Всеукраїнський незалежний медійний простір "Сіверщина"

НА МОВНІ ТЕМИ

Ігор — Wed, 10 Jun 2020 12:58:48 GMT

Коли, яких сто років тому, ми, українці, почали усвідомлювали, які незліченні скарби розкриваються в нашій мові, це відчули і наші недоброчинці. Тож почали з'являтися, один з одним, пародійні вислови. Наприклад, буцімто команда "Ряды вздвой!" українською мовою звучатиме "Пан за пана ховайсь!", а наказ "Сабли наголо!" буде "Залізяку на пузяку геп!"

Коли Бунін писав
Бегут века, пливут века,
Вот как река, как облака... –
він, очевидно, не відчував пародійности цих віршів, що нагадують відомий вислів, який імітує російську мову:
Эта река широка, как Ока…
Как? - как Ока? - Так, как Ока...
Той коли я напишу
Духовні витоки натхнення митців в Україні ... -
ніхто не помітить глузування з рідної мови.
А були в нас окремі слова, кожне для іншого поняття:
духовість - духовий
та
духівництво - духовний.

Перших двох слів немає в російській мові, тому їх вилучено з української.

Слово "витоки" в нашій мові - залежно від наголосу - має два різні значення:
"вúтоки" - запас зерна, до збирає на зиму польова миша,
"витóки" - рідина, яка витікає, коли прорветься чиряк.
(Я вже десь писав, ща на "витóки" багато була Україна навесні 1933 року, коли з ніг у опухлих з голоду селян точилася – виточувалася передсмертна рідина...).

У нас було слово - джерела (пригадаймо, як "до джерел" кликав Зеров), але його вилучено: вже яких тридцять років я бачу самі лише – тьху! - "витоки"...
А причина вилучення ясна і проста: адже в російській мові немає ні такого слова, ані фонеми "дж".

Українська мова належить до дзвінких мов: вона має дев'ять дзвінких приголосних, котрі не втрачають дзвінкости ані на кінці слів, ані перед глухими приголосними( як це ми констатуємо в мові російській).

А мали ми слово "надхнення", пов’язане з поняттями "дух", "душа", "надихАти", в той час, як "натхнення" асоціюється з іншим рядом: "тхнути" (смердіти), "натхнутися" – насмердітись ("біля трупа лежало, натхнулося падлом – запам’ятався мені цей давно колись чутий вираз), тухлий, тхір…

Багато разів я звертав увагу на те, що вирішувати мовні проблеми має право лише той, хто обізнаний з етимологією і знає, що "верблюд" означає "слон", а "слон" відповідно "лев".
Тож слово "мистець" означає "майстер", а штучно створене слівце "митець" взагалі позбавлене сенсу.
Сполука "ст" нерозривна, а в рідкісних випадках синкопи випадатиме "т", а не "с" (наприклад слово "шіснадцять).
Тож "с" зі слова "мистець" не випало само - його свідомо вилучено. Більше того, в сонеті Зерова "Молода Україна" змінено назву і замість авторського тексту вставлено:
Що не митець, то флегма і сіряк,
Хоча жодних "митців" у Зерова не було й не могло бути.

Але… Німецьке слово "гохштаплер" російською мовою можна передати лише описово, у нас натомість є для цього поняття слово метець.

Ненаголошені "е" та "и" в нашій мові вимовляються однаково, тож "митець" залишає в підсвідомості якийсь неприємний осад. Хтось, очевидно, цього й прагнув…

Переходимо нарешті до виразу "в Україні".
У відриві від контексту "на" дає уявлення про певну зверхність, а "в", відповідно, про обмеженість.
Тому історично змінювалися вирази: на Руси, на Литві, на Україні. Щодо цього останнього виразу можемо навести точні дати: протягом семисот років – від 1282-го року по 1991-й ми говорили й писали "на Україні".

Я робив відповідні підрахунки й переконався, що в народних піснях вираз "в Україні" зустрічається лише як виняток, тож від "Думи про Марусю Богуславку" до галицької пісеньки воєнних років маємо тільки "на".

Наводжу першу строфу згаданої пісеньки (її не співали, співати було заборонено – адже війна, лише напівдеклямували, наспівуючи):
На Вкраїні земля чорна, земля чорна, да гей,
На Вкраїні крутять жорна, крутять жорна, да гей.
Там плачуть малі діти,
Там крутять дві кубіти – да гей:
Вправо – вліво, щоб їсти ся не хтіло , дай гей…

У повоєнні роки по таборах їздив хор Третяка, там співано пісню, здається, самим диригентом укладену:
…Та все найлютіша зима проминає,
Приходить все люба весна,
А на Україні снігóм замітає,
Зима все, зима тай зима…

Але у вищих колах галицького суспільства в добу русофільства набув поширення вираз "в Україні". Так, у повісті Богдана Лепкого "Крутіж" вирази "на Україні" та "в Україні" я занотував по одному разу.

Та ось раптом дізнаюся я, що професор Іван Огієнко (митрополит Іларіон), базуючись на підрахунках "в" та "на" в поезіях Шевченка, твердить, буцімто слід уживати лише вираз "в Україні".
Ніхто з поважних філологів його не підтримав, лише бандерівці дали наказ: вживати вираз "в Україні".

Та ось професор Петро Одарченко ще раз підрахував "в" та "на" в поезіях Шевченка. І тут з'ясувалося, що професор Огієнко оперував фальшивими даними: кількість "в" збільшив, а кількість "на" зменшив приблизно удвічі…

Пригадую, яким страшним ударом було це для мене: митрополит, який багато – в тому числі й мене особисто – підтримував матеріяльно і був до певної міри також і опертям духовим, священнослужитель, на якого ми мало не молилися, вдався до звичайного шахрайства…

І тут виникає питання: хто й пощо домігся в 1991 році вилучення "на" і впровадження "в"?
А відповідь приходить та сама, що й у випадку "джерела", запаскудженого "витоками".
Вираз "на Україні" ми чітко вимовляємо лише тоді, як цього вимагає ритм:
Стоять твердині на Україні –
Все паліївські на Хвастовщині...
(Т.Шевченко ),
а в більшості випадків, як от цитоване "На Вкраїні земля чорна" ми чуємо білябіяльне "в" (білоруське "ў", англійське "w"), а це одна з тих фонем, котрих немає в мові російській. Тому її вилучено.

ПРО ПОЧВІРНУ ЕВОЛЮЦІЮ МОВИ

Ігор — Fri, 15 Jul 2016 17:34:41 GMT

Мова, як відомо, це не суто-лінґвістична, алінґво-політична категорія, тож, крім внутрішніх процесів, що їх ми можемо лише описати, а не пояснити, відбуваються в ній також процеси, спричинені зовнішніми – культурними чи політичними – факторами. До «культурних» (у лапках) явищ належить нинішня американізація мови, але це явище не тільки українське, а й загальноєвропейське, адже німці в цій площині (американізація мови) перегнали навіть українців. Отож, вилучивши американізацію, матимемо чотири істотні фактори, котрі спричинили і далі спричиняють цілу категорію змін у самому єстві нашої мови.

Насамперед зупинюся на загальнорадянському явищі, пов’язаному з певними змінами в літературній мові. Це зниження рівня цієї мови, вернакуляризація – впровадження в лексику культурного прошарку населення слів і зворотів, характерних для низів суспільства, виразів, узятих ще в роки революції від матросів, пізніше – від блатних, ще пізніше – запозичених із тюремного жарґону. Про це писав колись російський лінґвіст Поліванов (його розстріляно…), а на еміґрації – наші земляки Тетяна і Андрій Фесенки 192 .
Роками тривала орієнтація на мову вулиці: не вишуканий стиль інтеліґента, лише побутова балачка орденоносної свинарки і колгоспного бриґадира була еталоном. Нас у школі навчали: слід казати «монóлог» та «діялог». Не кажіть «монолóг-діялóг», бо це мова некультурної людини. «П’ятеро хлопців пішло купатись» – це була правильна побудова речення, а «п’ятеро хлопців пішли купатись» – неправильна, анаколют.

Тепер ролі перемінились. В «Орфографічному словнику» на стор. 371 чорним по білому стоїть «монолóг». Було «íндиґо» з наголосом на «і», стало «інди́ґо». Таких прикладів можна навести чимало. Останнім вибриком орденоносної Гапки було вилучення одного «к» зі слова «барокко»…
Але на цю тему вже багато говорено й писано, тож перейдімо до другого фактора, який притягав увагу українців (мовознавців і мовонезнавців) на Заході. Це русифікація.

