західньої Европи палятальне лише l («ль») та подеколи «нь» (gn), у російській переважна кількість консонантів, як і в нас, бівалентна, однак «Ж», «Ш», «Ц» – завжди велярні, а «Ч» – палятальне. У нашій мові велярними й палятальними можуть бути всі без винятку консонанти, але не в будь-якій позиції. Наприклад, «б», «в», «м» не бувають «пом’якшеними» на кінці слова: «бь» маємо в дитячій мові (матері повчають діточок: покинь, то бяка, не їж, то бяка), палатальне «мь» збереглося в старій коломийці (вибачте за приклад): Ой ходила-говорила попова кобила: Поцілуй мя, попе в с…: буду тя возила. 470
«Вь» маємо у приказці «не страшно собаки,та не хочеться звяки», в деяких місцевостях кажуть не «вивірка», а «вевюрка», не кажу вже про християнські імена Святослав, Вячеслав. Перед паляталізуючим «і», що походить із колишнього «ятя», усі без винятку консонанти стають «пом’якшеними». А в запозичених словах та чужинецьких назвах кожен український інтеліґент будь-яку паляталізовану – для нашого вуха – звукосполуку: Мюнхен, Вязьма, бюлетень… – може спокійно вимовити. У тридцятих роках XX віку серед галицької інтеліґенції сталася революція: троє неоклясиків – Гординський, Кравців і Ростислав
Кедр  , а з ними Богдан-Ігор Антонич – перейшли на українську літературну мову. Антонич помер молодим, а неоклясики виїхали на Захід, де до них прилучилися деякі літератори й журналісти: проф. Богдан Кордюк, ред. [актор] Михайло Іванович Добрянський, ред[актор] Михайло Борис, критик і літературознавець Володимир Жила, сестри-письменниці Оксана Керч і Софія
Наумович.
У Римі на українську мову перейшли отці  Василіяни,  і  в цьому неабияка  заслуга протоархимандрита Ісидора Патрила. З-поміж тих, що виростали на еміґрації, можуназвати Марту Гарасовську та Ірину Халупу. Ще набереться стільки чи трохи більшемовлян, яких я тут не згадав, – прошу в них вибачення. Але це був тоненький прошарок. А відомий журналіст Зенон Пеленський казав мені:

– Ми мали таку файну вироблену мову, ави прийшли і нам ї зіпсули. Тож приголомшлива більшість галицької інтеліґенції на Заході свято трималася своєї «файної» і «незіпсутої мови». Я був свідком такої сцени. Мила й симпатична пані навчає діточок у суботній школі. У її мові прозвучало слово «усего».
Хлопчик з Полтавщини підніс руку:

– Усього, прошу пані.
– Усего. Бо ми кажемо «усей», а не «усьой».
Др. Петро Горбань навчався в таборовійгімназії. Вчитель, який хвалився своєю добірною мовою, читає курс історії:
– Сабінки зістали пірвані.
У перекладі з «добірної» нанормальну українську мову це мало б звучати «схоплено сабінянок». З живої
мови взято такий діялог:
– Пирогів би напекти…
– Єсли ́ходить о стислість, пироги непечут, а варут.
(Пирогами в Галичині звуть вареники…).
А тим часом, рік за роком,відбувалася галичанізація наших «східняків» разом із волиняками. Імітуючи
одного з наших начальників, що прожив усе життя в галицькому оточенні,
Фішбейн казав:
– За мого урядýвання у вашому редаґýванніне буде жодного кореґýвання…
А нещодавно я дістав листа відстарого приятеля, він пише, що лікувався «соками ярини». На те я відповів:
ярина – це овес, просо, ячмінь, ярова пшениця…
Свого часу, потрапивши в галицькесередовище, ми довідалися, що найбільший український письменник – Юрій Косач, що Винниченка не можна ні читати, ні згадувати, бо він зрадник, а наш національний прапор не жовтоблакитний (як ми чомусь думали), а «синожовтий»…
Згодом ми переконалися: хоча такі слова,як «голубий» і «блакитний» є в Шевченка, у Франка, у Лесі Українки, однак, галицька інтеліґенція їх не знає і не розуміє…
Справді – слова «блакит», «блакить», «блакитний»увійшли до нашої лексики не так давно і в Галичині вони, так би мовити, не
прищепилися, а від старого слова «голубий» залишилася тільки назва гриба – «голубінка». В одинадцятитомовому словнику про голубінку сказано: «Рід неїстівних грибів».
Не лише вчений міколог, а йперший-ліпший грибник сказав би на це:
– Дурний їх піп христив, тих академіків:таж поміж голубінками, поруч із гіркими й отруйними, є також їстівні,
навіть високої якости. Але це – між іншим.
Мені двічі рекомендували як зразок фолкльору переклад Шевченка на мову еміґрації:

Трьох гостинців під тов горов
На купу сі сходит.
У вандрівку із Бучєча
Трьох братів відходит.
Покидали літню тету,
Шваґра і шваґерку,
Той кубіту, а брат тамтой
Ще й слічну фраєрку.