На цю тему писано багато. Я особисто зупинявся, зокрема, на долі українських лінґвістів і на питанні межимовної гетерофемії. Відомо, що з нашої мови вилучено 40 тис. слів. Частину з них заступлено словами російської мови, а частину – т. зв. «совєтизмами». Так, «гонитву» заступлено словом «гонка», а «молодечий» – словом «молодіжний».
У справжній російській мові (останній, хто писав цією мовою, був Юрій Домбровський 193 …) таких слів, як «гонка» і «молодіжний», немає.
Щоб не повторювати ні свого, ні чужого, я тут зупинюся лише на одній проблемі – русифікації за умов нашої незалежности. З історії Французької революції відомо: вже після скинення Робесп’єра, очолювана ним машина терору працювала далі – було
ґільйотиновано іще чималу групу засуджених. Так само не зупинилася машина русифікації й після нашого відділення від Росії: русифікація триває далі.
Наприкінці 80-х років з’явилося у нас слово «витоки» – спочатку воно мало наголос на «о», адже це калька з російського «истоки». Воно було потрібне, щоб заступити українські «джерела» – слово, яке починається із дзвінкої африкати «дж» (для якої Скрипник пропонував окрему літеру…), а фонеми такої немає в росіян і їм вона чужа, тяжковимовна. Уперше я почув це – багато разів перед тим читане – слово від покійної Галини Гордасевич із наголосом на «о».
І тоді написалося:

– Професоре, скажіть, яка різниця
Поміж витóками і джерелом?
– Така сама, як між добром і злом,
Між янголом і чортом, що насниться.
Коли проб’ється між пісків пустелі
Або в глухій розщілині зі скелі
І зимна, і прозора, ніби скло,
Вода, тоді це зветься «джерело».
Це слово і шляхетне, і високе,
А інше, слово-покруч, в нас нове.
Бо, як каналізацію прорве
І екскременти ринуть на всі боки,
Просмерджуючи мертве і живе, –
Тоді це називається «витóки».

Слово «витоки» було в нас віддавна: домашня (хатня) миша не збирала запасів на зиму, покладаючись на своїх господарів, натомість польова мусіла дбати про своє харчування – збирала зерна й ховала в певному місці. Це називалося «витоки». І ось за останні п’ятнадцять років я вже не зустрів у нашій пресі слова «джерела» – є тільки «витоки»…
Довголітній ректор УВУ Володимир Янів пильно стежив, щоб його прізвище відмінювали по-українському: Янів–Янева.
Але останнім часом прізвища на Україні відмінюють так, як їх відмінює перший-ліпший гість із центральної Росії (росіяни, що живуть на Україні, в багатьох випадках знають нашу мову ліпше від самих українців). Тож маємо тепер: Чорновіл –Чорновіла (зам. Чорновола), Білокінь – Білокіня (зам. Білоконя), Олександрів – Олександріва (зам. Олександрова).
Нещодавно стався такий кумедний випадок: у книзі Петра Одарченка «Мені сто років» уміщено його замітку, де є параграф «Чергування голосних звуків у прізвищах»: Такі прізвища, як Ковалів, Кравців, Глібів, Пономарів у родовому відмінку – Ковальова або Ковалева, Кравцева, Глібова, Пономарьова, а не помилково Коваліва, Кравціва, Глібіва, Пономаріва… (стор. 65).
А далі, на стор. 166, читаємо: «Лист Ганни Черінь 194 і Степана Паньківа». Це вже постаралася редакція… Бож нині щодо збереження російщини, як чогось священно-недоторкального, видавництво «Смолоскип» стоїть на першому місці. Якщо в найтемніші часи сталінщини і брежнєвщини світлою прогалиною в українському письменстві лишалося перекладацтво – не тільки Рильський чи Бажан, а пізніше Кочур і Лукаш, а й багато інших мало сказати дбали про збереження мови, а й збагачували її, знаходячи забуті скарби, – то і тоді й тепер траплялися інші перекладачі, які, свідомо чи ні (через недостатнє знання рідної мови), захаращували свої переклади русизмами і таким чином сприяли русифікації.
Несподіванкою для мене в нещодавновиданому перекладі «Пісні про Роланда» (через «а», бо так у росіян…) є впровадження туди суто російського слова «лати». Хоча в нашій мові є досить слів для дружинницьких і лицарських обладунків – кольчуга, бронь, броня, панцер, байдан, юшман, куяк, колонтар, однак перекладачі «Пісні» Вадим і Нінель Пащенки – воліють лати: у їхньому перекладі нарахував я дев’ятнадцять «лат». Слово таке є в українській мові, навіть має кілька відмінних значень, про що свідчить, зокрема, «Словарь» Бориса Грінченка. На 347-й сторінці другого томусказано: Лат, ту, м. = Лата 2. Там такий обідраний, що аж лат на латові. Харьк. Лата, ти, м.
1) Длинная жердь, перекладываемая въ горизонтальномъ направлении поперекъ стропилъ. Яка кроква, така й лата.
Ном. № 10403. У причілку його хати на високій латі плахта висіла червона.
2) Заплатка, вставка. І дівчина його любить, хоч лата на латі. Шевч.
3) мн. Лати. Отрепье, рубище. Скидай зсебе свої лати, вбірай дорогії шати. Гол. І. 44. Наші лати переходять панські шати. Ном. № 1615. Багатий на лати та на дрібні сльози.
Шевч. 134. Коли б ти, сестро, так робила, ти б в таких латах не ходила. Чуб. № 916. Ум. Латка, латочка. Употребляется почти исключительно во 2-мъ знач. Свитина вся була в латах. Котл.Ен. І. 32. Будь мудрий: натягай маленьку латку на велику дірку. Ном. № 9009. Иногда значит пятно: Побитий чоловік лежав на землі, під їм і біля нього була латка крові чимала, так кружалка така велика. Екатериносл. у.
Также небольшая грядочка. Посадила маленьку латочку цибулі. Черниг. у.
А однак школяр чи студент, який прочитає «Ролянда», винесе звідти слово «лати» в російському значенні… Приголомшливим для нас, хто прожив півстоліття на Заході, було русифіковане вивчення чужих мов, зокрема німецької та англійської: ці мови вивчають не так, як вони звучать в ориґіналі, а так, як їх вимовляють росіяни, себто вчать читати німецьке чи англійське h (наше «г») як «х», хоча в англійців нема взагалі такої фонеми…
– Грицю, чого це ти кульгаєш? – Наголові болячка…
Цей діялог охоплює психологічне явище: шукати скрізь якусь певну причину. Але для багатьох питань лінґвістики жодних пояснень нема: ми можемо тільки констатувати, наприклад, що в німецькій мові в певну добу попереднє «т» перейшло в «с» (нім. ss супроти англійського tt), що w в обох мовах – як і в нашому «вода» – має протетичний характер, а також що фонетичні зміни ідуть хвилями, – так, згаданий перехід «т» на «с» до Німецького моря не дійшов…
Фонема «ф» належить до «нових». У Римській імперії вона йшла зі сходу на захід, охопила нинішню Італію, а до Іберії не дійшла. Тож маємо: в італійців falco, в еспанців halcon, наше «сокіл» – усі три слова одного кореня…
Еспанська форма (h тепер невимовляється) старша від італійської. А до нас це «ф» ішло, навпаки, із заходу, дійшло до Дніпра, а на лівий берег неперейшло. Але наші вчені шукають пояснення непоясняльних явищ. Звідси абсурдне твердження, буцімтонаше «о» в закритих складах мусить перейти в «і». Процес переходу – досить складний і довгий – почався іще тоді, як усі склади були відкриті: це відгук того «укання», що пройшло в Середньовіччі Західньою Европою: захопило Португалію і Францію (у «Пісні про Ролянда» я ледве знайшов два асонанси на о – усі о перейшли в u), натомість Еспанії не зачепило. Так, у «Пісні про мого Сіда» асонансів на «у» немає взагалі. Це «укання» дійшло й до мови наших предків. Процес ішов так: О – ОУ (УО) – У – Ы – И – І (непалаталізоване).
Отже: спочатку дифтонґ котрогось іздвох типів, далі «у», далі делябіялізація того «у», перехід у широке «ы» (що збереглося у вимові закарпатців і лемків), потім північноукраїнське чернігівське «и» (вимова через «и» збереглася в моїх рідних Крутах і ще в багатьох місцевостях Чернігівщини: Бик ударив його пид бик, штовхнув у рив та й зарив).
Нарешті полтавське «і», що увійшлодо літературної мови. Але цей процес не охопив, поперше, іншого «о», яке чергувалося з ірраціональною голосівкою заднього ряду: «о» – «ъ», а подруге, тих слів, котрі прийшли до нас пізніше, переважно з німецької
мови.
Не знаю, як кажуть тепер, але замого дитинства в Крутах казали: дрот, ґнот, дрозд, глод, дрок, ятровка… А в пісні співалося:

Що на тім боці та й у толоці
циганка-ворожка,
Від мого двора до її шатра
пробита дорожка…

Вокаль «і» весь час у наступі. Наступ цейіде «згори»: від горе-філологів і від учителів у школах. Калічення слова «ґнот» (від нім. Knoten) дійшло до абсурду: з нього зробили «ґніт», скасували «ґ» і вийшло «гніт», гомонім до іншого слова з таким самим
звучанням і написанням.
Остап Вишня сміявся над висловом «нарубати дрів», але цей вислів я зустрів нещодавно в одного з найкращих майстрів нашої поезії. Один із найзапекліших прихильників «ікання» Василь Чапленко 196 вимагав від мене, щоб я змінив прізвище на «Качурівський». Я відповів гуморескою:

Коли зацвів у полі дрік,
В Чапленків глянувши слівник
(За кроком крік, за кроком крік…),
Пішов я нарубати дрів,
Заслухавсь, як співає дрізд,
І втяв півпальця… Ллється крів…
Підношу за Чапленка тіст:
«О мівнику, бувай здорів!»
Ігір Качурівський

Другий абсурд, що його впоювала школа вдитячі голови, це випадне «е». За зразок правили такі слова, як «день» – «дня», «пень» – «пня». Але жодне «е» з цих слів не випало, бойого там і не було, був натомість вокаль переднього ряду, що позначався літерою «єрик» (нині це «м’який знак»). Святослав Гординський, який запам’ятавусе, чого навчали в гімназії, у перекладі з Війона пише:

– Хто гицля налякав? – щеня…
А от Микола Шпаковитий, мабуть, ненадто прислухáвся до того, що кажуть учителі: у його прозі натрапив я на
нескалічене українське слово «гицелі»…
Українська мова переважає будь-яку із західньоєвропейських мов щодо кількости приголосних, але значно поступається тим мовам у царині дієслівних форм. Але десь у двадцятих роках XX віку в чиїйсь хворій голові (у чиїй саме, я не досліджував) постала думка викинути з нашої мови ті граматичні категорії, котрі є в росіян. Першою жертвою цього вилучення ставактивний дієприкметник. Про це я писав у книзі «Стилістика» і не буду повторюватись, однак згадаю, що на еміґрації цей абсурдний суперпатріотизм існував і діяв. Так, коли вийшла книжка Ліни Костенко – атам ми побачили назву «Сад нетанучих скульптур», – одна пані, яка вважала себе причетною до літератури, кинула звинувачення: «Це – русизм. Так не можна сказати українською мовою». На це я вже десь колись відповів: у мові нашій існує три форми:
1) нетáнучий – той, що не тане саме тепер,
2) нетанýчий – той, котрий не маєтенденції танути,
3) нерозтанний – який взагалі неможе розтанути.
У селі Крути на жінку, котра частосварилася, казали «Лаю́ча», я вжив колись це слово, а вже згаданий проф. Чапленко повчав мене, що такого слова в українській мові немає. До хворобливих явищ належить і мовнийпуризм на побутовому рівні: намагання півінтеліґента вилучити з мови нашої ті слова, котрих він не знає і тому вважає російськими. Мені особисто закидали русифікацію мови за слова «поляна», «голубий», «печаль», «залив», «полотенце», «єрунда». Останнє слово – давній витвір київських бурсаків – саме й характеризує подібні закиди.

Перейдімо тепер до четвертого типу мовних змін. На початку ХХ сторіччя українська мова існувала у двох варіянтах: східноукраїнський та галицький. 1928 р. у Харкові (нагадую, що він був тоді столицею України) українську мову уніфіковано і вироблено спільний правопис, одним із головних здобутків якого була дерусифікація мови, зокрема вилучення франкорусизмів. В офіційній радянській термінології такого терміну не знайдемо, тому перед багатьма читачами цієї розвідки постає питання: що ж це таке? Насамперед це – французькі слова жіночого роду, які свого часу закінчувалися не е, це е збереглося лише у віршах, а у вернакулярній мові – відпало, тому деякі слова в російській інтерпретації змінили граматичний рід: замість
«жирафа» став жираф. А палятальне «ль» стало велярним: фльота перетворилася на «флот». Чимало інтернаціональних слів уживалося у французькій формі: не нава, лише «неф».
Якщо французька мова не мала якогось слова,то не було його і в росіян (а також і в нас). Наприклад, імпреза. Тепер такі слова введено. Академічний правопис 1928 р. був поверненням України обличчям на Захід і взагалі до цілого світу – понад голову Росії, бож основний принцип був такий: чужі слова вимовляти відповідно до їхнього звучання або ж – коли це неможливе – якнайближче до того звучання. Вироблення єдиної мови з єдиним правописом також збагачувало мову Східньої України. Наприклад, у нас цілковито вийшли були з ужитку стародавні форми слів для визначення родинних зв’язків, як «вуйко», «стрийко», «вуйна», «стрийна», «братанич», «сестрінок».
З’явилися слова-знахідки, особливо цінні йцікаві для літераторів, як-от: «íменник» (людина з тим самим в іменем).
Або «перéсідка», коли хтось пересідає з потягу на потяг, адже наше «пересадка» мало загальний характер – чи то пересаджують людину, а чи дерево – з лісу до парку… Але… От уявімо: зібралося кількадесят полтавців, чернігівців, слобожан та кубанців, тай кажуть: навіщо нам літера «ф», адже ми кажемо «хвіст», «хвабрика», «Хведір» або «Одійдіть од мікрохвону…» Треба скасувати цю літеру. І скасували… Правда, у реальному житті до такого не дійшло: надто бо ми пасивні й безініціятивні.
Але 1928 р. у Харкові відбулася подібна церемонія: мовознавча комісія скасувала палятальне «рь», бож гості з Галичини не могли його вимовити. Це був не менший злочин супроти нашої мови, ніж здійснене кілька років пізніше скасування літери «ґ». Як могло дійти до такого абсурду? Адже по всій етнографічній українській території – від Лемківщини (о, як мені подобається лемків- ське «грибарь»!) палятальне «рь», зокрема на кінці слів, було характерною ознакою української вимови: росіяни казали: «град», «граница», «рама», «комар», «базар», «сахар», а українці: «гряд», «гряниця», «ряма», «комарь», «базарь», «сахарь». Але Подільска губернія і більша частина Галичини знали тільки велярне «р». (Ареал «твердого» «р» збігається з територією поселення кельтів. Не наважуся висувати конкретну теорію, однак не виключаю можливости, що – побіч із кількома топонімами, культом богині Дани і збереженням кельтського слова «мід», зам. слов’янського «мед», – велярне, чи тверде, «р» – це спадщина кельтів…).
Мені тоді було десять років, але япригадую, як обурювалися мої батьки, коли з «Кобзаря» зробився «Кобзар», а їхній син був Ігорь, а став Ігор. Реформу проведено було більшістю двох голосів, бож з Наддніпрянщини мовознавці просто не приїхали, зокрема не був на нарадах і сам академік Кримський, а галицький прихильник орієнтації на східньоукраїнську мову й вимову, Кость Кисілевський, надіслав лише листа з порадами, що їх зіґноровано. Але реформа була непослідовною: адже палятальне «рь» залишилося в середині багатьох слів, зокрема назвý такі слова, як «буря», «буряк», «рясно», «забрьоханий», «рюмсати».
Не зашкодить знати, що Микола Зеров,який незадовго перед тим редаґував журнал «Книгарь» і який мав доглибинне знання разом із найтоншим відчуттям нашої мови, не прийняв цієї реформи щодо вилучення палятального «рь».
Тут доречно буде трохи детальніше зупинитися на питанні велярних і палятальних консонантів. У мовах Західньої Европи палятальне лише l («ль») та подеколи «нь» (gn), у російській переважна кількість консонантів, як і в нас, бівалентна, однак «Ж», «Ш», «Ц» – завжди велярні, а «Ч» – палятальне. У нашій мові велярними й палятальними можуть бути всі без винятку консонанти, але не в будь-якій позиції. Наприклад, «б», «в», «м» не бувають «пом’якшеними» на кінці слова: «бь» маємо в дитячій мові (матері повчають діточок: покинь, то бяка, не їж, то бяка), палатальне «мь» збереглося в старій коломийці (вибачте за приклад): Ой ходила-говорила попова кобила: Поцілуй мя, попе в с…: буду тя возила. 470
«Вь» маємо у приказці «не страшно собаки,та не хочеться звяки», в деяких місцевостях кажуть не «вивірка», а «вевюрка», не кажу вже про християнські імена Святослав, Вячеслав. Перед паляталізуючим «і», що походить із колишнього «ятя», усі без винятку консонанти стають «пом’якшеними». А в запозичених словах та чужинецьких назвах кожен український інтеліґент будь-яку паляталізовану – для нашого вуха – звукосполуку: Мюнхен, Вязьма, бюлетень… – може спокійно вимовити. У тридцятих роках XX віку серед галицької інтеліґенції сталася революція: троє неоклясиків – Гординський, Кравців і Ростислав
Кедр , а з ними Богдан-Ігор Антонич – перейшли на українську літературну мову. Антонич помер молодим, а неоклясики виїхали на Захід, де до них прилучилися деякі літератори й журналісти: проф. Богдан Кордюк, ред. [актор] Михайло Іванович Добрянський, ред[актор] Михайло Борис, критик і літературознавець Володимир Жила, сестри-письменниці Оксана Керч і Софія
Наумович.
У Римі на українську мову перейшли отці Василіяни, і в цьому неабияка заслуга протоархимандрита Ісидора Патрила. З-поміж тих, що виростали на еміґрації, можуназвати Марту Гарасовську та Ірину Халупу. Ще набереться стільки чи трохи більшемовлян, яких я тут не згадав, – прошу в них вибачення. Але це був тоненький прошарок. А відомий журналіст Зенон Пеленський казав мені:

– Ми мали таку файну вироблену мову, ави прийшли і нам ї зіпсули. Тож приголомшлива більшість галицької інтеліґенції на Заході свято трималася своєї «файної» і «незіпсутої мови». Я був свідком такої сцени. Мила й симпатична пані навчає діточок у суботній школі. У її мові прозвучало слово «усего».
Хлопчик з Полтавщини підніс руку:

– Усього, прошу пані.
– Усего. Бо ми кажемо «усей», а не «усьой».
Др. Петро Горбань навчався в таборовійгімназії. Вчитель, який хвалився своєю добірною мовою, читає курс історії:
– Сабінки зістали пірвані.
У перекладі з «добірної» нанормальну українську мову це мало б звучати «схоплено сабінянок». З живої
мови взято такий діялог:
– Пирогів би напекти…
– Єсли ́ходить о стислість, пироги непечут, а варут.
(Пирогами в Галичині звуть вареники…).
А тим часом, рік за роком,відбувалася галичанізація наших «східняків» разом із волиняками. Імітуючи
одного з наших начальників, що прожив усе життя в галицькому оточенні,
Фішбейн казав:
– За мого урядýвання у вашому редаґýванніне буде жодного кореґýвання…
А нещодавно я дістав листа відстарого приятеля, він пише, що лікувався «соками ярини». На те я відповів:
ярина – це овес, просо, ячмінь, ярова пшениця…
Свого часу, потрапивши в галицькесередовище, ми довідалися, що найбільший український письменник – Юрій Косач, що Винниченка не можна ні читати, ні згадувати, бо він зрадник, а наш національний прапор не жовтоблакитний (як ми чомусь думали), а «синожовтий»…
Згодом ми переконалися: хоча такі слова,як «голубий» і «блакитний» є в Шевченка, у Франка, у Лесі Українки, однак, галицька інтеліґенція їх не знає і не розуміє…
Справді – слова «блакит», «блакить», «блакитний»увійшли до нашої лексики не так давно і в Галичині вони, так би мовити, не
прищепилися, а від старого слова «голубий» залишилася тільки назва гриба – «голубінка». В одинадцятитомовому словнику про голубінку сказано: «Рід неїстівних грибів».
Не лише вчений міколог, а йперший-ліпший грибник сказав би на це:
– Дурний їх піп христив, тих академіків:таж поміж голубінками, поруч із гіркими й отруйними, є також їстівні,
навіть високої якости. Але це – між іншим.
Мені двічі рекомендували як зразок фолкльору переклад Шевченка на мову еміґрації:

Трьох гостинців під тов горов
На купу сі сходит.
У вандрівку із Бучєча
Трьох братів відходит.
Покидали літню тету,
Шваґра і шваґерку,
Той кубіту, а брат тамтой
Ще й слічну фраєрку.

А це була пародія Хведосія Чички…
Чому «покидали», а не покинули? Бов галицькому варіянті української мови не існує дієслова доконаної одноразової дії з наростком «-ну-». Ось кілька найчастіше вживаних слів, котрі мають у галицькому варіянті мови власне – своєрідне значення:
той – цей
тамтой – той
ярина – городина
город – сад або парк
дід – жебрак
пиріг – вареник
призначення – фатум, неминучість.
Колись Остап Тарнавський надіслав дожурналу «Пороги» гарну новелю, яку назвав «Вихід у призначення», – і я марно пробував довести йому, що назва суперечить змістові. Так само без жодного успіху проф. Яків Гурський, що читав тоді лекції в УВУ, намагався втокмачити студентам, чому «бур’ян» слід писати з апострофом, а «буряк» – без. Ми, «східняки», ніколи і нікого не могли переконати, зате нас вперто переконували (і багатьох переконали), що слід казати «в Україні», бо «на Україні» – це по-московському. На мене такі докази, правда, не діяли, бож, поперше, я пам’ятав ще з вузу, що, мовляв, за радянської влади російська мова запозичила з української такі слова й вирази: хлопцы, девчата, на селе, на Украине.

Подруге, я знав сотні творів російської літератури, де не раз траплялося «в Украине» або «в Украйне», знав також десятки наших пісень та цитат із поезії, де протягом ХІХ віку (після Шевченка) ніхто не вживав виразу «в Україні», а тільки «на», а потретє, знав традицію: про свою країну казати «на»: на Руси, на Литві, на Україні. А щодо суто-льокального виразу «в Україні», то боюся, чи не потрапив він на Захід у добу галицького русофільства…
Впливом німецької мови можна пояснити той факт, що звук «и» у Галичині часто вимовляють як «е» – отаке широке російське «э». Тому Юрій Лех, що походить з найвищого прошарку суспільства, назву збірки Василя Симоненка «Земне тяжіння» зрозумів як «зимне тяжіння»– так і переклав на еспанську.
Німецьким впливом, можливо, пояснюється йте, що в деяких районах Галичини відсутні дзвінкі африкати «дж» і «дз». Один мій приятель сперечався зі мною про«дж» – такого звука, мовляв, нема в нашій мові. Я відповів чотиривіршем:

Відгули джмелі і бджоли,
І зашерхло джерело.
Дядько споряджа ґринджоли –
Виїжджати за село.
Джереґелькам зі стрічками
Увиджатимуться сни:
Джосу їм дадуть святками
Дженджуристі джиґуни!

Також, мабуть, під впливом німецької, денемає поділу на велярні й палятальні консонанти, веляризувалися приголосні «в» та «б». Вище в цій розвідці я наводивзразки палятальних звуків «бь» і «вь». Коли вийшла «Каталянська Енциклопедія» іми довідалися, що найвизначніші українські прозаїки це Лука Дем’ян, Олександер Маркуш та Йосип Жупан, «чиї твори перекладено чужими мовами», покійний Юрій Бойко і я сприйняли це як літературне хуліганство, хотіли навіть виступити у пресі, але переконалися, що нас ніхто не підтримає.
Таке саме враження справила на мене пропозиція мовного проєкту – впровадити апостроф після «б» у таких словах, як «бюлетень» чи «бюрократ».
Хведосій Чичка озвався на той проєкт епіграмою: Деб’ютантка із б’язевим б’юстом Підбиває у б’юрі б’юджет. Та з’явилася бур’я спокус там: Від б’юварівпіти у б’ювет…
Велика шкода, що наші україністи переважно не є українцями, бо інакше вони пам’ятали б, як мати навчала: «Покинь, то бяка». На щастя, цього разу увесь народ сказав їм материнське повчання. Інакше стався б – другий після вилучення «рь» – акт ґрунтовної галичанізації нашої мови. Проте галичанізація розгорнулася в трьох інших речах чи справах: зміна барв національного прапора, формула «в Україні» та звернення до незнайомих чи напівзнайомих осіб на саме тільки ім’я: «пане Леоніде» – до президента держави, «пане Ігорю» – до старого поета. Звертаються – і навіть не усвідомлюють, що це образа. А щодо «синОжовтого» прапора, то тут на згадку приходять гроші батька Махна. Кажуть, на них був
напис:

Гоп, куме, не журись,
В Махна гроші завелись.
А хто грошей не братиме,
Того Махно каратиме.
А внизу позначка: «Підробка законом не
переслідується».
Так і тут.

Ігор КАЧУРОВСЬКИЙ

Журналіст — Sat, 10 Aug 2013 11:36:39 GMT

Ігор Васильович Качуровський народився 1 вересня 1918 року в місті Ніжин (Ніжен) у родині випускників Київського університету. Батько був юристом, згодом спеціалізувався ще й з економіки, певний час обіймав посаду помічника державного секретаря Центральної Ради. Мати закінчила жіночі курси при Київському університеті з фаху історії.

Перші 12 років прожив у с. Крути (нині Ніжинського району Чернігівської області). У 1932 р. сім’я, рятуючись від переслідувань, виїхала до Курська (Росія). Навчався в Курському педагогічному інституті, де викладали Борис Ярхо, Петро Одарченко та ін. (до 1941 р.); 1942 року повернувся на Україну, в 1943-му рушив на Захід, з 1945 р. — в Австрії.

Друкувався від 1946 р., наступного року одержав премію за новелу «Пашпорт»; співпрацював із редакцією журналу «Літаври». Один із членів-засновників Спілки українських науковців, літераторів і мистців у Зальцбурзі.