А це була пародія Хведосія Чички…
Чому «покидали», а не покинули? Бов галицькому варіянті української мови не існує дієслова доконаної одноразової дії з наростком «-ну-». Ось кілька найчастіше вживаних слів, котрі мають у галицькому варіянті мови власне – своєрідне значення:
той – цей
тамтой – той
ярина – городина
город – сад або парк
дід – жебрак
пиріг – вареник
призначення – фатум, неминучість.
Колись Остап Тарнавський надіслав дожурналу «Пороги» гарну новелю, яку назвав «Вихід у призначення», – і я марно пробував  довести йому, що назва суперечить змістові. Так само без жодного успіху проф. Яків Гурський, що читав тоді лекції в УВУ, намагався втокмачити студентам, чому «бур’ян» слід писати з апострофом, а «буряк» – без. Ми, «східняки», ніколи і нікого не могли переконати, зате нас вперто переконували (і багатьох переконали), що слід казати «в Україні», бо «на Україні» – це по-московському. На мене такі докази, правда, не діяли, бож, поперше, я пам’ятав ще з вузу, що, мовляв, за радянської влади російська мова запозичила з української такі слова й вирази: хлопцы, девчата, на селе, на Украине.

Подруге, я знав сотні творів російської літератури, де не раз траплялося «в Украине» або «в Украйне», знав також десятки наших пісень та цитат із поезії, де протягом ХІХ віку (після Шевченка) ніхто не вживав виразу «в Україні», а тільки «на», а потретє, знав традицію: про свою країну казати «на»: на Руси, на Литві, на Україні. А щодо суто-льокального виразу «в Україні», то боюся, чи не потрапив він на Захід у добу галицького русофільства…
Впливом німецької мови можна пояснити той факт, що звук «и» у Галичині часто вимовляють як «е» – отаке широке російське «э». Тому Юрій Лех, що походить з найвищого прошарку суспільства, назву збірки Василя Симоненка «Земне тяжіння» зрозумів як «зимне тяжіння»– так і переклав на еспанську.
Німецьким впливом, можливо, пояснюється йте, що в деяких районах Галичини відсутні дзвінкі африкати «дж» і «дз». Один мій приятель сперечався зі мною про«дж» – такого звука, мовляв, нема в нашій мові. Я відповів чотиривіршем:

Відгули джмелі і бджоли,
І зашерхло джерело.
Дядько споряджа ґринджоли –
Виїжджати за село.
Джереґелькам зі стрічками
Увиджатимуться сни:
Джосу їм дадуть святками
Дженджуристі джиґуни!

Також, мабуть, під впливом німецької, денемає поділу на велярні й палятальні консонанти, веляризувалися приголосні «в» та «б». Вище в цій розвідці я наводивзразки палятальних звуків «бь» і «вь». Коли вийшла «Каталянська Енциклопедія» іми довідалися, що найвизначніші українські прозаїки це Лука Дем’ян, Олександер Маркуш та Йосип Жупан, «чиї твори перекладено чужими мовами», покійний Юрій Бойко і я сприйняли це як літературне хуліганство, хотіли навіть виступити у пресі, але переконалися, що нас ніхто не підтримає.
Таке саме враження справила на мене пропозиція мовного проєкту – впровадити апостроф після «б» у таких словах, як «бюлетень» чи «бюрократ».
Хведосій Чичка озвався на той проєкт епіграмою: Деб’ютантка із б’язевим б’юстом Підбиває у б’юрі б’юджет. Та з’явилася бур’я спокус там: Від б’юварівпіти у б’ювет…
Велика шкода, що наші україністи переважно не є українцями, бо інакше вони пам’ятали б, як мати навчала: «Покинь, то бяка». На щастя, цього разу увесь народ сказав їм материнське повчання. Інакше стався б – другий після вилучення «рь» – акт ґрунтовної галичанізації нашої мови. Проте галичанізація розгорнулася в трьох інших речах чи справах: зміна барв національного прапора, формула «в Україні» та звернення до незнайомих чи напівзнайомих осіб на саме тільки ім’я: «пане Леоніде» – до президента держави, «пане Ігорю» – до старого поета. Звертаються – і навіть не усвідомлюють, що це образа. А щодо «синОжовтого» прапора, то тут на згадку приходять гроші батька Махна. Кажуть, на них був
напис:

Гоп, куме, не журись,
В Махна гроші завелись.
А хто грошей не братиме,
Того Махно каратиме.
А внизу позначка: «Підробка законом не
переслідується».
Так і тут.