У 1948 р. еміґрував до Аргентини. Жив у Буенос-Айресі, працював робітником у порту. Водночас редаґував журнал «Пороги», був співробітником журналів «Овид», «Мітла», «Нові дні». Був слухачем Графотехнічного (літературного) інституту (1958–62), у 1963–64 рр. – викладач давньої української літератури в Католицькому університеті, у 1968 р. — російської літератури в університеті El Salvador (Буенос-Айрес).

У 1969 р. виїхав до Мюнхена (ФРН), однак залишився громадянином Аргентини. Як літературний оглядач української редакції Радіо «Свобода» в 1970–80-х рр. підготував і начитав понад 2 тис. радіобесід. В Українському вільному університеті (Мюнхен) захистив докторську дисертацію з філософії «Давні слов’янські вірування та їх зв’язок з індо-іранськими релігіями»; від 1973 р. — викладач УВУ, від 1982 — професор; на філософському факультеті викладав віршознавство, стилістику, теорію літературних жанрів, історію української літератури 1920–30-х рр., історію середньовічного європейського письменства.

Член об’єднання українських письменників на еміґрації «Слово», Спілки аргентинських письменників SADE (Sociedad Argentina de Escritores), Національної спілки письменників України (з 1992).

Поезія
Ігор Качуровський - автор збірок поезій «Над світлим джерелом» (Зальцбурґ, 1948), «В далекій гавані» (Буенос-Айрес, 1956), «Пісня про білий парус» (1971), «Свічада вічности» (1990; обидві — Мюнхен), поеми «Село» (Новий Ульм, 1960), перевиданої в Києві зі вступним словом Івана Дзюби під однією обкладинкою з поетичною збіркою «Осінні пізньоцвіти» (2000, 2001); в останній редакції одержала назву «Село в безодні» (Київ, 2006).

Як поет І. Качуровський є послідовником київських неокласиків, літературним учнем Михайла Ореста (разом з Орестом його зараховують до представників пост-неокласичної течії, або молодших неокласиків). Подібно до Миколи Зерова та поетів його школи, Качуровський — майстер поезії «другого ступеня» (за його термінологією, транспозитивної лірики), предметом якої є твори мистецтва, — тієї «поезії культури», яку Дмитро Наливайко зараховує до визначальних атрибутів класицизму як типу художнього мислення (розділ «Стара Европа» у збірці «Свічада вічности»). Водночас йому належить рафінована любовна лірика (розділ «Пісня про білий парус» в однойменній збірці) та лірика природи, де вперше в українській літературі об’єктом поетмчної рефлексії постає царство грибів (розділ «Грибна містика» у збірці «Свічада вічности»). Загалом поезія Качуровського позначена болючим дисонансом між одухотвореною красою, втіленою в первозданній природі й мистецьких шедеврах минулих століть, та духовним занепадом сучасної цивілізації, між високими людськими почуттями та контрастами соціальної дійсності. Його поема «Село» — перше в українській літературі масштабне епічне полотно, де розкривається трагедія Голодомору 1932–33 рр.

Ознаки поетичного стилю Качуровського — неокласичний кларизм, що досягається передусім тяжінням до відкритої метафори, нахил до високої лексики, вишукана фонічна організація поетичної мови, культ багатої точної рими, абсолютна перевага силабо-тонічних (класичних) розмірів у метриці, віртуозне володіння канонізованими строфами (переважно романського походження).

Поетичні пародії, шаржі, епіграми, літературні жарти Качуровського друкувалися в еміґраційній та українській пресі під псевдонімом Хведосій Чичка.

Як дитячий письменник — автор віршованої казки «Пан Коцький» (Київ, 1992) і книжки «У свинячому царстві» (Мюнхен, 1997).

Проза
Прозові твори І. Качуровського: романна дилогія «Шлях невідомого» (Мюнхен, 1956; в англ. перекладі Юрія Ткача — «Because deserters are immortal», Донкастер, Австралія, 1979) і «Дім над кручею» (Мюнхен, 1966), повість «Залізний куркуль» (Мюнхен, 1959; Полтава, 2005). Романи в новелах «Шлях невідомого» і «Дім над кручею» — це 24 епізоди з життя молодого українського інтеліґента, який у роки Другої світової війни опинився між пекельними жорнами двох демонічних диктатур, сталінської й гітлерівської. Критики (Керолайн Еджертон, Петро Сорока) звернули увагу на антиекзистенційні мотиви романів. У повісті «Залізний куркуль» національну трагедію України в тій самій межовій історичній ситуації змальовано в образі розкуркуленого селянина, який повернувся під час німецької окупації до рідного села. Ці твори поряд з окремими новелами письменника увійшли до підсумкової збірки його прози «Шлях невідомого» (Київ, 2006).

Також І. Качуровський — автор спогадів, що почасти ввійшли до збірника «Крути мого дитинства» (Ніжин, 2007).

Переклади
Поетичні переклади І. Качуровського вміщувались у відповідних розділах збірок його віршів (за винятком «Осінніх пізньоцвітів»), окремими книжками вийшли: Франческо Петрарка, «Вибране» (Мюнхен, 1982); «Окно в украинскую поэзию» (Мюнхен–Харків–Ніжин, 1997); «Золота галузка: антологія іберійської та ібероамериканської поезії» (з іспанської, португальської і каталанської; Буенос-Айрес–Мюнхен, 1991); «Стежка крізь безмір: сто німецьких поезій (750–1950)» (Париж–Львів–Цвікау, 2000); «Пісня про Ролянда» (зі старофранцузької силабічним розміром ориґіналу; Львів, 2008). Переклав також «Нобелівську лекцію з літ-ри» Олександра Солженіцина (Новий Ульм, 1973) і п’єсу Алехандро Касони «Човен без рибалки» (з іспанської; Буенос-Айрес, 2000). Підсумкова збірка поетичних перекладів «Круг понадземний» (Київ, 2007) охоплює близько 670 творів та фраґментів понад 350-ти авторів у перекладі з 23-х старих і нових мов — передусім з іспанської (уривки з «Пісні про мого Сіда», Хосе Асунсіон Сільва, Рубен Даріо, Амадо Нерво, Хуан Рамон Хіменес, Ґабріела Містраль, Альфонсіна Сторні, Федеріко Ґарсіа Лорка, Хорхе Луїс Борхес та ін.), з італійської (перші сонетисти, Франческо Петрарка, Мікеланджело та ін.), з португальської (Оляво Біляк та ін.), з нім. (міннезінґери, Фрідріх Гельдерлін, Людвіґ Уланд, Йозеф фон Айхендорф, Фрідріх Рюккерт, Аннетте фон Дросте-Гюльсгоф та ін.), з англійської (народні балади, Альфред Теннісон та ін.), з французької (Жозе-Марія де Ередія, Поль Верлен, Артюр Рембо та ін.), з польської (Юліан Тувім та ін.), з російської (Федір Тютчев, Олексій К. Толстой, Федір Сологуб, Іван Бунін, Максиміліан Волошин, Микола Гумільов, Анна Ахматова, Осип Мандельштам, Сергій Єсенін, Леонід Кисельов та ін.), з білоруської (Максим Богданович та ін.), а також з української на російську (Максим Рильський, Микола Зеров, Юрій Клен, Володимир Свідзінський, Євген Плужник, Михайло Орест, Олег Ольжич, Ліна Костенко та ін.). І. Качуровський зараховує себе до перекладачів школи Миколи Зерова, дотримуючись принципу перекладу з вірша у вірш (із рядка в рядок) зі збереженням не лише змісту, а й формальних особливостей першотвору — метричних, фонічних, строфічних, стилістичних. В окремих випадках послуговується підрядниками, виготовленими його дружиною Лідією Крюковою, знавцем багатьох мов.

Наукова діяльність
У галузі теорії літератури І. Качуровський розвиває ідеї Бориса Ярхо і Володимира Державина:

розвідка «Новела як жанр» (Буенос-Айрес, 1958);
підручники з віршознавства «Строфіка» (Мюнхен, 1967), «Фоніка» (Мюнхен, 1984), «Нарис компаративної метрики» (Мюнхен, 1985), усі три перевидані 1994 року в Києві («Нарис…» — під назвою «Метрика»);
підручник зі стилістики «Основи аналізи мовних форм», ч. 1 «Лексика» (Мюнхен–Ніжин, 1994), ч. 2 «Фігури і тропи» (Мюнхен–Київ, 1995);
праця з теорії літературних жанрів «Ґенерика і архітектоніка», кн. 1 «Література европейського Середньовіччя» (передмова Івана Дзюби; Київ, 2005), кн. 2, ч. 1 «Засади наукового літературознавства», ч. 2 «Жанри нового письменства» (Київ, 2008).
Основний інтелектуальний пафос цих монографій полягає в демонстрації невичерпного потенціалу традиційного інструментарію світової літератури: перевірених століттями віршових розмірів і строф, стилістичних фігур і тропів, класичної точної рими, а також архітектонічних засобів і поетичних та прозових жанрів. Підсумком дослідницької праці проф. Качуровського як історика української літератури стала книжка «Променисті сильвети: лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки», покликана, по-перше, висвітлити доробок несправедливо забутих і замовчаних літераторів (передусім представників покоління Другої світової війни, до якого належить і сам автор), по-друге – звільнити від стереотипів уявлення читачів і дослідників про творчість класиків українського письменства (Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки).

Вибрані радіобесіди І. Качуровського на літературно-мистецькі теми увійшли до книжки «150 вікон у світ: з бесід, трансльованих по Радіо «Свобода» (Київ, 2008).

Естетичний кодекс І. Качуровського, окреслений у його літературознавчих працях, дозволяє вважати його провідним теоретиком українського неокласицизму на Заході (поряд із Володимиром Державиним): Качуровський поділяє центральну для естетики неокласичної школи ідеалістичну концепцію Краси «як найвищого блага, як конкретної артистичної синтези Добра і Істини» (Володимир Державин), сповідує концепцію автономності мистецтва (за власним визначенням, «його незалежности від соціяльних, політичних, кліматичних та всіляких інших умов»), плекає тяглість мистецької традиції, протиставляючи поетів-традиціоналістів представникам постмодернізму з їхнім запереченням попередніх культурних надбань.

Упорядник (разом зі Святославом Гординським і Лідією Крюковою) і автор передмов до «Хрестоматії української релігійної літератури» (кн. 1 «Поезія»; Мюнхен–Лондон, 1988); зб. «Італія в українській поезії» (Львів, 1999); упорядкував низку інших видань. Також автор передмов до збірки Михайла Ореста «Пізні вруна» (Мюнхен, 1965); 2-го видання антології Олекси Коваленка «Українська муза» (Буенос-Айрес, 1973); 1 тому «Творів» Юрія Клена (Нью-Йорк, 1992) тощо.

Видав популярну розвідку з мікології «Путівник для грибарів» (під однією обкладинкою з путівником «З Києва до Качанівки через Ніжин», укладеним В. Я. Барановим; Київ, 2011).

Премії
1982 — премія Фонду імені Івана Франка (США, Чикаґо) за переклад творів Франческо Петрарки.
1994 — премія імені Максима Рильського за перекладацьку діяльність.
2002 — премія журналу «Сучасність» та Ліги українських меценатів за розвідку «Ґотична література та її жанри».
2003 — премія імені Володимира Вернадського за визначний інтелектуальний внесок у розвиток України.
2006 — літературна премія імені Володимира Свідзінського за поетичну та перекладацьку діяльність.
2006 — Національна премія України імені Тараса Шевченка за книгу «Променисті сильвети: лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки» (Мюнхен, 2002; перевидано в серії «Бібліотека Шевченківського комітету», Київ, 2008).

Нагороди
1998 — орден «За заслуги» ІІІ ступеня.

Проблема національної єдности

Ігор — Fri, 18 Jan 2013 08:07:48 GMT

Є в нас один добрий знайомий , а в Еспанії живе його
приятель, з яким вони колись воювали на одному фронті.

На одному фронті, це так, але по різні боки: один - в
інтернаціональній бригаді, другий - в еспанській армії генерала Франка.

Що ж їх єднає? А єднає їх Росія: вони обидва, як прийнято
казати, люди російської культури.

Так само у двадцятих роках минулого століття, у Києві,
серед інших членів Ланки -МАРС'а, що їх великою мірою
в'язала особиста симпатія: чи дружба , були вчорашній
повстанець Грицько Косинка та недавній чекіст
Дмитро Фальківський . А єднала їх Україна.

Разом вони і на смерть пішли як "терористи-білоґвардійцї "
в грудні 1934 року...

А тепер - маленький екскурс у нашу недавню
історію.

Мова ітиме про людей, котрі колись перебували по
різні боки од лінії фронту.

Згідно із тими відомостями, котрі доходили до мене в ті часи
і пізніше, серед радянських партизанів можна виділити
чотири окремі групи чи категорії.

1. Влітку 1941 року , під час загального відступу (що
його хтось назвав "великим драпом"), деякі відламки
радянської армії уникли полону, переховуючись по
лісових хащах.

Про один з таких загонів оповідає Яр Славутич у поемі
"Донька без імені". Скільки там правди - істини, а
скільки поетичної фантазії, судити не беруся...
Доля таких загонів, очевидно , склалася по-різному. Не
виключено, що деякі з них увійшли згодом до інших,
керованих з Москви, партизанських угруповань.

2. Колись мій добрий приятель - польсько-російський літера-
тор Ігор Шенфельд запитав мене, чи знаю я українського
письменника на ім'я Кузьма Гриб. Я тоді не знав.
Шенфельд оповів, що це був шкільний вчитель, який
навласнуруч організував групу підпільників , що згодом
перейшла й до бойових операцій. А оскільки там не було
належного чекістського керівництва, Грибові інкримінували
чи то шпигунство на користь німців , чи то ще якийсь
фантастичний злочин, і він потрапив до того самого
концтабору, що й Шенфельд.

Тепер, коли під рукою сумний довідник "З порога смерти",
я міг би докладніше оповісти історію Кузьми Гриба,
але натомість раджу відкрити згаданий довідник
на сторінках 147 -150.

Анатолія Дімарова, який також очолював бойову групу підпільни-
ків, якось щасливо оминула доля Кузьми Гриба.

Звертаю увагу, що Дімаров походить з репресованої родини -
батько загинув не знати, коли й де - але це не
перешкодило й йому бути радянським патріотом.

Таких стихійних -імпровізованих підпільних груп постало
було на Україні чимало.

Якщо вони переходили до терористичних актів, їх можна
назвати другою групою партизанів.

У Курську , що був тоді "під німцями", я знав Богдана
Скрипу - це був син Ганни Скрипи-Козловської, єдиної жінки
серед підсудних на грудневому процесі 1934 р. Вона - так
само ,як Василь Мисик, потрапила до групи тих , чиї
справи було спрямовано на дослідження. "Дослідили" її
до п'ятьох років і вона померла : на туберкульозу
у таборі на Ведмежій Горі.

- А де Богдан? - запитав я колись у Богданового дядька.
- А він зник: пішов у підпілля...

Якщо не помиляюсь, ніженський сліпий герой Батюк також
походив з розкуркулених чи репресованих.

Але тих, що ставали старостами й поліцаями з
ненависти до радянського ладу - за принципом : "хоч із
чортом - аби проти більшовиків" - було, мабуть , більше...

3) Третя група радянських партизанів суто військова. Це
вишколені для терористичної діяльности і саботажу парашутисти.

Їх скидали в тих районах, де не було підпільного прорадян-
ського руху.

Восени 1944 р. команди парашутистів скинено на Словаччині
та Мадьярщині...

Мені відома доля групи парашутистів, скинених - правдоподібно
в кінці 1942 р. поблизу Богодухова. Навесні 1945 р. в
Інсбруку мій супутник, колишній богодухівський бургомістр
Павло Данилович Л., зустрів знайомого. Це був зарозумілий,
переконаний у своїй вищості тип на ймення Альошка; ім'я,
до речі, ніяк не пасувало до його пихатості.

- Знаєте, - сказав мені пізніше бургомістр,—він повісив
чотирьох парашутистів.. ..

4). Переходжу, нарешті, до четвертої - найважливішої -
групи радянських партизанів.

Прихід німців українське селянство у масі своїй сприйняло
як звільнення від колгоспного рабства (див. книгу Н.
Февра "Солнце всходит на Западе" , а також моє післяслово
до поеми "Село в безодні"). Евфорія протривала недовго,
і вона ще не затихла, як у північно-східньому закутку України
почав діяти партизанський загін Сабурова. Селяни попросили у
німців зброї, тож німці озброїли деякі села - зокрема мені
називали Середину Буду, яка (протягом двох років) прова-
дила війну з партизанами.

Перше, що ми побачили, повернувшись влітку 1942 р. з
Курська на Україну, був плакат, де повідомлялося, що в
с. Володькова-Дівиця за вбивство німецького військовослуж-
бовця розстріляно 100 осіб.

Навесні 1943 р. - казали: за вбивство двох німецьких солдатів
та за двічі спалений чи зірваний міст на Острі -
знищено - розстріляно і спалено живцем - село Козари.
Загинуло -за моїми тодішніми даними-3860 осіб, врятувалося
11. За даними довідника "Чернігівщина" загинуло 3908.

У перші дні війни в Кагарлицькому лісі, в урочищі з
поетичною назвою Дупине, викопано землянки і навезено туди
чималу кількість меду і спирту - готувалася база для парти-
занів. Але хлопці з хутора Твані мед той із'їли, а
спирт випили.

Невдовзі після приходу німців жандармерія заарештувала там
десятьох парубків і чоловіків молодшого віку, в тому числі
двоюрідного брата моєї матері Василя Топольського.

Коли ми повернулися на Україну, батько звернувся до
ніженського адвоката Гордона, щоб той довідався про долю
нашого родича. Той дізнався, що селян з хутора Твані
тримали в Чернігівській в'язниці, але коли партизани забили
десь поблизу вісімнадцятьох солдатів, німці наказали розстрі-
ляти усіх в'язнів - разом 750 душ .

Не знаю, наскільки це правда, бо дочка Василя Топольського
запевняє, що батько загинув на фронті...

Коли, десь 1921-го чи 1922 року Лютий-Лютенко, один з наших
правобережних отаманів (його спогади вийшли в Канаді під назвою
"Вогонь з Холодного Яру") , усвідомив: його терористичні акти
супроти радянської влади викликають такі жорстокі репресії,
що тими актами він лише завдає лиха-шкоди українському
народові, то він залишив Україну і подався на Захід...

Але для чекістів і партійців, котрі очолювали партизанські
загони четвертої групи , такі міркування аж ніяк не були
характерні...

Селянська евфорія довго не протривала: колгоспів на Україні
не розпустили, землею не наділили (тоді ще міцною була та
єдність хлібороба й землі, яку тепер втрачено ).

Розстріл євреїв, який буквально жахнув інтеліґенцію, села
майже не зачепив: адже на селах євреїв фактично не залиши-
лося.

Навесні 1942 р. відбувся перший вивіз молоді на працю до
Німеччини. Тож на Лівобережжі насамперед вирядили дезертирів
радянської армії, яких чимало залишалося по селах,
а також найзапекліших активістів, чиїми руками
проведено розкуркулення й голод.

У нашому селі старий селянин міркував уголос:
-А нам що? За царя робили, за совєтів робили, прийдуть німці -
на німців робитимемо...

Комсомолець доніс на старого, і того розстріляли. Тепер
цього комсомольця відправили до Німеччини. Але Німеччина
нікого ще не лякала: я знав таких, що вербувалися самі -
хотіли побачити світу..

Щойно коли почали надходити розпачливі листи , люди
переконалися, що це "не ті німці", яких вони знали з
Першої світової війни.

А брунатні "господарники" ,які перебрали владу від чемних
і коректних військовиків, виявилися - в більшості -
дикою звіриною.

Після другого набору молоді (під осінь 1942 р.)
були вже достатні передумови для партизанського руху
не лише по містах і містечках, а також і по селах.

Якщо залишені для партизанської діяльности на території
Росії партійці та "гепеушники" (як їх тоді звали в народі)
мали подвійне завдання: терористичними актами завдавати
шкоди німецькій армії та - головно! - тримати народ у
переконанні, що окупація тимчасова, що німці не всесильні,
а справжніми господарями країни лишаються партія і уряд на
на чолі з батьком Сталіним, то на Україні їхня діяльність мала
характер потрійний: крім перших двох завдань, вони мали ще третє - хто
зна , чи не головне- винищувати німецькими руками український
народ. Адже кожен удар по німецькій армії водночас був
- як свідчать цифрові дані - набагато сильнішим ударом
по Україні.

Першою жертвою чекістських партизанів на Ніженщині - ще
восени 1942 р. - став молодий священик Іван Шмань, який
прибув з Волині до глухого села Кукшин. Йому відрізали
вуха, ніс, вийняли очі, а щойно тоді забили.

Федоров-Костиря у кимось записаних спогадах свідчить,що перший
рейс його загону був до села Заудайці - щоб знищити там
українських націоналістів...

За офіційними даними виходило, що партизани на Чернігівщині
знищили понад двадцять тисяч німецьких вояків (згадалося
мені Суворовське: "Пиши десять тысяч - чего их мертвых
жалеть") .Але там додано: "окупантів і їх посібників".

А це вже щось інше ...

Очевидно , до тих двох знищених дивізій зараховано поліцаїв
і старост.

Мені зокрема відомі такі випадки:

Напровесні 1943 р. партизани захопили трьох поліцаїв із села
Кагарлики (імен не знаю) і розстріляли на кладовищі в селі
Переяслівка.

Влітку того ж року замордували молоденького кагарлицького
поліцая на прізвище Хвостик.

Котроїсь ночі партизани зайняли село Мильники - під самим
Ніженом, тоді був забитий поліцай на прізвище Градобик, а інші
відстрілювалися з будинку поліції. Іван Хомич був удома,
тож партизани оточили й підпалили його хату. Стріляючи з
вікон , він кількох забив чи поранив, а тоді вискочив з
вогню, кольбою забив ще одного і - під кулями- втік.
А хата, разом із жінкою та близнюками-немовлятами, згоріла.

Тож немає сумніву: на Чернігівщині забито кілька тисяч поліцаїв і старост.

Тут я хочу трохи докладніше зупинитись на ролі,яку відіграва-
ли тоді ці дві щойноназвані категорії.

Частина з них (припускаю, що менша...) це були сліпі і
слухняні виконавці німецьких наказів та розпоряджень.

Але інші намагалися зробити все можливе, щоб рятувати
людей, скажімо - від вивозу на працю до Німеччини. Наведу
конкретні випадки. Ніженський "районшеф" Сидорець походив з
села Вертіївка (колись - Веркіївка...). Через перекладача
він знайшов дорогу до шефа німецьких господарників - і
досягнув, що вертіївську молодь було врятовано восени
1942 р. від набору до Німеччини.

Це саме зробив у Крутах Іван Бутко, який був спочатку старшим
поліцаєм, а згодом - старостою.

Коли Україною, після Сталінграду, брели поодинці
італійські солдати, вони не залишили на нашій землі злої
пам'яті, так само і в них про наш народ склалося
добре враження. Натомість мадьяри верталися організованими
бандами до кілька- десят чоловік - і займались
грабунками.

Наша поліція їх роззброювала, але чи були криваві сутички, про
це не маю відомостей.

На моїх очах кагарлицький поліцай Прядка затримав невеличку
групу угорських , чи пак мадьярських, грабіжників на чолі з
офіцером. Зброї вони не мали...

До нашого парубоцького товариства в селі одного вечора
чогось затесався п'яний німець. Десь він подівся... Коли
прибігає один з підлітків: "Німець Палажку (а може
Параску?- не пригадую...) насилує!" На щастя, з нами був
поліцай Халимон. Він буквально в останню хвилину -зі
словами:"Нікс ґут!" -стягнув за плечі німця з ошелешеної
дівки...

Навесні 1943 р. на 3ахід для війни з УПА ( Українською Повстансь-
кою Армією, першим організатором якої був отаман Тарас
Бульба

-Боровець, який не мав нічого спільного з "бандерівцями")
спрямовано три партизанські "дивізії" : Ковпака, Сабурова і
Федорова.
А хлопці тим часом співали:

Не за Сталіна й не за Суворова
І не за Гітлера, на розум хворого,
За Вкраїну йдем, за безмежную,
І від Фріца і від Йоськи незалежную.

Пісня автентична - я її чув, а записоної не бачив.

Полемізуючи з автором "Шляху невідомого" , Наум Коржавин
у книзі " В соблазнах кровавой зпохи" наводить вислів Петра
Вершигори (цитую в скороченні) :

"После войны я командовал всеми войсками,
действовавшими против бандеровцев (...) И пришел к
парадоксальному для многих выводу: никаких бандеровцев
практически нет, а есть только маленькая групка
студентов - националистов , а остальное
- мужики, которые не хотят в колхозы.

(Вершигора запропонував зупинити колективізацію , але його
пропозицію з обуренням відкинули. Цитую далі.)

И тогда я понял, что ничего разумного тут сделать
не смогу (..), и остается мне только одно - стать
бессмысленным палачом своего народа. И я попро-
сился в отставку по болезни . "

Але для інших командирів, котрі увійшли до партизанського
керівництва з партійних та чекістських органів, українсь-
кий народ, починаючи від харківських націонал- комуністів та
київських неоклясиків і закінчуючи галицькими юнаками,
котрі начиталися Донцова , був суцільно ворожим і зненавидже-
ним.

Події тих часів боллюче заторкнула Софія Майданська в
повісті "Діти Ніоби".

Наводжу невеличкий уривок.

Первісна природа, очманіла від болю і запаху крові, мов гниле
мотуззя, розриває закони праведної моралі, вона відмовляється
відповідати добром на зло і підставляти ліву, як б'ють по правій,
_______________

а надто коли бачить однолітків, однокласників, підвішених ков-
паківцями за ноги, а голови занурені в муравлище: великі руді
мурахи мініатюрними гострими щелепами моторно обгризають
обличчя, аж доки не залишається лискучий відполірований
череп… Хижієш, звироднюєшся, коли потрапляєш в капкан при-
шпиленого багнетом до їхніх грудей аркуша із веселими
куплетами:

Кто от нас удрать не смог,
Прячет голову в песок,
Муравей подумал – жопа,
І хохла под водку слопал…

А тепер повернімося до питання, заторкненого на початку цієї
статті, де я навів як приклад двох представників
російської культури і двох творців культури української.

Єднало їх те, що - спрощено - можна назвати "національною
ідеєю".

Чи можливе щось подібне в нинішньому Києві?

Чи може якась незглибна, ірраціональна приязнь з'єднати
колишнього бійця УПА з учасником ковпаківського рейду?
Думаю, що не може.
Бо немає в них нічого спільного: для одного
святинею була і лишається Україна, для другого- комунізм,
батько Сталін, а десь у глибині - байдуже, чи він з
Рязані, чи з Котельви - єдина Росія.

З першої групи зосталися серед живих, мабуть, лише одиниці,
а з них наймолодші мають понад вісімдесят років.

Представників другої групи значно більше: чейже вони не
пройшли через табори, а додає сил і підтримує їх сві-
домість, що вони сповнили свій довг перед "родіною".

Щодо двох молодших поколінь, то на Заході їх підтримували і
розповіді живих свідків і збережена - наскільки можливо -пам'ять
загиблих.

На Сході їм протидіяла безугавна пропаґанда, незмінна
протягом півсторіччя.

Відомо, що слова (які б вони не були) переконують людину куди
певніше, ніж факти. Та, на щастя, протягом останніх двадця-
тьох років ця пропаганда втратила свій офіційний характер.

А що ми, українці, народ не злопам'ятний (дехто
нарікав, що у нас взагалі нема історичної пам'яти...)
ненависть до батька не переходить на сина, роди в нас не
ворогують, Капулетті й Монтеккі відомі лише з красного пись-
менства, - то покладімо надії на покоління, яке щойно
набирається сили.

На Україні - чи в Украйні?

Ігор — Thu, 03 Jan 2013 07:52:03 GMT

З культурологічного тижневика "Слово Просвіти" (ч.44 за 5-11- листопада 2009) я не без здивування довідався, що український уряд свого часу звертався до російського з вимогою не вживати виразу "на Украине" як буцімто образливого, а тільки "в Украине".

За такою самою логікою уряд України мав би зажадати від Аргентини та від Китаю, щоб вони змінили назви деяких міст, бо ті назви українською мовою звучать , як кажуть тепер, "ненормативно"...

Не менш дивним було й те, що російський науковець із півсторінковим титулом належного уявлення про еволюцію слова "Украина" в російській мові не має...

Спробую зробити це замість нього.

Не можу твердити категорично, але припускаю, що чи не вперше слово "украина" в значенні "далекий край" зустрічаємо в збірнику Кірші Данилова:
Во- сибирской во украине,
во даурской стороне...

Клявзули в пісні пропарокситонні, тому можна ствердити, що наголос у слові, яке нас цікавить, був на "а" : укрАине..

Україну як назву певної країни зустрічаємо в російській народній баляді:
Гулял молодец по Украине
Ровно тридцать лет и три года..

Наголос і тут на "А" ,як ,зрештою , у всіх російських текстах аж до жовтневого перевороту.

Наведемо тепер приклади з художньої літератури.

В російській прозі слово "Украина" зустрічається рідко, але завжди з наголосом на "а" та з препозицією "в".
Ми тут обмежимось прикладами з поезії.

У Пушкіна, в "Полтаві", крім наведеної в газетній статті цитати, є й інші "вірші, де наголос на "а":
Украйна глухо волновалась...
Тиха украинская ночь...

"УкрАйну" маємо так само і в Лермонтова:
На светские цепи,
На блеск упоительный бала
Цветущие степи
Украйны она променяла..
....
Как ночи Украйны
В мерцании звезд незакатных,
Исполнены тайны
Слова ее уст ароматных..

Принагідно згадаю: в елеґантно виданій книжці вибраних віршів Лермонтова ми даремно шукали б цієї поезії... У напівзабутого - зі зрозумілих причин - Олексія Костянтиновича Толстого, на чиєму ставленні до Росії фактично базувалася ідеологія Маланюка й "вісниківців", У надзвичайного поета, в чиїх віршах мчить не "русская тройка" , а Палій із Сагайдашним , читаємо:
Ты помнишь ночь над спящею Украйной..

Мимоволі пригадується, що О.К. Толстой був одним із рятівників і найближчих друзів Тараса...

Перекладаючи Шевченкові рядки
Посіяли гайдамаки
в Україні жито,

Лев Мей пише:
Как в Украйне гайдамаки
посеяли жито...

Істотні зміни як в українській, так і в російській мові сталися наслідком т.зв. "жовтневої революції", що в ній неабияку роль - поруч із московсько-петербурзьким робітництвом (уральське воювало проти більшовиків ...), солдатами, кримінальним елементом ("открыли зачем-то остроги, злодеев пустили лихих" - нарікає мельничиха в поемі Єсеніна) - відіграли матроси, що їх брали переважно з України, а також євреї з наших містечок і міст на чолі із Одесою.

Тож сьогодні ми можемо точно визначити, коли сам наголос у слові "Украина" в російській мові пересунувся з "а" на "и".

Це сталося 1926-го року, коли побачила світ поема Едуарда Багрицького "Дума про Опанаса". Там читаємо:
Опанасе, наша доля
Машет саблей ныне,-
Зашумело Гуляй-Поле
По всей Украине.

Слово "УкраИна" з наголосом на "И" повторюється в
поемі чотири рази.

На відміну від частівок Дем'яна, безглуздів Сельвінського та плювально-блювальних ревищ Маяковського, поема Багрицького мала мистецьку вартість. Її вивчали, перевидавали, перекла-дали на інші мови ( я маю відомості про існування принаймні двох українських перекладів - Анатоля Калиновського та Авеніра Коломийця...)

Назвати точну дату закріплення в російській мові препозиції "на" у виразах "на Украине" , "на Украину" я , на жаль, сьогодні не можу за браком відповідних джерел.

Можу лише ствердити: на літературному факультеті, де я в кінці тридцятих років слухав курс російської мови, відповідний доцент оповів нам , що до російської мови за радянських часів увійшли деякі українізми. І він назвав три:
на селе, на Украине, девчата.

I тут мимоволі звертаєш увагу на певну непослідовність наших державних діячів: адже, зажадавши від росіян, щоб ті скасували українізм і повернулися до своєї національної форми, яку віднедавна в нас уже запроваджено, вони, за логікою речей, у слові "Україна" мусили б переставити наголос на "а". Адже Шевченко звертався до зорі:
чи ти зійшла вже і на УкрАйні?

Не кажу вже про такого авторитета для українських мовознавців як Олександер Сергійович Пушкін...

СКІЛЬКИ БУЛО СТАЛІНІВ?

Ігор — Fri, 14 Dec 2012 09:34:07 GMT

В Аргентині свого часу всі знали, що є два Перони. Це я можу підтвердити власним підписом: вертався я з пізнього кіносеансу додому, коли біля Рожевого Будинку (дім уряду) мене зупинив поліцай. За мною зупинилися ще двоє. Бачу - виїздить авто, в ньому - якийсь великий начальник, але не Перон. За ним – друге авто, і там два Перони: один біля шофера, другий у глибині заднього сидження...

Після замаху на Гітлера майнула була версія, буцімто одного Гітлера пошматувало вибухом у бункері, а другий виконував свою ролю аж до зникнення.

Скільки ж було Сталінів?
Після війни український піяніст Тарас Микиша, жив якийсь час у Швайцарії. Від нього почув я таку версію.
Десь 45-ого чи 46 -го року Сталін занеміг. Тож для нього виписали лікаря - (якогось знаного фахівця ) зі Швайцарії. Лікар оглянув Сталіна і хоче відходити, але йому кажуть:
- Зачекайте. І ведуть до іншої кімнати, де на нього жде другий Сталін, такий самісінький, як перший. І так - кілька разів.
Але це був одноразовий випадок.

Підстави для припущення про існування принаймні двох Сталінів дещо інші.
Коли 1929 р. до Москви прибула делегація українських письменників, Сталін запитав їх, демонструючи обізнаність із нашою літературою:
- А що пише тепер Леся Українка?
Це, безперечно, той самий Сталін, котрий наказував Хрущову:
- Хохол. Танцуй гопак!
А з Ворошиловим співав "Розпрягайте, хлопці, коні..."

Але коли до Москви заїздили "ліві" літератори з Заходу, їх зустрічав елегантний інтелігент із грузинським акцентом (а не якийсь кухар за фахом...), обізнаний із їхньою творчістю, як і зі здобутками світової літератури.

Коли почалася фінська війна, мій курський друг привіз із Москви таку, несподівану для багатьох, формулу (наводжу в оригіналі): "Чтобы послать на смерть милионны людей, кому-то достаточно шевельнуть пальцем, но если палец не шевельнется, его отрубят."

А Наум Коржавин написав колись мудру розвідку: "А Сталин был ли то?"
В цій розвідці показано, що Сталін жодної власної ідеї не мав. Лише здійснив те, що опрацював Троцький (колективізація, розкуркулення, вивіз куркулів тощо).